СВІТ МОЇХ КАЗОК

Загадковий світ моїх казок сягає корінням аж в моє дитинство, воєнне і повоєнне, босе, полатане і голодне. То хіба ж до казок? Ще й як до казок! Тільки де ж тих казок взяти? Все ж щось таки знаходилося. Мені їх читав при світлі гасової лампи старший брат Григорій. Гарно читав. Слухали всі. Дорослі також. Запам’яталися про «Коника-горбоконика» та «Дванадцять місяців». Я вже десь писала, що казка про коника-горбоконика була у такому гарному перекладі, що я потім ніяк не могла повірити, що це російська казка. А з «Дванадцятьма місяцями» взагалі була дивовижна історія. Ясна річ, що я ніяк не могла шукати їх десь у лісі, та ще й в зимовому. Отут і починалася моя справжня казка, моя, власна. Місяці самі приходили до мене і розкладали своє багаття просто у нас за хатою. Я виходила до них, замотана у мамину теплу хустку, оскільки не мала ніякого пальтечка. Я сідала біля братів-місяців і грілася від їхнього багаття. Вони щиро пригощали мене суницями, ожиною – хто що мав. Ні, морозивом не пригощали, бо я тоді ще не знала, що це таке, те морозиво. Повоєнні діти на селі морозивом не ласували. Взимку і яблуко було навдивовижу. А наостанок місяць квітень сказав:

– Ось тобі моя каблучка. Не загуби її. А якщо тебе хтось скривдить, тоді покличеш нас – і ми прийдемо.

Це була моя дитяча уява. Тепер у мене були свої захисники. Місяць квітень був моїм улюбленим місяцем. Це був мій місяць. Я тоді ще не знала, що я народилася в квітні.

Часом моя фантазія заходила так далеко, що в запічку, де я спала, раптом одна стіна ставала дзеркальною. Вона розсувалася – і я потрапляла в дзеркальну кімнату. Що я там робила, зараз я вже не пам’ятаю. Але було мені дуже цікаво. І все це уявлялося мені подумки, бо ж зорових уявлень у мене бути не могло: я була сліпа. Але чому дзеркало? Тоді я ще не могла знати про задзеркалля, про магічну силу дзеркала. Не знаю… Про ті свої казкові ілюзії, я, звісно, нікому не розповідала, бо з мене сміялися б найперше мої брати, потім однолітки, не кажучи вже про дорослих.

А потім була школа, казкові вистави в театрі. Те, що я була сліпа, робило ті вистави може навіть ще цікавішими. Зрячі бачили гру, бачили несправжність, а я давала волю своєму багатому домислу.

А потім я підросла. Зимовими довгими вечорами в нашій інтернатській спальні, де було 20-22 дівочих ліжка, я розповідала дівчатам незвичайні казки, які сама тут-таки для них придумувала, довгі, на кілька вечорів. Вихователі мали б бути задоволені: в спальні була ідеальна тиша. Мене слухали. Я розповідала. Потихеньку мої слухачки засинали. А я час від часу питала:

– Хто ще не спить?

– Я.

– Я, – лунали голоси з різних кутків спальні. Коли тих голосів чулося мало, я припиняла розказувати казку і теж засинала.

Наступного дня мені було цікаво спостерігати, як дівчата розказували мою казку одна одній, кожна пригадувала, на чому вона заснула. І я теж слухала свою казку з чужих уст, і для мене тепер вона звучала зовсім по-іншому. Другий раз повторити ту саму казку я б нізащо не змогла.

А в дорослому житті з моєю казкою росли три мої сини. Отоді мій Льоня сказав:

– Мамо, коли я виросту, я куплю товстий зошит і позаписую всі твої казки.

І вже не знаю, чи мрія та засіла десь в душі мого сина, але ось тепер, коли йому майже сорок років, мій син захотів, щоб вийшла в світ велика книжка моїх казок. Він хотів бачити її в книгарнях, і щоб вона неодмінно була кольорова. Для того треба було багато грошей. Льоня ті гроші виділив. Отже, були казки, були гроші. І тут вже підключився Лайош. Він їздив по видавництвах, розпитував, їздив далі. А таки зупинився на видавництві «Каменяр». Видавництво престижне, солідне.

Роботи з тією книжкою було багато. Треба було зібрати всі казки, що досі виходили, в одну книжку, привести до одного формату, знайти художника, аби малював, бо у нас малюнки, які прийдеться. Ми вже тут нічим не керували – все скинули на пана Сапігу, що особисто працював над тією книжкою. У мене склалося враження, що Дмитро Сапіга – людина розумна і не бездушна. А ще фахівець. Було лячно і хвилююче – «Каменяр»! На що замахнулися! Та добре було замахуватися, коли Льоня фінансував. Пан Сапіга казки хвалив. Мені трохи полегшало. Ми наполягли, щоб друкувалася та книжка у Мирослава Гунька. З ним вже працюємо роками. Хвилювалися всі. І пан Мирослав також. І нарешті тримаємо ту книжку в руках. Мирослав Гунько сам особисто привіз перші 60 книжок, і сам особисто піднімав їх на мій четвертий поверх. Книжка вийшла солідна. Всі її схвалили. Мені вже не терпілося похвалитися Льоні, але він чомусь не дзвонив. «Казка за казкою» – так ми назвали ту книжку. По-моєму, добре. Ритуал відбувся. Першу книжку подарували Сашкові, а купив першу книжку Лайош – вирішили змінити руку.

Коли книжка продалася в санаторії, зітхнули з полегкістю. А що? Може й піде.

Хвилювань багато. Має відбутися офіційна презентація, з пресою і телебаченням. Ой-ой-ой! Я до такого не звикла. Ну, що ж… Побачимо, як воно буде.

Коли книжка була у видавництві, написалися тим часом нові казки. Доки готувалася та велика книжка до видання, вийшла книжечка казок «Розкажу казку». Вже готова наступна книжка казок «Казки в кошику». Але з «кошиком» доведеться трохи зачекати, бо вже Лайошу нікуди ті казки розвозити. Маємо обмеженість в території для реалізації. Самі себе обмежуємо, бо не можемо допускати великих транспортних затрат. Практично маємо лише львівську область. Закидали вже її тими казками. Треба зробити перепочинок.

А Льоня не дзвонить та й не дзвонить. А мені так кортить вже похвалитися тією книжкою.

– То давай ми його наберемо, – каже Лайош. – У нас же є його мобільний.

– Та це, мабуть, коштує шалені гроші, – засумнівалася я.

– Та не такі вже й шалені. Та й Льоня, думаю, передзвонить.

Так і зробили. І я посміхнулася, почувши рідний голос, що долинав до мене з далини за тисячі кілометрів.

– Леонід.

– Добрий вечір, Льоня.

– Мама! – засміявся, здивувався, прояснів. – Чекай, я передзвоню.

І набрав нас.

– Чому не дзвониш? Тапка доведеться скидати.

– Та от… Якось так виходить. Все відкладаю та й відкладаю. Та й справ всіляких назбиралося чимало.

– Вже є книжка.

– Велика?

– Так.

– І як вона?

– Та ніби добра вийшла. Гена похвалив.

– А він вже має?

– Звичайно. І Гена, і Сашко.

– То я тебе вітаю.

– Дякую. І за привітання, і за книжку. Це ж завдяки тобі.

– Дурниці.

– Нічого собі дурниці.

– Ти, мамо, от що. Послухай мене. Гроші за цю книжку відклади. Купиш за них те, чого ти собі не можеш дозволити. Зрозуміла?

– Зрозуміла. Але ще треба, щоб та книжка продавалася. А чи буде вона продаватися? Дорога все-таки.

– Буде продаватися. Хтось на подарунок купить, хтось для себе. Продасться. А ти відкрий собі рахунок в банку і відклади ті гроші, щоб ти щось мала за свій труд. Так би мовити, гонорар. Щоб ти відчула. А може збереться трохи грошей – то й машину нову купите.

– Дякую, сину. Аби тільки та книжка продавалася.

– Буде продаватися. Добре, що вона вже нарешті є.

Звичайно, добре, що є нарешті велика книжка моїх казок «Казка за казкою» – моя, хоч і невеличка віха в житті. А ще добре, що в мене є мої три сини, а серед них мій найстарший син Леонід, Льоня, Льоньчик, котрому мама колись розповідала, вигадувала, виплітала свої казки, а йому конче захотілося записати їх у  товстий зошит. От і записав.

 

Перша маленька презентація моєї великої книжки відбулася в дитячій бібліотеці №22. Був і пан Сапіга, як годиться, були школярі. Спершу говорили про казки, про книжку, щось про мене, а потім ми з Лайошем трохи поспівали під бандуру, а ще я прочитала кілька віршів. По-моєму, і пан Сапіга, і бібліотекарі були заскочені. Що ж, вони нас ще не чули, а Дмитро Іванович взагалі сьогодні вперше мене побачив. Очевидно, тому й зробив ту презентацію, щоб на нас зблизька подивитися перед тим, як показати нас пресі. Здається, всі були задоволені. А ми? Не знаю. Для нас це був рядовий виступ, тільки безоплатний. Особливої святочності я не відчула. Зате бібліотекарі поставилися до нас дуже щиро. Ну що ж… Йдемо до людей.

Трохи книжок розсилаємо своїм близьким знайомим: і Миколі Мушинці, і Олі Носовській, і Джерелейкам в Білозірку – маленьким сусідам моєї Марусі. Діти дуже зрадіють, я це добре знаю, тому й стараюся – нехай радіють, читають і ростуть.

А зараз хочеться мені процитувати кілька слів з тієї великої книжки казок, де я писала на прохання видавця сама про себе. «Кілька слів про себе» – так і називається, бо, як я вже колись писала, ніколи не любила і зараз не люблю довгих автобіографій.

«На таку солідну за обсягом книжку, як «Казка за казкою», замахнулася вперше. Фінансував видання цієї книжки мій старший син Леонід Фролов. Коли мої хлопці були ще маленькі, я часто розповідала їм свої казки. Отоді Льоня сказав: «Мамо, коли я виросту великий, я куплю товстий зошит і позаписую всі твої казки».

Власне, можна сказати, що так і сталося. Або майже так.

Чому я віддаю перевагу у своїй творчості? Навіть не знаю. Поезія – це спів, чи крик, чи плач душі. Проза – це намагання, нехай слабеньке, написати про людей і про себе, особливо про жіночі «тернові» долі. А казки – це світ особливий. Я живу в тому світі з раннього дитинства і поки що не збираюся з нього нікуди переселятися. Мені тут добре і затишно. Хочеться, щоб українська казка жила серед наших дітей і навіть дорослих. Хочеться, щоб їм усім було легко з моїми героями».

 

ШЛЯХ ДО ПОКАЯННЯ

Ця книжка ввібрала в себе повісті та оповідання, написані в останні роки. Цікаво, що назва народилася ще тоді, коли було написано всього кілька оповідань. Отже, задум був, назва була, обростала оповіданнями, треба було тільки видавати. Та все якось до неї руки не доходили. Тільки ось тепер.

«Шлях до покаяння»… Вона десь перегукується з невеличкою збірочкою новел «Тернова доля», що побачила світ у 2003 році. Академік Микола Мушинка на «Тернову долю» написав гарну рецензію. І цю книжку також можна було назвати «Тернова доля», бо чомусь у наших жінок суціль долі тернові. Але «Шлях до покаяння». Якщо подумати, то така назва теж годиться. Отже, приймаємо цю назву і розгортаємо книжку. А вже потім враження від прочитаного, яких я, вочевидь, не буду знати. А хотілося б. Та вже що? Як буде. Аби тільки знайшлося щире серце, щоб прийняло написане.

Я не можу сказати про художню вартість тієї книжки. Про те нехай говорять інші. Я можу лише сказати те, що вона написана щиро, про людей не вигаданих, а тих, які є насправді. А вже як та книжка написалася, судити моїм читачам.

Кожна книжка для автора – плекана дитина. І журиться мати, як складеться доля її дитини. Так і автор журиться: як складеться доля його книжки, чи знайде вона свого читача у тому безмежному морі нашої літератури.

«Шлях до покаяння» – це звичайна світська книжка. Вона не носить ніякого релігійного забарвлення. Але хотілося б вірити, що кожна людина врешті-решт таки осмислить своє життя і стане на шлях до покаяння. Не шукаю тих, хто написав би «анотацію» для моєї книжки. Не хочу, щоб в ній були байдужі порожні фрази, котрі зовсім нічого не означають і, по-моєму, не сприймаються читачем. Нехай буде так, як є. Нехай моє щире слово іде без всякого супроводу, само шукаючи стежки до людських сердець. Тут нема фальшу, нема облуди. Декотрі розповіді перенесені в книжку прямісінько з життя, в декотрих я щось змінила, особливо імена. Імена я таки поміняла майже всім персонажам з тих міркувань, що можливо комусь і не хотілося б, аби його впізнали, скажімо, односельці. Декотрих людей, що про них йдеться у моїй книжці, я знала особисто, декотрі розповіді почула від інших, те, що особливо вразило, взяла у свою книжку. Я не хочу і не буду аналізувати свої твори. Це нудно і нецікаво. Нехай вже їх аналізують читачі, а з часом можливо й критики. Нехай прискіпливі шукають помилок, недоліків, огріхів. Або нехай просто без скрупульозного аналізу приймають ті твори у свої серця, а книжку – у свою домашню бібліотеку. Намагалася не політизувати. Не тому, що я така аполітична. Мені хотілося показати жіночі долі, котрі здебільшого залежать від людських стосунків, від моралі суспільства, від… А втім, Бог лише знає, від чого залежить доля жінки, отої слабкої жінки, на котру лягає вся тяжкість життя. Люди звикли судити дівчину, жінку, якщо вона спіткнулася. Люди судять її, а вона вже й без них несе свою покуту. Тому не спішімо судити, аби самим не бути осудженими.

«Шлях до покаяння»… Вдумайтеся лишень в назву, а вже потім читайте. Хочу, щоб персонажі тієї книжки стали перед читачем, як вимальовані. Однак малюнки до тієї книжки не приймаю. Нехай малює уява читача, а я їй допоможу своїм словом. Побут, одяг, характери, люди… Я не художниця, я – письменниця. Живі-живісінькі мої персонажі зі своїми радощами та бідами. Тільки бід чомусь більше. Але в тому не моя вина. Моєї вини тут нема. Життя…

Сміється наді мною місяць, що я шукаю виправдання, що моїм персонажам живеться нелегко. І мені жилося нелегко. Що ж тут дивного? Тепер мені живеться легше і краще. От тільки б не зурочити. Бо лиха доля – вона така: як почує, що комусь добре – так і лізе у якусь шпаринку. Не пускаймо її в наші оселі. І нехай нам всім буде добре. То може й персонажі в моїх книжках повеселішають. Неодмінно повеселішають. А поки що приймайте їх такими, які вони є.

І все-таки, якби на те моя воля, а ще, якби в мене було трохи більше грошей, я б таки об’єднала ті дві книжки: «Шлях до покаяння» і «Тернова доля». Назву залишила б «Шлях до покаяння». Так ми зробили у крапковому варіанті, котрий видали своїм коштом. Але вже є, як є.

А якщо книжка написана, тоді її треба вже якось видавати. А як? Це вже проблема Лайоша. Я не хочу сказати, щоб мене це зовсім не турбувало. Але, як я вже колись писала, вмію тільки переживати. А що з тих переживань? От Лайош – це людина дії, руху, втілення нових задумів і проектів. Але й він вже втомився від нелегкої праці реалізатора мої книжок, в основному казок. Та він розуміє, що без нього того ніхто не зробить. От і працює. Без перепочинку, без підміни. Один лише він, Лайош Молнар, кобзар, приватний підприємець, продюсер, менеджер, реалізатор. Дуже нелегко бути чоловіком письменниці, якщо перейнятися її долею, її книжками.

– Ет, Лойошку! Видно, твоя жінка кепська поетеса чи письменниця.

– Хто таке сказав? Дай йому по писку.

– По писку не треба, але сам подумай: жодного гонорару! Окрім хіба що окремих віршів, що друкувалися в газетах і журналах. Та й то…

– Нічого, Тетянко. Невже тебе хвилюють подібні дурниці?

– Нічого собі дурниці! Та якби мені зараз солідний гонорар, то я б…

– То що зробила б моя кохана з тим своїм солідним гонораром? Не помилюся, коли скажу: купила б ящик мандарин. Вгадав?

– Ні, я серйозно.

– А мандарини хіба ж не серйозно?

– Перестань, Лойошку. З тобою часом просто не можливо серйозно розмовляти.

– Який толк розмовляти про те, чого нема?

– То й що, що нема. Хоч помріяти можна. Якби я мала солідний гонорар, ми б видали «В той широкий світ» або томик поезії, такий собі ошатний томик.

– Навіщо тобі той гонорар? Книжки ми і так видаємо. Мандарини, хоч іноді, я все ж купую. Що тебе ще хвилює? І «В той широкий світ» вийде колись. Не все відразу. Бачиш, скільки книжок нагромадилося. І якось так… Майже всі поспіль. Нам явно не достатньо трикімнатної квартири. Треба ще одну кімнату.

– Дякуй Богу й за ту. Що б ми робили з тими книжками у старій квартирі?

– Та я дякую і Богу, і Льоні. Однак не придумаю, куди ті книжки складати.

– Придумаєш. Але нічого тим  книжкам залежуватися. Нехай продаються.

– Так то воно так. Нехай продаються. Але було б добре, якби мене було два. Ну хоча б два.

Сміємося. А потім Лайош серйозно так каже:

– А «Шлях до покаяння» доведеться на якийсь час відкласти.

– Як відкласти. Вона ж уже в друкарні.

– То й що, що в друкарні? Доведеться дати відбій.

– Ну, Лойошку, це не серйозно. Друкар вже й папір підібрав для тексту, і обкладинку продумав.

– Розумієш, Тетянко, ми не витягнемо. Друкареві ж платити треба. А чим і коли я йому заплачу? Не знаєш? От і я не знаю. А тому треба відкласти.

Мені зробилося сумно. Я вже зовсім зжилася з думкою, що ця книжка виходить. А тут… І книжку хочеться, і Лайоша шкода.

– Не сумуй, Тетянко. Книжка вийде, але трохи згодом.

– Я розумію.

– Але тобі хочеться, щоб вона вийшла вже.

– Ну…

– Знаю, знаю. Але такі реалії. Сама подумай. Цю книжку в один день не реалізуєш, ані в один місяць. Це на роки. Це тобі не казки.

Я все розуміла, однак мені було сумно.

Та наш друкар (це ми його між собою так називали, а насправді він був власник друкарні) справу нашу вирішив по-іншому.

– Та давайте ми вже зробимо цю книжку, пане Молнар. Помаленько розрахуєтеся. Я почекаю.

Я повеселішала. Отже, книжка буде.

– Якось розрахуємося, – сказала я Лайошу.

– Тетянко, якось нічого не буває. Все треба планувати, бо інакше можна вилетіти в трубу.

Але я нічого планувати не вміла. Я просто тішилася, що буде книжка.

– Я часом, Лойошку, думаю: що б з тебе було, якби ти був зрячий.

– Хто знає. Може, якесь таке… Велике ледащо.

Сміємося.

– Тепер маю нову мороку: мушу думати, як розрахуватися з друкарнею.

– Думай, Лойошку, думай. На те в людини голова, щоб думати, а не для того, щоб капелюха носити.

– Ти б краще мені щось порадила.

– Я? Жартуєш! Я, Лойошку, тільки писати вмію, ти ж знаєш.

– Та знаю, знаю.

Лайош серйозний, заклопотаний.

– Не журися, Лойошку. Ти неодмінно щось придумаєш.

– Звичайно, придумаю. Треба буде ще казок розвести. «Млин» і «Розкажу казку».

– То й розвези. А там може велика книжка казок продаватися почне.

– На ту книжку у мене надії мало. Якщо вона і буде продаватися, то дуже повільно. Такий проект себе не виправдовує. Поки що продається тільки дешева книжка. Уявляєш, скільки малих книжок можна було б видати на ті гроші?

– Не кажи так. Це прекрасно, що я маю таку солідну книжку. Молодець Льоня.

– Ясна річ, що молодець. Але як тепер її продати?

І згадалися слова Лайошевого внука, що стали у нас афоризмом. Якось він сказав:

– От, діду, якби ви все це продали.

Час від часу ми повторюємо ті слова і сміємося, бо ж хіба таке хоч коли-небудь може бути? Хіба в тому випадку, коли я вже писати зовсім перестану. А так… Продаються одні книжки, а їм на заміну видаються інші. Так і має бути. Тільки от… Куди їх класти? Це питання дуже нагальне.