Моя зоря спогади

17 січня

Сьогодні ми ховали Михайла Барана. Людей було море. Важко сказати, скільки їх було. І старші, і молоді. Ми прийшли вранці, а вже змогли протовпитися тільки в коридор. Мені непереборно захотілося прочитати свій вірш родині і… Михайлу Барану. І я прочитала. Голос у мене, здається, тремтів, як у школярки на екзамені. Сини пана Михайла попросили прочитати цей вірш на поминальній вечері. Пам’ятаю, я ще подумки здивувалася: вечері? Щойно лише ранок. А так і було. Похоронна церемонія (жах, як не люблю того слова) тривала цілий день. Я завбачливо віддрукувала скількись там примірників того вірша і віддала синам Михайла Барана. Пізніше цей вірш був надрукований у газеті «За вільну Україну». Я так і не відслідкувала того номера. Але яке це мало значення?

Ми ховали Михайла Барана. Учасники всяких хорів співали в церкві. А вже так колядували, що серце мліло. Були і козаки зі своїми клейнодами. Навіть гармата стріляла. Та що вже все це йому? Якби пан Михайло все те міг спостерігати, то був би задоволений. Все було так, як би він сам організував: у його смаку.

Ми принесли 50 книжок «Дума про час» і вони роздавалися. Від нас на його могилу ліг вінок. Ми сумуємо, що нема Михайла Барана.

Тільки по сьомій вечора повернулися ми додому.

……………………………………………………………………………

21 лютого

Їдемо до церкви в Кривчицях. Сорок днів від смерті Михайла Барана. Від церкви їдемо на його могилу, а потім – на поминальний обід. Тут майже вся його родина. А родина в Баранів велика. Приїхав священик з Тернополя. Все чинно, пишно, велично. Але Михайла Барана вже нема. Вже не подзвонить і не скаже:

– Пугу, пугу!

І не відповість йому Лайош:

– Козак з лугу.

Питаю у Лайоша:

– А чому, коли ми прийшли до могили пана Михайла, ти не привітався – «Пугу, пугу!»?

– Мене могли б неправильно зрозуміти.

Може й так. У повсякденному житті люди живуть за іншими реаліями.

 

Не думала я, що моя «Дума про час» матиме такий сумний епілог, котрий вже не увійде в книжку, а залишиться сумною сторінкою в житті. Тепер ми з Лайошем часто згадуємо Михайла Барана, того поважного чоловіка, котрий умів і серйозним бути, і жарт якийсь докинути. Я все собі пригадую… Якось подзвонив мені пан Михайло і продекламував:

– Ой, у Львові на Медовій

Там є дівчина одна,

Котра зранку до вечора

Прославляє… Козака.

– Тоді вже більше підходить: прославляє Барана, – сміюся я, а потім ми сміємося обоє.

Розуміємо: смерть – це неминучість. Але якось гірко. І я мимоволі думаю: добре, що встигла написати «Думу про час», добре, що пан Михайло встиг ще нею потішитися. Хоча… Яке це тепер має значення?.. А може й має…

Нещодавно мені зателефонувала жінка і попросила кілька книжок «Думи про час». Сказала, що має замовлення з Канади. Що ж… Виходить, що знають люди про цю книжку. Що про Михайла Барана знають, – у тому я не сумніваюся, а от що і про книжку знають, – це гарна несподіванка.

Отак сумно закінчується моя розповідь. Хоча… Є два сини пана Михайла – Орест і Тарас, талановиті, здібні, такими тішитися треба. А ще є п’ятеро онуків. Це вже багато. А честь і шана людська не лягає з чоловіком у домовину. Вона живе і після його смерті. Бо як же?..

Я дещо забігла вперед, випередила події. Так мусила. А зараз я хочу хоч на хвилинку повернутися у літо, у те прекрасне літо 2003 року, коли ще був живий Михайло Баран, а я саме перебувала в ейфорії від виходу «Думи про час», коли я, наче та школярка, вірила, що на світі не може ні з ким трапитися лиха, бо по землі йшло прекрасне, тепле, пташине літо.

 

ЙШЛО ПО ЗЕМЛІ ЛІТО

22 червня. Найкоротша ніч і найдовший день. Потім день почне зменшуватися, а ніч подовжиться. То все звичайно. До того всі вже звикли. Спливає літо. Воно ще у самому розпалі, ще й жнива не почалися, а вже сонце нагадує: начувайтеся, не за горами осінь, а там і зима… Отак і в житті. Ще, здається, не налюбилися, не наслухалися соловейків, аж тут сивина впала на голову, а там і зима… Та я ще не почуваюся старою: співаю і пишу про любов, і серце ще багато на що здатне. Та й в дзеркало не заглядаю, то воно й не смутить мене спогляданням зморщок. Я сліпа – і дзеркало наді мною влади не має. От тільки сила. Сила кудись зникає, і вже вона не та, ой, не та. Та я не корюся старості. Сама б, може, вже б і скорилася, та у мене є міцна опора – Лайош. Він не дає мені довго засиджуватися. Сам весь у русі і мені завше щось докидає, чимось запалює і захоплює мене і дуже сердиться, коли я раптом байдужію до всього або не переймаюся його ідеями.

– Ти, Тетянко, якась пасивна. Що з тобою? Не можна так відпружуватись. Це вже не відпочинок, а казна-що.

– Я хочу спати, Лойошку.

– Та скільки ж можна спати?

– Стільки, скільки хочеться.

Я починаю сердитися.

– І взагалі… Я у відпустці.

– Яка там відпустка? Ніяких відпусток.

Я зітхаю.

– Я вже, Лойошку, стара. Тобі треба подумати про заміну мене на сцені. Бери собі когось, з ким би ти міг виступати. Це ж не так уже й складно.

– Слухай, Тетяно, не мели дурниць.

Якщо «Тетяно», то вже я його, що називається, дістала – сердиться.

– Це тому, що в нас перерва з концертами. Тобі не можна вдома сидіти – дурне в голову лізе.

І що йому скажеш? А нічого. Зітхаю і йду на кухню. Бо у відпустці ти чи ні, а чоловіка годувати треба. І я йду готувати вечерю, а Лайош продовжує розповідати мені про свої нові задуми. Декотрі з тих задумів мають стати і моїми.

– Пора тобі, Тетянко, вже писати про…

– Почекай, Лойошку, почекай ще. Після кожної книжки я ніби якась спустошена, ніби порожня. От справді, ніби після пологів. Потім починає душа виповнюватися вщерть і – вихлюпується новою книжкою.  Чим вихлюпнеться цього разу, я ще не знаю. Я все ще живу «Думою про час». Після «Думи» я щойно написала скількись віршів і одну чи дві казки. За щось велике я ще не в силі взятися.

– Ну, це не обов’язково має бути щось велике. Але я хочу, щоб ти написала бодай нарис про….

– Ні-ні, не кажи, не полохай. Я знаю, про кого, але ти в голос про це не кажи. Не полохай. Цей задум лише визріває.

– Невже ти стала забобонна? – дивується мій Лайош. – Ні… Але я не хочу поки що вимовляти його ім’я. Нехай визріває думка, нехай набере сили. Тоді вже…

Мене вже давно кличе до себе море. Вже аж сниться мені. Та ніяк. Про путівку годі і думати. В нашій «первинці» розвели казна-що: крадуть, чубляться, судяться: боротьба за ласий шматок. То хіба ж тут до моїх проблем? Звісно, ні. А мене кличе море… То й що? Покличе та й забуде. Воно ж – море. У нього також свої проблеми. Помрій собі, якщо хочеш. З тих пір, як колись їздила, все змінилося – ринкова економіка. А по-моєму, на ту ринкову економіку тільки все спихають. Ніяка вона не ринкова, а так… Але я далека від таких економічних розмірковувань. Мені аби море. І чайки… І музі моїй також. Ото смішна. І муза смішна. Море і чайки – це так далеко. Готуй вечерю для свого чоловіка. Це – реальність… А чому ж?.. Якщо хочете знати, це також поезія… От придумала: вечеря – поезія. Авжеж поезія. Щоб приготувати смачну вечерю, треба хисту, творчості і трішечки емоцій. Але я вже давно нічого смачного не готую – ніколи: то концерти, то майбутню збірку з Ірою вичитуємо. Теж, скажу я вам, робота. Такої роботи я не люблю: це щось технічне. Але без того не можна. А якщо не можна, то треба робити. Добре, що Льоня мене звільнив від прання: купив мені пральку-автомат. Це, скажу я вам, казка. Ходжу собі по кухні, та й радію: ніяких зусиль. А ще, коли врахувати мою алергію на порошки… Подумки дякую своїй дитині. Таки доброго маю сина. Всім хоче допомогти: і Гені, і Сашкові, і мені. Хай стеляться тобі, сину, легкі дороги. Знаю, ти там за морями, за океанами думаєш про нас, сумуєш за своїм Львовом, бо любиш його. І нас любиш, я знаю. Щасти тобі.

Іде по землі літо. Іде собі та іде… У полі дозрівають жита. Закінчується той таємничий процес – творення зерна, творення нашого хліба. І пригадую собі колишні часи. Це була найголодніша пора року – передновок: старий хліб вже з’їли, а нового ще нема… Яка то втіха була, особливо для дітей, коли мама нарешті спече перший хліб з нової муки. Або хоч паляницю… Слава Богу, що наші діти того не знають. Що тепер жнива? З машинами, всілякою технікою… Це тобі не серп, не коні, не ціп… Та жителі міста того не знають, про те не задумуються: вони купують хліб у магазині і не всі знають, як він росте. Хоча більшість міських жителів – вихідці з села. Та вони воліють про те не говорити, наче аж соромляться свого походження. Хоча дітям і внукам про те знати треба було б. І про те, як той хліб росте… Та вони не говорять. Але щось від села в них таки залишилося. Може й тому кожен хоче завести собі якийсь городець – щоб обробляти свій клаптик землі. Це не що інше, як туга за землею, за селом. Якби я могла, я б також неодмінно завела собі городець. У мене також туга за землею, за селом. Може тоді б і здоровша була. Та я не можу дозволити собі такої розкоші, бо я – сліпа. Журись чи не журись, а так воно є. От хіба що поїду в свою Білозірку – то й надихаюся тим цілющим сільським повітрям. Щоб на цілий рік вистачило. А літо іде собі…

 

За вікном прокидається місто, мій Львів. Незабаром прокинеться і мій Лайош. Прокинеться і спитає:

– Про що ти, Тетянко, тут писала?

– Про літо, – скажу йому.

– Так ти ж вже про літо писала.

– То було інше літо.

– То хіба ж ти про кожне мусиш писати?

– Ні, не мушу… І не про кожне, але… Літо таке гарне…

Мій чоловік іноді все ще не перестає дивуватися з мене. Бо я і справді, напевно, трохи чудна. Але яка вже є… А літо йшло собі по землі. Йшло і не знало, що я про нього пишу. А може все-таки знало?..

 

ВЕЧІР

На землю опустився вечір. Вечір на селі має якийсь особливий присмак, запах, звук. Мені часом здавалося, що вечір на селі можна відчути на дотик. А може й можна… Корови повертаються з поля, мукають, чуючи свій дім. Дзенькнуло відро біля криниці. Хтось прийшов по воду. Десь далеко проторохкотів віз. Хтось підганяв коней, щоб скорше повернутися додому, де на нього, вочевидь, чекала жінка, діти і вечеря. Пташки, натомлені денною роботою, вже тихо сплять у своїх гніздечках. Кури вже полетіли на сідало – теж сплять. Мама порає худобу і замикає хліви. Зараз вона піде до хати і розпалить в плиті прутиками, бо ж зараз літо, тепла не треба. Аби тільки в плиті прокинути, щоб вечеря зварилася.

– Ходи, доцю, до хати, – кличе мене мама, – вже холодно.

– Де там холодно! Вечір теплий. Я ще трохи побуду.

– Вже темно, дитино.

– То й що, що темно?

І справді, хіба ж для мене має якесь значення, що вже темно? Мама зітхає і йде до хати. А я йду за хату. Там квітки, порічки і вишня. Моя улюблена вишня. Її колись ще Гриша посадив, мій брат. І порічки також він порозсаджував. Вишня невисока і розлога. Я можу сама зривати з неї ягоди. Навіть зараз, у темряві. А що? Ай, роса холодна, як дощем полилася на голову, за комір. Я тихенько сміюся. Роса – це гарно, це так гарно. А біля воріт росте верба – то з неї роса так і капає. А люди кажуть: верба плаче. І чого вона плаче, та верба? І мені стає її жаль. Я тихенько співаю вербі, щоб її хоч трохи розважити, розрадити:

Вербо, вербо,

Де ти зросла,

Що твоє листячко

Вода знесла?

 

Верба заслухалася, і, здається, на якусь мить перестала плакати, а потім у відповідь мені щось тихо і дрібно прошелестіла. Розуміє… Кожна рослина і навіть пташка розуміє людський голос. І пісню. Бо все те живе…

Біля клубу заграв баян. О, це, певно, Лідин Петро грає. Це вже, мабуть, біля клубу дівчата збираються. Зараз почнуться танці. І мені раптом стає сумно-сумно, бо якби я бачила, то і я б до клубу пішла, як ото дівчата. А так… Ні, мої товаришки забігають за мною, особливо, коли кіно. Або й так… А сьогодні чомусь нема нікого. Та й не танцюю я, так що й сумувати нема чого. Соромно, що всі на мене дивитимуться. У своїй школі я танцювала, а в клубі чи біля клубу не танцюю. І дурна, бо таки треба було зважитися і танцювати. То й що, що дивилися б? Нехай собі. Але на таке мені забракло відваги – соромно. Там же ж і хлопці.

«От і сумуй тепер, коли так, – подумала, – і чомусь сльози навернулися на очі. – А там, мабуть, і Петро, і Микола, і Кирило. То й що мені з того? Всі вони зрячі, а я – сліпа. Цікаво, чи взяв би котрийсь з них мене танцювати? Може й взяв би котрийсь. Так, з жалощів. Ні, з жалощів не треба. Нехай краще так».

Кричать цикади, цвіркоче цвіркун, грає баян біля клубу. Подужчав вітер – і вишня знову щиро сипнула на мене холодної роси.

– Танюсю, іди вже, доцю, вечеряти. Що ти там сама у темряві?

Це мама кличе.

– Вже йду, – гукаю. Прощаюся з вишнею,  з порічками, з квітками.

– На добраніч. До завтра.

А біля воріт все плаче  та й плаче верба. І чого вона плаче?

«А може вона щось таке знає? Те, чого не знаємо ми… Може й знає, та розказати не вміє. Або не хоче. Бо чого ж тоді плаче?»

Іду до хати. Земля у хаті тепла, бо ж надворі таки прохолодно. І мої босі ноги це відразу відчули.

– Сідай їсти.

– А що ви варили?

– Галушки.

Сідаю до вечері. Від плити йде теплий дух, від страви також.

– А де тато? – питаю.

– Тато зостався на городі. Буде там ночувати. Той, хто мав його змінити, чомусь не вийшов. Заслаб чи що. Голодний батько буде. Хліба мало взяв.

– То нічого. Тато зварять собі бараболь чи якого крупнику. Не пропадуть. І Лиска нагодують.

– Е, дочко, коли хліба нема, то… Як кажуть: дурне й сало без хліба.

Мій тато працює сторожем на колгоспному городі. Є там  буда, в якій можна від дощу заховатися, поїсти і поспати. Батько має з собою навіть свою мисливську рушницю. І собака з ним, Лиско. Щоб веселіше було. Там дуже гарно. Я колись була з татом. Це частина садиби одного господаря, що жив колись собі в полі та й господарював. Землю любив, гарний садок розвів. Потім його назвали куркулем і вивезли на Сибір. А садиба зосталася. Тут ще й досі ростуть черешні, щовковиця. А ще росте розлогий горіх, під яким можна сховатися, як під парасолькою, і від дощу, і від спеки. Сюди приходять жінки з городньої бригади, щоб у затінку пообідати. Батько стелить рядно під тим горіхом та й всі сідають. Добре так. Затінок. А як же пахне той горіх. Не даремно мухи його бояться.

– Гилько, – просять жінки, – нарвіть-но помідорів на обід.

– Хіба тільки для вас. Я ж сторож.

Жартує батько. Він не шкодує колгоспних помідорів, але не любить бешкету ні на городі, ні де інде.

– Я люблю скрізь порядок: чи то вдома, чи в колгоспі. Під’їжджає такий собі жевжик возом, розвертає коней, і тільки для того, щоб виламати соняшника, бо йому ліньки з воза злізти. Це ж скільки шкоди наробив. Я сварюся, а він мені:

– Хіба вам, дядьку, шкода? Це ж калхозне.

– То й що, що калхозне? Я ж за нього відповідаю. А що, коли перевірка якась? Мене ж спитають: який же ти сторож, таку твою…

Батько обриває на півслові, бо матюкатися при жінках – то нічого, вони звичні, і самі часом можуть, а при мені… Розмова переходить на інше, але батько раптом обриває її.

– Ви, жінки, обідайте, а моя мала вам зараз почитає.

Мала – це я.

– Ви не бачили, як вона читає? А от…

І мій батько розгортає товстелезну книжку, що написана крапками. Це «Переяславська Рада» шрифтом Брайля. Він взяв з собою декілька книжок, щоб я йому читала.

– Бачите? Тут про козаків написано. Цікава книжка. На, Танька, читай.

Батько розгортає книжку на тому місці, де йому найцікавіше: бій козака зі шляхтичем. Батько вже знає. Всі слухають, дивуються, а потім, перепочивши, знову ідуть до роботи.

А ми продовжуємо читати. Читаємо «Переяславську Раду», «Захара Беркута», а ще якісь журнали. Мій батько неписьменний: всього півзими до школи ходив, але книжку любить. Я й не хотіла читати йому про інші планети, про всесвіт. Думала – навіщо це йому? Однак не зрозуміє. Та він своє:

– Читай. Тут ми ще не читали.

І я читала. Все тут не дуже й складно написано – журнал для школярів. Але для мого батька, що народився у 1899 році, така наука складна. Читаю, пояснюю, як умію. А увечері батько лежить, довго дивиться в зоряне небо, а потім каже:

– Я от собі думаю: чи може таке бути, що десь там далеко, у небі, є ще така земля, як наша? А може й не одна…

– Є інші планети, то правда, але такої, як наша земля, думаю, нема ніде.

– Я теж так думаю, – зітхає по-селянському розумний мій тато і все дивиться у високе зоряне небо.

– Шкода, що ти зірок не бачиш. Це дуже гарно. За ними цікаво дивитися. Он чумацький віз, а он квочка з курчатами. Кажуть, у кожної людини є своя зірка. І твоя десь там є. Шкода тільки, що ти її не бачиш.

– Шкода, тату, але тут вже нічого не зробиш.

– Нічого не зробиш. То правда. Якби так можна було, я б тобі одне своє око віддав би.

– Нічого, тату. Я й так буду жити. От бачите, читати вже навчилася. Ще трошки – і на роботу піду, буду щось заробляти.

– Ой, дитино, що ти там заробиш у тому цеху?

– Нічого, щось зароблю. Інші ж заробляють.

– От якби ти ще в школи якісь пішла, щоб далі вчитися. Вивчилася б на вчительку чи ще на когось. Тільки вчителькою важко тобі було б. Діти тепер пусті. Хіба ж слухалися б?

– Побачимо, тату. Перше піду на роботу, пороблю трохи, а там буде видно.

І батьків моїх вже нема, і хати батьківської, і тієї вишні, а вечір залишився той самий, що був колись. Ну, може не зовсім той самий, та все ж… І все-таки… Той самий вечір, що був колись, чи ні? Ні… Чогось йому таки бракує. А-а! Баяна нема. Тепер тут інша музика, синтезована, ритмічна і бездушна, як… Як… Не можу підібрати відповідного слова. Бездушна, як машина. Почув би мої думки Сашко, то розсердився б, бо він вважажає, що й машина має душу. Ну, може не душу, а людське  слово і машина розуміє.

– От спробуй, коли вона не заводиться, її вилаяти. Нізащо не заведеться, – каже Сашко. – А ти до неї лагідно заговори – вона почекає трохи, покочевряжиться, подумає – і заведеться.

А музика і справді вражає своєї ритмічністю і бездушністю. Молодих не вражає, бо вони вже звикли. Дехто з них може й не чув справжньої пісні. Не тієї, що звучить з магнітофона чи з телевізора, а іншої… Як ото хлопці увечері на селі співають. Колись співали. Бо тепер ні на селі, ні в місті майже не співають. А як сп’яна щось часом заведуть, то… Краще б  вони вже замовкли. Співуча нація.

Вечір – як жива істота. Він все пам’ятає. Навіть більше за мене, за мою Марусю, бо він сягає аж в давню давнину, у саму вічність…

– Ти пам’ятаєш, вечоре, моїх батьків?

Мовчить вечір, хлюпає росу на трави.

– А мене? – питаю. Мовчить вечір. Вітер принишк. Слухаю. Чи згадує…

– А пам’ятаєш, як у нас біля хати збиралися хлопці і дівчата та й співали? Пам’ятаєш?

І раптом озвався вітер, розбудив листя на деревах, а воно зашуміло, зашелестіло.

– Розумію, – тихо сказала я. – Пам’ятаєш.

І стало гарно так на душі, наче я знову у свою молодість повернулася, на хвилечку, на мить.

– Пам’ятаєш, як пісня луною розливалася по нашій долині? А вранці хто-небудь питав у моєї мами:

– Чи ви не знаєте, Катю, де це вчора так гарно співали?

– Та як би не знала? – каже мати, – то у нас. Молодіж зібралася та й співала собі.

– Але вже гарно. Я ніяк заснути не могла. Все свої молоді літа згадувала.

– А я аж надвір вийшла, – підхопила друга жінка. – Стояла і слухала. І де вони таких пісень навчилися?

– Та вже навчилися, – гордо так каже моя мати.

– А я другий раз не повстидаюся і таки прийду послухати.

– Е, Варко, тоді вони так не співатимуть. Треба, щоб пісня вільна з душі вихлюпувалася, тоді буде гарно.

– Нехай співають, доки молоді. Тільки їхнього.

– А шкода, Тодосько, що ми вже так не можемо.

– А чому не можемо? Зберімося та й заспіваймо.

– Та куди вже нам! Встидно. Все село сміялося б.

– Це красти встидно. А співати не встидно. Чого?

– Бо ми вже старі.

– Овва! Старі! А я б співала, аби тільки було з ким. Їй-Богу, співала б.

А я співала б? Співала б, це я знаю. Іноді ми з сестрою ще й зараз…

Ой, гай, мати, гай, мати,

Ой, гай зелененький,

Десь поїхав з України

Козак молоденький.

Куди ж той козак поїхав? Чи не в Італію часом на заробітки? Елегійний вечір. З запахом матіоли, з легеньким вітерцем. І голос моєї сестри, як колись голос матері:

– Іди вже до хати, Таню. Холодно.

І я йду до хати. А вечір залишається надворі. Наодинці з вічністю.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four × 4 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.