Пастушки з ягнятком

Перед тим дитятком…

 

Чи чують мене в хаті? Я співаю так голосно – це мені так здається. А зима навіщось краде мій голос, мою колядку і забирає в свої сніги. Загата від снігу наїжачилася, стала холодна і колюча. Я припадаю до самої шибки. А вікна замерзлі, замуровані льодом… Чи чують же мене там у хаті. І я стараюся зі всіх сил.

 

Даруй щастя, верни волю

Нашій неньці Україні.

 

А отого вже співати не треба було – не можна. Та звідки мені малій про те знати? Співаю собі, що чула від дорослих.

Сестра несе мене до хати.

– Не змерзла? – Стурбовано питає мама.

– Ні, не змерзла. А ви чули мене, як я колядувала?

– Чули, чули. Ти добре колядувала. Справжня колядниця.

І мама дає мені копійки і цукерки – за коляду, як годиться. Різдво…

– Мамо, а чому на загаті стільки снігу?

– Зима, дитино. Скрізь цього року повно снігу.

– А коли він розтане, якщо його так багато?

– Весною, доцю. Весна прийде – і з’їсть увесь сніг.

Я сміюся.

– А як вона його їстиме? Сніг не можна їсти: він холодний.

– Це так кажуть, – мама посміхається. – Просто сонечко пригріє – і сніг розтане.

– І на загаті розстане?

– І на загаті.

– Мамо, а ще довго чекати до весни?

– Довго, дитино. Ще та зима добре набридне.

– А чому набридне?

– Бо холодно. Добре, що у нас хоч є чим палити, а в людей нема…

І зітхає.

– І ломак нема? – Дивуюся я, бо не уявляю собі, як це у когось може не бути ломак, коли їх у нас так багато.

– Нема, дитино. У людей і ломак нема… Мерзнуть, бідують, нехай Бог боронить… Ну, сідай за стіл. Будемо вечеряти. Свято Бог дав.

 

Спогади – спогадами, а незабаром Новий рік. І треба його належно зустріти. По наших скромних можливостях, звичайно. Та нарікати на долю не будемо: маємо все, що треба, а головне – злагоду.

 

ЮЛЯ НАРОДИЛАСЯ!

У нас народилася Юля. Правда, коли вона народилася, тоді ми ще не знали, що це буде Юля. Просто у Сашка з Аліною тепер була маленька дівчинка – маленьке диво.

 

Дитина народилась на землі, –

Нове життя у безневинній рожі.

Спустився ангел на своїм крилі –

І став біля колиски на сторожі.

І ледве чутно мати прорекла

Нове ім’я для доньки чи для сина.

Дитина ще була така мала,

А вже її вітала Україна.

І вже для неї квітнули сади,

І била в груди пісня солов’їна.

І стало на землі найбільше з див –

На світі народилася людина.

Вона оповістила свій прихід

Всепереможним нездоланним криком.

І перед нею був великий світ,

Що не здавався вже таким великим.

 

Хто не мав своїх дітей та онуків, то й ніколи не зрозуміє того щемкого почуття, яке охоплює батьків, а також, запевняю вас, бабусю і дідуся, коли у світ приходить нове життя, коли народжується нова людина.

Коли забрали Аліну з переймами, ми з Сашком були певні, що все буде добре. Мало бути добре, бо лікарі не бачили нічого такого, що б викликало якісь застереженення. Але ж цей світ став такий прагматичний, такий бізнесовий і такий безсовісний, що… Лікарі, забувши клятву Гіпократа, не гребують нічим. Лікарка, побачивши, що Аліна ще така молода і недосвідчена, вирішила діяти напряму, без всяких викрутасів. Вона переконала Аліну, що їй просто необхідно робити кесарів розтин, бо інакше… Ну тут головне – не поскупитися на всякі страхи: загроза життю матері і дитини. Хто ж вистоїть проти таких аргументів? Ми ж не лікарі, ми ж не знаємо, як є насправді, і… Віримо навіть тоді, коли нам брешуть. А брешуть вони явно і знають, чому брешуть і для чого: кесарів розтин коштує значно дорожче – от і все. Ніби ж не злочин: і мати, і дитина живі, нічого не трапилося. А що лікар трохи нагрів собі руки, то… Нічого не поробиш, таке життя. Всі хочуть жити. І тим, хто хоче жити, начхати на те, що в тебе нема грошей. Нема грошей – тоді не роди. Нема чого.

Викликали Сашка. Переляканий Сашко примчав до пологового будинку, не знаючи, що й думати. До нього вийшла лікарка в закривавленому халаті і з кров’ю на капцях. Ефект вражаючий. Операцію вже зроблено. Тепер справа за грішми. Сума була для нас чималенька. А головне – ніде тих грошей взяти. Але це вже були наші проблеми, нікого це не обходило.

– Добре, – погодився геть ошелешений Сашко. – Завтра я вам…

– Та яке завтра! Вже. Ну, максимум… До 2 години ночі.

Я розумію, що людям треба прощати і ворогів своїх треба любити, але… Надія на те, що Бог сам знає, як кому заплатити за діла кожного.

Збираємо все, що маємо, позичаємо. Якось буде, якось будемо віддавати. А потім все забувається на якийсь час, бо ж радість велика: дівчинка народилася. А головне – все добре, і з матір’ю, і з дитиною. Хто ж в таких випадках буде пам’ятати щось погане? Живіть, лікарі, довго живіть, тільки майте трошки совісті, бо без того не можна ні лікареві, ні просто людині. Ми, прості люди, у владі лікарів: що хочуть, те з нами і роблять. Але, коли ти не маєш грошей, тоді тобі нічого й не робитимуть, хоч вмирай. Злочинці вони, ті лікарі. Але як доведеш? Не всі, ясна річ, злочинці. Та все менше стає лікарів чесних і безкорисливих. Здається, час вже їх занести до «Червоної книги».

Наступного дня Сашко був змучений: ніч майже не спав. Але щасливий, бо його пропустили в палату до Аліни. Він любить її – і це прекрасно. Тепер любитиме їх обох – дружину і доньку. Аби тільки у них все добре було. Їде з нами на виступи, бо це його заробіток, а думки його там, в пологовому будинку, біля Аліни і біля дитини. Переживає. Дівчинка, здається, буде називатися Юлія чи Юліана. А грошей скільки треба на потрібні й непотрібні ліки. Головне – ти купуй, а вже потім розберуться, чи потрібні ці ліки, чи ні. Хто ж тих дітей після такого буде народжувати? Та поки що про те ніхто не журиться. Поки що всі тішимося, що народилася Юля. Гена, здається, буде за кума. Це добре. Нехай стануть ще ближчими, в житті це не зайве.

І нарешті можна було вже їх забирати. Тепер в пологових будинках довго не тримають. Нема чого вилежуватися. Воно може й добре, якщо вдома є кому допомогти, бо коли нема, тоді важко, а після кесаревого розтину, то й казати нічого.

Потім Сашко розповідав:

– Я вніс Юльку до хати, а вона заплакала. Потім довго дивилася на мене. Я їй показав хату, а вона на все так дивилася, дивилася.

Аж чудно мені з мого Сашка. Тато…

І ось вже нашій Юлі 12-ий день. 12-ий день живе дівчинка на світі. Ми пішли її провідати. Боже мій, яке ж те дитя крихітне. Мої діти наче такими не були. Були, звичайно, просто я вже забула, бо це було так давно. Моє третє онуча… Тільки погано те, що в Аліни зникає молоко. Це дуже зле. Почнуться замінники. Та що вдієш? Це біда більшості сучасних матерів. Зараз з ними Алінина мама. Вона Аліні допомагає. Це правильно. Так і має бути. І згадалося своє. Мені допомагати було нікому. Та що те згадувати? Виросли мої хлопці – і слава Богу. Ангели оберігали їх.

А 9 березня охрестили ми нашу дівчинку. Так і назвали – Юля. Гена за кума. Що ж, нехай здорова росте нам на втіху і щаслива буде. Сашкові зараз важко. Аліні важко по-своєму. А кому з дітьми легко буває? Та це, якщо хочете обов’язок кожної шлюбної пари: народити і виховати дітей. Це святий обов’язок батька і матері. Хтось з класиків сказав, що мати – це рабиня своєї дитини до кінця свого життя. Ну, рабинею бути може й не треба, але подбати про дитину, доки вона маленька, і навіть тоді, коли вона виросте, – це, напевно, наша ментальність. Закордоном воно трохи не так, але то закордоном. Трапляються і в нас інколи деякі відхилення, але ми зараз про них не будемо ні говорити, ні писати, щоб не затьмарювати нашу радість. У нас Юля народилася! І нехай здорова росте.

 

Котику Тимку,

Вийди на годинку,

Іди погуляти –

Юля хоче спати.

Ти по хаті не ходи,

Нашу Юлю не буди.

А котик Тимко образився. Хіба ж він будив дівчинку? Він її забавляв, він її присипляв, а на нього таке: «Іди, Тимку». Що не кажіть, а образливо.

Спить Юля. Спить та росте. То сонце, то місяць заглядає здивовано у вікно: як там наша Юля? А Юля або спить, або бавиться. І росте.

Летіли лелеки

У краї далекі.

Холодно було,

Замерзло крило.

Летіли зовсім низько –

Та й поклали Юлю в колиску.

Тато і мама зраділи,

Бо дівчинку дуже хотіли.

Стали Юлю колисати,

Стали їй пісень співати.

Про півника і Рябка,

Про зайчика і цапка,

Про котика і осла,

А Юля слухала і росла.

«Люлі, люлі, люлі!» –

Співають для Юлі

І мама, і татко:

«Спи, засни, дитятко!»

А хитрунка Юля

Віченьки зімкнула,

Нібито заснула.

А сама все чує.

А сама міркує:

«А чи ще співатимуть?

Чи ще колисатимуть?»

А як ніхто не гойдне,

Юля й плакати почне.

3.

Юля прокидається,

Юля посміхається,

До всього дослухається,

До всього придивляється.

Плакати не хочеться –

Лежить собі, морочиться.

Котик – на місці,

Соска – в колисці.

Татко щось шиє,

Бабуся щось миє,

І мама у хаті…

Можна ще поспати.