Моя зоря спогади

«Моє щире вітання зі Львова!

Добрго дня вам, пані Варваро!

Ваш лист мене втішив тим, що ви пам’ятаєте за мене. Повірте мені, я розумію,як вам зараз важко, але мусите триматися, бо ви – спадкоємниця всіх думок і прагнень вашого чоловіка, нехай з Богом спочиває.

Надсилаю вам свою нову книжку і дуже шкодую, що її не прочитає пан Микола. А ще мені дуже жаль, що не знала я вас обох раніше. Скільки б я могла почерпнути.

Пані Варваро, у мене до вас є таке прохання: коли ваша на те ласка і якщо вам це не дуже складно, напишіть мені довгого-предовгого листа, а може й не одного. Напишіть про себе, а ще про табори, якщо, звісно, ці спогади не будуть дуже травмувати вашу душу. Я знаю, що ви були разом з Платонідою Хоткевичевою. І про неї напишіть. Обіцяти нічого не можу і не хочу, але, як Бог мені допоможе, то, може, напишу про вас. Це буде не вже, не тепер, але маю таку задумку, якщо буде на те ваш дозвіл. Тому прошу вас, засядьте за ваші спогади. Знаю, що маєте світлий розум і гарну мову.

А ми з чоловіком живемо цікавим, хоч і нелегким, насиченим життям. Йдемо в школи, до дітей, виступаємо перед дітьми. А то сором який: наші діти подекуди і не бачили живої бандури, бо наші бандуристи все більше по закордонах їздять. З тих концертів ми щось трохи заробляємо. Все йде на прожиток та видавничі справи, бо, окрім спонсорських, треба вкласти ще чимало своїх коштів.

Трох щось пишу і вірю, що колись хоча б дещо з того вийде, бо такого маю чоловіка. Він, хоч сліпий зовсім, як і я, та невгамовний і непосидючий.

Дорога пані Варваро, вже вибачайте, що набалакала тут вам всякого. Зичу вам здоров’я і витримки. Якщо ваша ласка, пишіть мені.

З пошаною – ваша Тетяна.»

 

ЧИСТИЙ ЛИСТ…

Колись у нас з Іваном Миколайовичем Павлишиним були досить гарні стосунки. Він іноді якось намагався мені допомогти, коли я вже жила на Майорівці з своїми малими хлопцями. Я завжди дивувалася, як адаптувався цей чоловік, як йому вдавалося ігнорувати свою сліпоту і давати собі раду в житті. Про Івана Миколайовича можна було б написати окрему книжку, і вона була б цікава. Та книжку про нього не напише ніхто, в тому я пререконана. Чому?.. Ну це вже довга історія. І не по темі…

Осліпнувши вже в цілком дорослому віці, цей чоловік не просто адаптувався, а знайшов себе і забезпечив своїй дружині і донечці, скажімо так, безбідне життя. В радянські часи Іван Миколайович не працював – не хотів або не мав де докласти свої здібності, а можливо, що на те були інші причини. А в роки незалежності Іван Павлишин став ініціатором заснування фонду Брайля. Цей фонд був покликаний допомагати сліпим, а також сприяти їхній реабілітації. Щира правда і те, що Іван Миколайович доклав багато зусиль, щоб той фонд суттєво поповнювався. Для того у всі організації і на фірми розсилалися листи з проханням допомогти фонду. Ходили незрячі посланці, яких наші гумористи прозвали «ходаками». Вони розносили ті листи, додаючи на словах щось і від себе. Тоді ще їх пропускали, і їм вдавалося часом добратися навіть  до найвищого начальства. І допомагали. Перераховували кошти на рахунок фонду: хтось більше, хтось менше, а хтось і цілком пристойні суми. Фірми та організації на ті часи були бідніші –  то й були щедріші. Тепер тих посланців (чи «ходаків») і за прохідну не пустили б. Брехати не буду, точних цифр не знаю, приблизних – також, а з людських слів писати не хочу, однак в тому фонді на той час назбиралося вже чимало грошей, і Павлишин, як добрий господар, беріг той фонд, примножуючи його кошти. Бувало, що виходив на зарубіжжя, і тоді фонд поповнювався іноземною валютою.

Про фонд Брайля ходили легенди. Хтось їм вірив, а хтось ні. Утаємничені особи щось може й знали. А ми, основна маса, були від того далекі.

Ще колись-колись, коли мої вірші вперше прозвучали по Львівському радіо, Іван Миколайович сказав мені:

  • Збирай свої вірші і роби книжку. Я тебе видам.

На той час я вже знала, що вірити людським обіцянкам – справа марна. Про книжку я тоді не думала, бов мене на той час ще не було Лайоша. Саме та радіопередача і спричинилася до нашого з Лайошем знайомства. А вже потім народвся задум – видати мою найпершу збірку віршів «Виклик долі». Та з тих часів, коли Іван Миколайович мені намагався хоч чимось допомогти, спливло вже бгато років і води… все ж я звернулася до нього: так, мовляв, і так, книжка готується, допоможіть. Ви ж обіцяли. Відмовив. Ну… скажімо чесно, чомусь я на нього не дуже й надіялася. Книжка однак вийшла. Потім друга. Потім… перед кожною книжкою я підходила до Івна Миколайовича з тим самим проханням: мовляв, допоможіть. Мені було відмовлено. Чому? Тієї загадки я так і не розгадала. Адже декому він все таки допомагав.

  • Ну чого ти до нього ходиш? – картав мене Лайош. – не допоможе він тобі, не допоможе. Я не знаю, чому, але не допоможе. І охота тобі принижуватися?
  • Чекай, Лайоше. А чому принижуватися? Це ж не власний фонд Івана Миколайовича. Це ж фондь Брайля! Він створений для нас, для інвалідів, для нашої реабілітації.
  • То й що? Павлишин однак тобі не допоможе.
  • А я однак до нього ходитиму. Щоб потім не казав, що я не зверталася.
  • То й ходи, коли тобі робити нічого. А я не піду.

Лайош гордий був. І справді, здавалося б, чого йти, коли тобі відмовляють? Але ж  фонд цей був створений для нас.

Минав час. Фонд поповнювався. Мої книжки виходили. Без його допомоги. І кожного разу я принципово дарувала свою нову книжку Івану Миколайовичу. Навіщо? Просто так. Дітвацтво якесь в мені прокинулося. Лайош вже й не сердився, а сміявся з моєї настирливості.

  • Аби ти так в чому іншому свою настирливість проявляла, – казав мені Лайош.

І тут саме нарешті настав час розповісти про подальшу епопею з Павлишиним. Раніше не розповідала – чекала, як все це закінчиться.

Мені вже не раз говорили, що Павлишин у своїх звітах згадує моє прізвище, нібито фонд мені допомагав у виданні книжок. Я навіть якось дорікнула Івану Миколайовичу. Але він сказав, що це неправда. А як перевіриш? Я ж не маю доступу до його звітів.

А десь в 20-х чистах квітня у газеті «Повір у себе» з’являється стаття Катерини Ситниченко про фонд Брайля, в котрій до небес розхвалено Івана Миколайовича Павлишина. То й нехай би собі. Але ж тут серед тих, кому фонд допомагав видати книжки, нахабно вжито моє прізвище. Хитро, ніби й не придерешся, а все таки вжито. Я – до Ситниченко: мовляв, ви що? Мені ж фонд не  допоміг ні одною копійкою. А вона:

  • Я тільки писар. Матеріали давав Іван Миколайович.

Дзвоню Павлишину. Він – круть-верть: ми,  мовляв, прагнемо всім допомагати.

  • От, коли допоможете, – кажу, – тоді й пишіть, а зараз я вимагаю спростування в газеті.

І закрутилося. Мені зателефонував Олександр Пестов. Павлишин знав, що ми до нього добре ставимося, і, мабуть, вирішив на  тому зіграти.

  • Тут мені Іван Миколайович сказав, нібито ви ображаєтеся, що фонд Брайля вам не допомагає.
  • Він неправильно вам сказав. Не тому я ображаюся, що мені фонд не допомагає, а тому, що тут пльонтається моє прізвище. Я вимагаю спростування в газеті.

Нічого конкретного не сказав мені Олександр Пестов. Чекаю наступного номера. Глухо, спростування нема. А тим часом виринають аналогічні статті у «Високому замку» в «Рабочей газете». Павлишина можна було зрозуміти. Він все добре зметикував. Моє прізвище стало відоме, принаймні у Львівській області. Мої вірші на той час звучали по радіо, друкувалися в газетах. Чому ж не скористатися з такої нагоди? Під моє прізвище й збиралися кошти для фонду: мовляв, видаємо ось таку сліпу поетесу. Якби Іван Миколайович не був такий скупий, то все б у нього вийшло, і я б нічого не могла довести. Виділив би мені якийсь мізер, ну хоча б 200 гривень, які я просила на оформлення обкладинки. І що я після того могла б сказати? Допоміг же. Так ні, грошей пошкодував, а от прізвище моє згодилося б. Все це мене що називається дістало, і я написала статтю «Не хочу, щоб спекулювали моїм прізвищем». Подаю її не в газетному редагуванні, а в такому вигляді, як збереглася вона в моїх чорновиках.

«Не хочу, щоб спекулювали моїм прізвищем!»

Відомо, що жити нині всім нелегко, за деякими винятками. А що вже казати про інвалідів, або, як тепер заведено говорити, неповносправних? Надто, якщо ці неповносправні в тому житті ше якось борсаються, прагнуть не просто виживати, а чогось досягнути. До таких неповносправних належимо і ми з чоловіком. Він у мене кобзар, а я пишу вірші, казки і прозу. Ми – інваліди 1-ї групи по зору, та не сидимо, склавши руки, не нарікаємо ні на владу, ні на долю. Десь виступаємо. Люди нас люблять, бо ми несемо їм своє щире слово і пісню.

Завдяки енергії мого чоловіка Лайоша Молнара, а також при допомозі добрих людей, вдалося видати 5 моїх збірок. Я завжди сповнена вдячності своїм спонсорам. І ось я підійшла до того, що змусило мене звернутися до газети.

У нас тепер є багато різних фондів, які покликані допомагати знедоленим. Ми, незрячі, маємо також свій фонд, у народі його називають фонд Брайля. Насправді, він стосується реабілітації сліпих. Керує ним Іван Павлишин – людина енергійна і заповзята. Річ у тім, що 19-го квітня у газеті «Повір у себе» з’явилася про це йфонд стаття. Написала її К. Ситниченко. В тій статті серед прізвищ тих, кому фонд Брайля частково фінансував видання книжок, названо і прізвище Тетяни Фролової, тобто моє.

Потім у газеті «Високий замок» з’являється аналогічна стаття, вже іншої журналістки. І знову там фігурує моє прізвище. Далі – в «Рабочей газете». Значить, це не випадковість. Найсмішніше те, що цей фонд на видання моїх 5-ти книжок не допоміг ані копійкою. Хоча я зверталася неодноразово до Івана Павлишина. Після того, як з’явилися статті, я поросила Івна Павлишина, аби він дав спростування. Я також звернулася до редакції газети «Повір у себе» : мовляв, дайте спростування, напишіть, що прізвище Фролової було вказано помилково. Для мене це дуже принципове питання. Чекаю наступного номера – жодної реакції. Видно, з «босом» сваритися ніхто не хоче… а чого ж? Дуже зручно: Тетяну Фролову все таки трохи знають  і цілком ймовірно для її книжок кошти просити. От, мовляв, яку ми поетесу видаємо. І це вже, повірте, не смішно. Ні,я не ображена, що фонд Брайля мені не допомагає. Слава Богу, ми даємо собі раду самі. Мене можна не визнавати, можна ігнорувати, але я не хочу, щоб спекулювали моїм прізвищем, тому й шукаю захисту в незалежної преси.

Тетяна Фролова. м. Львів.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

thirteen − four =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.