Потім написався вірш. Чи він досконалий, не знаю, зате щирий. Та всі наші добрі слова тепер не мають ніякого значення. І газетні статті також. Хіба що наші молитви. Молімося ж за душу Ігоря, аби Бог зарахував йому все те добро, яке творив він на землі.
Ігорю Гереті (світлій пам’яті)
Спинилось літо у нестримнім леті.
Чомусь зозуля загубила лік,
Не докувала Ігорю Гереті
Хоча б десяток, хоч десяток літ.
Сипнуло літо пишними квітками.
Та що вже ті квітки? Його нема…
Не поговорить, не посидить з нами,
Правдивий, наче істина сама.
Я ж вам ще не подарувала книжку!
Ну, як без неї у такий політ?
Схилилось небо і шепнуло нишком:
– Він на землі лишив яскравий слід.
– То й що по тому?.. Як його немає…
Мовчать хмарки, мовчить жорстокий час.
Небесних таємниць ніхто не знає,
Це не дано ще жодному із нас…
Він жив, він був… Він є. І десь звисока
За нами зорить з ангелом удвох…
Чи світ, чи доля вже така жорстока?
Чи то на нас за щось прогнівавсь Бог?..
Він був такий високий і справдешній,
І щирий був у вчинках і словах.
Тепер віки, минулі і прийдешні,
Стоятимуть у нього в головах.
Його ім’я і труд не кане в лету,
Не пропаде все те, що він зробив.
Помолимось за Ігоря Герету,
Не забуваймо, що він нас любив.
Трохи сумно, що людська пам’ять має здатність якось забувати все сумне. З часом біль якось притуплюється. Може це й правильно, бо інакше наші серця стали б такими собі цвинтарями. А ми створені, щоб жити, щоб щось робити у цьому житті. Живе улюблений внук Ігоря Герети. Цей повинен би пам’ятати свого дідуся. Думаю, що буде пам’ятати, бо дідусь його любив.
Спогади, спогади… Пригадую презентацію «Стежки від воріт» у моєму селі. Тоді ми вперше зустрілися з Ігорем Геретою. Та й з Ярославом Гевком також. Потім свято в Тернополі, в краєзнавчому музеї. Ігор Герета вмів комусь і тернополянам організувати свята. А от про себе подбати не вмів. І згорів. На жертовному вівтарі науки.
Пригадую, пригадую… І «Стежку від воріт», і моє шістдесятиріччя, і столи, накриті в підвальчику музею. Накривала ті столи не я, а мої дорогі тернополяни. Тут поруч стояло і дещо з того, що вдалося знайти на розкопках Ігорю Гереті. Микола Мушинка бере до рук один з горщиків.
– Давнина… – задумано каже академік. – Ставлю на місце, щоб, не приведи Боже, не розбити.
Пан Ігор сміється:
– Нічого, склеїмо. Тоді цей горщик матиме подвійну цінність, бо його розбив академік Микола Мушинка. Так і напишемо.
А ще пригадую… Перед виходом збірки «У вітру на крилі» Лайош приїхав до Тернополя з моїми віршами: все ще вишукував кошти. Зайшов до Ігоря Герети. Той перегорнув вірші, декотрі прочитав.
– А можна, я собі залишу оцей… Гарний вірш.
Це був вірш «Ще десь живуть і ходять по землі».
Ще десь живуть і ходять по землі
Оті, що Україну розпинали,
Ті, що колись хрести з церков скидали,
Й з грудей дитячих хрестики малі
Зривали нечестивими руками
І кидали на землю ту святу.
Забулося, зітерлося з роками,
Простили люди їм провину ту,
Бо Бог прощає довготерпеливий.
І дехто з них тепер поклони б’є
І молиться, підступний і брехливий,
Й вичікує, щоб взятись за своє.
Та знають те прості і чесні люди
І з тим вже не сховаєшся ніде:
Хто кулаками б’є себе у груди,
У того в грудях пусто аж гуде.
Шкодую, що для своєї збірки не використала статтю Ігоря Герети «Поетеса з-під білих зір». Краще про мене не написав ніхто. І вже, мабуть, не напише.
Презентацію моєї збірки «У вітру на крилі» в Тернополі ми так і не зробили. Не змогли. Без Ігоря Герети це була б дуже сумна презентація. Згодом ще напишуться книжки. Багато книжок. Але їх ніколи не прочитає вже Ігор Герета.
Не обов’язково писати цілі трактати і запевняти один одного у приязні. Іноді достатньо кількох рядків, поруху душі, щоб зрозуміти, що поруч чистий серцем однодумець. Чи поруч, чи на відстані двох телефонних слухавок, але ти його відчуваєш, вловлюєш його подих, співзвучний твоєму. Отак у нас з Ярославом Гевком. Ми можемо не озиватися роками, та не забуваємо про те, що ми є. І що ми не просто є, а що ми лише на відстані двох телефонних слухавок. Агов, друже, де ти? Озвися, бо мені зараз зле, бо мені потрібна твоя рука, твоє щире слово. І друг озивається. Він радів зі мною і сумував. Спасибі вам, Ярославе Гевку, і за ваші листи, і за те, що можу назвати вас своїм другом і спільником у боротьбі за нашу міць і за наше сьогодення.