Моя зоря спогади

Дорогі мої Черкаси! Я вам дякую за листа. Дуже дякую. Тепер ми принаймні знаємо, що книжка дійшла до читачів, що не поглинула її байдужість декотрих бібліотекарів. Тепер ми знаємо, що в Черкасах ту книжку читають. Інші поки що мовчать. Агов! Відгукніться, мої читачі. Але можуть і не відгукнутися. Ми їх про відгук не просили. Будемо сподіватися, що книжка до них таки дійшла.

Книжки, написані крапками, – це втіха і для мене, і для тих, хто буде їх читати. Аби тільки їх більше виходило. Та це, на жаль, дається дуже важко.

Ми з Лайошем надіслали до Києва в наш РБЗіД цілий ряд повістей і оповідань. А раптом ще щось надрукують? Надія була маленька, власне, її майже зовсім не було. Таки ж криза. Але так хотілося, щоб щось таки вийшло. Послали ми і «Фірманські історії» – оповідки всякі сільських дядьків, що їздили колись на фірманку. Тут всякі пригоди: що було, а чого може й не було. Такі собі казки для дорослих. І не думала я, і не гадала, що Олена Кірієнко, котра очолює нашу видавничу групу, з усього надісланого вибере саме «Фірманські історії», бо за жанром, як сказала Олена Павлівна, вони ні на що не схожі. Ми з Лайошем були раді, але мало вірили, що ті «Фірманські історії» таки вийдуть. Нам дуже хотілося, аби вони вийшли, але ми розуміли і те, що таки криза. Чи світова, чи не світова, а таки криза. Та на диво книжка вийшла. І це було чудо із чудес. Декотрі з наших були просто таки заскочені. Це була несподіванка. 2009 рік. Кругом все валиться від браку коштів. А тут виходять «Фірманські історії».

А незадовго після того наш РБЗіД зупиняється на невизначений термін. Перестає виходити брайлівська преса. Нема коштів. А «Фірманські історії» вже є. В двох книгах. Але ж є! І ми з Лайошем тихенько собі радіємо і дякуємо Олені Кірієнко. Тепер треба думати, щоб може якось видати ті «Фірманські історії» окремою книжечкою плоскодруком, або, як у нас звикли казати, по-зрячому. Розумію, що на цю книжечку можуть бути нападки, бо тут і чорти, і відьми, і всякі молодиці – порядні і не дуже – та ще всякі історії. Але хочеться ще раз нагадати, що ця книжка – то казки та оповідки для дорослих. І насправді мені б не хотілося, щоб хтось до цієї книжки дуже прискіпувався. Та це вже як кому захочеться. Тут я вже нічого не зможу зробити, ніяк не зможу захистити свою невеличку книжечку. Та по-зрячому вона ще не вийшла і не знаю, чи вийде найближчим часом. Вийшла тільки крапками і її читають наші незрячі читачі.

І хочеться тут подати те, що я називаю «Замість передмови» або «Від автора».

З роками до людини чомусь приходять спогади. Вони є у кожного – і веселі, і сумні. Приходять вони і до мене, і теж бувають всякі. А оцей спогад прийшов з раннього дитинства, далекий-далекий. І водночас близький.

У нашій хаті збиралися дядьки. Найчастіше вони збиралися довгими зимовими вечорами, коли ще поле спить під снігом, а в чоловіків на селі меншає роботи. Горить гасова лампа. Про електричну тоді ніхто й не думав. У хаті тепло – мама напалила. А сама вмостилася під теплою грубкою, а на колінах у неї влігся наш чорний кіт. Ми, діти, вже повечеряли. Дядьки також. А далі починалося найцікавіше – всілякі історії, які неодмінно траплялися з фірманами. Фірмани – то, по-теперішньому кажучи, перевізники. І влітку, і взимку, возами чи саньми, запрігши пару коней, гуртом чи поодинці, возили вони все, що було треба і куди було треба. Така була їхня робота, за яку жид платив гроші. Робота була нелегка, але кращої нагоди заробити на селі важко було придумати. І намерзнуться бувало, і намокнуться, і всякого в дорозі натерпляться, але відпочинуть трохи та й знову їдуть. Фірманка – то не для кожного. То лише для того, хто мав коней. Бо без коней про фірманку нічого було і думати.

Дядьки постаріли, давно вже не фірманили. Тепер були інші способи вантажі перевозити. Але з плином літ згадували фірмани все, що з ними колись було. А може й не було. А може й вигадав котрийсь якусь історію або прибрехав трохи, щоб цікавіше було. Це навіть і брехнею не назвеш, бо то – як казка. Ми, діти, примостившись де попало, боялися тільки одного: щоб дорослі не згадали про нас та й не прогнали спати. Розповіді дядьків були для нас, як казки. Правда, для дорослих. Наслухавшись таких казок, ми боялися потім надвір вийти, але не каялися і наступного вечора з нетерпінням чекали нових розповідей, нових фірманських історій. З плином літ багато чого забулося, загубилося, але дещо таки збереглося в пам’яті.

Пригадую в школі ми інколи розповідали одні одним ті фірманські історії, бо ж в кожному селі фірмани були. Пам’ятаю, якось я сказала:

– От би зібрати ті історії та записати. Цікаво було б.

Та в радянські часи, в часи атеїзму і боротьби з усякими «забобонами» така книжка не вийшла б. А тепер я вирішила спробувати. А ви, дорогі читачі, сприймайте ті розповіді, як самі знаєте: як казки для дорослих, як дійсність чи як вимисел, бо я й сама не можу з певненістю сказати про достовірність тих фірманських історій. Ви просто посміхніться – і читайте.

А ми з чоловіком будемо метикувати, що б і як би видати ще шрифтом Брайля, аби ви, дорогі мої, могли почитати.

 

Книжка читалася. Дехто телефонував, дехто дивувався: як це вона вийшла в такий скрутний час. Ми з Лайошем і самі дивувалися. А от… Вийшла. Що ж, нехай іде у світ, до людей. Поки що шрифтом Брайля. А може колись вийде і плоскодруком. Може… Колись…

 

2009-2010 рік. Світова криза триває. А на Україні вона ще довго триватиме. А люди що? Нічого. Звикли вже, що у нас завжди щось не так. Ми напередодні президентських виборів. Продовжуються політичні баталії. Про нас, простих людей, всі наче якось забули. Рівень нашого життя падає. І знову ж таки всі мовчать, бо звикли, що у нас завжди щось падає. Тільки одна біда – ціни ростуть. Та й до того всі ставляться спокійно: зітхають і купують. І ми також. Ну, якщо взяти конкретно нас, то ми ще можна сказати, на плаву. Хоча з концертами стало важкувато. Хто не хоче, щоб діти послухали кобзаря, то зсилаються на світову кризу. Дуже зручно. А головне – нічого не заперечиш.

А ще грип. Каліфорнійський чи свинячий – нам все якось однаково. Та вмирають люди. Карантир по школах. Але в тому загальному бедламі треба шукати чогось доброго. Важко, але треба. Скажімо, мені нарешті прислали зарплату – це навіть дуже добре. Вийшла шрифтом Брайля моя книжка «Фірманські історії» – це просто прекрасно. Вийшла поетична зібрка «До поки я живу» – радіємо і вітаємо одне одного. Вийшла книжка про святого Миколая – ще одна радість. Отак і живемо – від радості до радості. Так краще. А гризти себе всілякими побутовими негараздами хіба ж добре? Треба просто жити. І не якось, а по можливості добре. І радіти тим маленьким втіхам, які нам інколи посилає доля. Чи Бог. Але треба пам’ятати і те, що, коли ти нічого не будеш робити, то ні доля, ні Бог нічого тобі не пошле. Отак і будеш скніти. Бо ледачі нікому непотрібні. А доля на них і не дивиться. Про Бога нічого не скажу, бо не знаю.

 

– Що, Тетянко, – обізвався до мене Лайош, зрозумівши, що я не сплю. – Будемо видавати шрифтом Брайля твою поезію?

Рештки сну від мене відлетіли.

– А що, є така нагода?

– Нагода завжди є. Аби тільки гроші були.

– Тоді не будемо, – зітхнула я.

– Чому? – голос Лайоша жорсткішає.

– Бо грошей у нас немає. І либонь ніколи не буде. А якщо будуть, то ми завжди знайдемо для них якусь потребу.

– Гроші шукати треба.

– Коли ж ніхто не губить.

– Ну от… – Лайош спалахує, як трусок. – Тобі хоч нічого не кажи. Ти вбиваєш всяку ініціативу, всяке бажання щось робити.

– Ну, Лойошку, а що ж я маю казати, коли у нас і справді грошей нема?

– Ні, ти мені скажи: ти хочеш, щоб твої вірші вийшли шрифтом Брайля і щоб їх читали сліпі?

– Ще б не хотіла! Ти ж знаєш, що я тільки проте й мріяла, щоб все, що мною написано, вийшло шрифтом Брайля.

– То чого ж тоді?

– Знаєш чого.

– Гроші я шукатиму. Сказав вже.

– То хіба ж я можу бути проти такого? Я тільки за. Нехай читають мою поезію наші незрячі. Нехай вона принесе їм втіху і радість чи сльози смутку, коли знайдуть у тих віршах щось від своєї долі. Адже людські долі такі схожі. Особливо долі сліпих. А ще жіночі…

– Ну, ти невиправна романтична пані.

– Така вже й буду, Лойошку. Якщо досі життя мене не змінило, то з тим вже нічого не зробиш. А поезію було б добре видати. Якщо не всю, то хоча б частину.

– Тільки ти вже пиши передмову, щоб я тебе потім не приспішував.

– Так ще ж нема коштів. Ще не знати, чи щось з того вийде.

– Ти знову за своє? Кожна ідея, я вже тобі казав, вимагає, щоб в неї вірили. А ти напиши передмову. Хіба це так важко? Нехай вона буде.

– Та напишу. Чого ти? Тільки не тягни, як ти це вмієш.

– Не буду. Завтра ж і напишу. Чи це вже навіть сьогодні.

Ясна річ, що передмову до поетичної книжки я наступного дня так і не написала. Трохи ще відтягнула. Та потім все ж написала, і Лайош вже відіслав її до Києва. Відіслав і частину грошей. Очевидно, поезія вийде не вся, але хоч щось. Трохи грошей піде спонсорських, а трохи таки й наших. Але й так добре. Як я колись мріяла, щоб мої книжки вийшли шрифтом Брайля, але колись це було неможливо навіть за свій кошт. В грудях тріпотіла якась пташка, маленька пташиночка. Вона лоскотала своїми крильцятами моє серце і тьохкала в грудях, і вихлюпувалася піснею: мої вірші вийдуть шрифтом Брайля! Боялася в те вірити, не хотіла дочасно радіти. Нехай потім, коли вже вийдуть. Жила. Ходила на роботу, вешталася по кухні, щось трохи писала, а в грудях жила і трепотіла та маленька пташина, пташка надії і сподівання: а може… Лайош комусь телефонував, щось писав. А я що? Я в тому участі не брала, бо я в тому нічого не розуміла: кому телефонувати, кому писати, кого переконувати. Я просто жила собі своїм звичним життям, і тільки ота пташина в моїх грудях весело трепотіла і витьохкувала. І це добре, що вона там була. З нею було якось веселіше. Якось так славно-славно, що й розказати не сила.

Пригадую, якийсь невіглас дивувався:

– Цу-цу, дурна! Чого радієш? Чого тішишся? Ця книжка не принесе тобі ніякого прибутку.

– Не принесе. Я знаю.

– Як і всі попередні книжки, що вийшли шрифтом Брайля.

– Але ж втіха яка.

– Пробач. Не розумію такої втіхи. Ні гонорару, ні продажу. У чому втіха? Що хтось з сліпих прочитає?

– А хіба ж того мало?

– Такі гроші вкласти! В що? Немудрий проект. Немудра затія. І взагалі. Ви з Лайошем – двоє диваків.

Сміюся. Це мене навіть не дратує.

– Не двоє диваків, а двоє однодумців. Добре, що між нами в тому нема ніяких розбіжностей. Тоді було б значно гірше.

– А може краще було б. Одне одного трохи стримувало б. А так…

Мені раптом стає дуже весело. І від того, що та книжка певно-таки колись вийде, і від того, що сидить переді мною людина, котра сушить собі мізки чужими проблемами і ніяк не може в них розібратися.

– А так – ніхто нікого не стримує – і обоє тягнемо того воза. І чим більша вага – тим більша втіха.

– Не розумію і не зрозумію ніколи.

– Та де вже там тобі, – кажу я серйозно і тим ображаю свого співбесідника. Але це правда. Таке не кожному дано зрозуміти.

 

У нас був давній наш меценат – Олександр Бережанський. Він був людиною інтелектуальною, колись закінчив львівську консерваторію, тому мав пряме відношення до мистецтва. А ще він любив поезію. Склалося так, що пішов у бізнес, але отой свій інтелект зберіг, що в наш час буває вкрай рідко. Я вже зараз не пригадую, як Лайош знайшов його, але пан Олександр перейнявся кобзарською долею Лайоша і став інколи йому допомагати. А потім склалося так, що цей цікавий чоловік часом повністю, а часом частково став фінансувати мої поетичні збірки. Тільки поетичні збірки, бо це те, що він любить. Спонсорів в наші дні знайти важко. Лайош звернувся до Олександра Бережанського, показав йому брайлівську книжку і попросив допомогти. Не відмовив. Але багато Лайош просити не смів. А брайлівські книжки дуже подорожчали.

– І так добре, – казав Лайош. – Якщо не всі збірки, то хоч деякі вийдуть. Щось і ми докинемо.

Звичайно, докинемо. Хоч так сутужно. Намітили плоскодруком видати дві книжки казок – для молодших дітей і для старших. А ще нову поетичну збірку треба видавати. Віршів вже достатньо назбиралося. Та ще багато всяких задумів.

– Щось докинемо, – кажу я. І зітхаю.

– Я ще тут намітив собі… Хочу звернутися до одного поважного чоловіка. Не знаю, правда, що з того вийде, але спробую.

– У Львові? – обережно питаю, бо знаю, що Лайош не любить дочасно розкривати свої таємниці. Особливо тоді, коли ще нічого не відомо.

– Ні, не у Львові. В Києві.

Більше я вже ні про що не питала.

– Ти поїдеш до Києва?

– Ні, я напишу йому листа. Або краще ти йому напиши від себе. І пошлемо йому щось з твоїх книжок.

– Ой, Лойошку, ти ж знаєш, я не вмію писати такі поважні листи.

– Не знаю. Мусиш вміти. Невмілого і руки не болять. Напишеш просто і щиро, так, як є. Це не буде офіційний лист.

Написали. Відіслали. І що? А нічого. Боже мій, яка жива ще у нас радянська система. Це так самісінько, як було колись. Листа тому поважному чоловікові не віддали. Лайош послав ще одного – те саме. Послав електронною поштою – результат той самий.

– Таки треба їхати в Київ, – сказав Лайош. В день вирішив, а увечері й поїхав. Кликав Сашка, аби їхав з ним, але Сашко сказав, що не може так відразу їхати.

– Тоді я їду сам, – сказав рішуче Лайош і став збиратися. Та що там збиратися? Навіть їсти з собою нічого брати не захотів.

– Навіщо? Я повечеряв.

– А вранці?

– А вранці якось буде. Я ж до Києва їду, а не до Сибіру.

– Лойошку, а може б ти таки не їхав?

Та спиняти Лайоша – це однаково, що спиняти лавину з гір.

Потрапив на прийом. Той поважний чоловік його уважно вислухав, пообіцяв допомогти. А там – побачимо. Якщо книжка вийде… Якщо книжка вийде, то це буде ще один Лайошів здобуток. Не мій, а Лайошів здобуток. Ой, нелегка ноша випала моєму Лайошу, дуже нелегка. Та вже що?.. Сам собі таке придумав.

Поїхав Лайош до Києва. Зустріла його Оля Носовська – наша жертовна шанувальниця. Я їй була дуже вдячна, бо спокійніше мені дихалося – менше переживала за Лайоша. Потім долучилися і Врублевські, – словом, Лайош у Києві був не сам, а це неабищо. А тут ще на лихо взявся такий холод, що легко одягненому Лайошу, хоч він і любить холод, було непереливки. Та він про те не журився. Він тішився, що таки потрапив на прийом до тієї поважної особи, віддав лист і заручився обіцянкою допомогти. Лайош повернувся додому задоволений. Про пережиті труднощі він тут-таки забув. Головне – з’їздив не даремно. Якщо… Якщо… Та того не міг передбачити ніхто, навіть ворожка, астролог чи екстрасенс. Правда, до них ми не зверталися.

А через якийсь час я одержала лист від того академіка. І не якусь там відписку від десятої секретарки, а щирий лист від нього особисто.

 

 

Добрі слова, може й на жаль, не дуже мене тішать, хоч і гріють душу. Бо слова – лише слова. Але жила надія, що може колись-таки вийде моя поезія шрифтом Брайля. І тоді… І тоді здійсниться моя давня мрія: мою поезію будуть читати мої незрячі побратими. Розумію, будуть читати прискіпливо, декотрі шукатимуть недоліків у моїх віршах, але то пусте. Нехай шукають, аби тільки читали.

Пройшли перевибори. Влада змінилася. І хто знає, як складеться доля моєї поезії. Поки що все затихло. Було якесь дивовижне вичікування, як передгроззя.

А тим часом шрифтом Брайля виходить поезія, котру проспонсорував Олександр Бережанський, та й ми долучилися трошки. Лише деякі збірки. Всього у восьми книгах. Всього десять екземлярів. Але ті книжки вже є! У нашій бібліотеці, у нас, а решта розійшлася по бібліотеках за Брайлем: Луцьк, Вознесеньськ, Черкаси, Біла Церква… Радіємо з Лайошем. Це наша радість, особиста, хоча справа зроблена для загалу. Хто може до кінця збагнути нашу радість? Хіба такі ж, як і ми. Їх мало, але вони є. На щастя ще є. Допоможи нам, Боже, не закопати талант, подарований мені, (вірю, що так), і дарувати людям красу і добро, що живе в моєму поетичному слові. А далі, якщо засвітить нам зірка надії, поділюся з вами щиро тією радістю. А поки що… Пишу далі те, що пишеться.

 

По-зрячому щось виходить, а от шрифтом Брайля… Мовчання. Воно щось затягнулося. Ми з Лайошем потрохи почали втрачати надію. Аж гульк – в інтернеті щось мелькнуло: має вийти поезія Тетяни Фролової шрифтом Брайля. Невже ж таки вийде? А може вийде. І знову чекання. Трохи тривожне, трохи обнадійливе.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

12 + eighteen =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.