ХЛОПЧИК

21 січня 2005 року нашій Юлі виповнилося 2 роки. От яка вже велика моя внучка. Ми все нетерпеливилися:

– Ну коли вже нарешті наша Юля буде розмовляти?

Мамі і татові хотілося, щоб вже.

– Буде, буде, – заспокоювала я. – Ще захочете, щоб трохи помовчала.

Посміхаються, віри не ймуть.

В цей день Юлине свято не святкували. Вже й не знаю, чому. Свято перенеслося. Сашко прийшов до нас з пляшкою вина і шоколадкою. Так йому хотілося відсвяткувати день народження своєї доньки. Лайош до нас не вийшов – не захотів чи не мав настрою. Хто його знає. Ми його принаймні кликали. Вийшло так, що сиділи ми з Сашком удвох по-домашньому, і нам гарно розмовлялося. І тут я вперше почула, що…

– Тільки ти, мамо, не дивуйся і не обурюйся. І, будь ласка, не відмовляй мене. Це однак нічого не змінить – вже пізно.

– Що сталося? – наполохалася я.

– Та не лякайся так. Нічого не сталося. Просто у нас з Аліною буде друга дитина. І вже пізно щось робити. Я спеціально раніше тобі не казав. Щоб нас не відмовляла.

– Міг і сказати, – посміхнулася я, оговтавшись трохи.

– І що ти?

– А що я? Не мені ж родити. І виховувати також не мені. Тільки найперше треба було добре подумати. Бо друга дитина – це не жарти. Треба продумати всю свою поведінку. Переглянути свої стосунки, бо сам розумієш, випивки, сварки…

– Розумію. Але я хотів знати твою думку.

– А до чого тут моя думка? Ти сказав, що вже пізно.

– Так. Але все-таки. Я хотів знати, як ти до того поставишся.

– Я завжди за другу дитину. І навіть за третю. Тільки, щоб у батьків було достатньо розуму.

– Мамо, – зрадів мій Сашко. – А я думав, що ти будеш проти.

– Як ти міг таке думати? Я ж Гену зі Світланою увесь час підбиваю на другу дитину.

– То ти – за?

– Звичайно. Але, Сашко, мусиш зважити все. Ти вже Аліну знаєш краще, ніж до весілля. І вона тебе також. Ви мусите заново все продумати: чи будете ви одне одному щось вибачати, щось терпіти все життя? Не може бути серйозних сварок. А якщо і будуть інколи, бо хата – не церква, то не може бути ніяких розмов про розлучення. Ти зрозумів?

– Та зрозумів.

– Треба, щоб і Аліна те зрозуміла. Ну, та й про матеріальну сторону треба подумати.

– Та я, мамо, буду працювати, як… Може на таксі піду.

– Ну, на таксі – це не так просто.

– А де, мамо, просто?

Мені було і радісно, і тривожно. Радісно, бо я завжди була проти того, щоб в сім’ї була тільки одна дитина. Потім виросте – і що? Ні родини, нікого. А так… Але життя в Сашка з Аліною було якесь нестабільне. То у них все добре, а то раптом починаються якісь сварки. А якщо подумати… Це ж їхні найкращі роки життя. Не можна, щоб так… А вони того не розуміють. Не розуміють, що тепер обоє зв’язані навіки.

Діти народжуються з любові. І головне в тому, щоб їх з любов’ю зустрічати, коли вони приходять в цей світ. Діти це відчувають, дуже відчувають, вже з першої миті свого народження. Спершу вони придивляються, прислухаються до нас, до нашого світу, а коли вже трохи звикнуть, тоді починають посміхатися – і це найкраще, що може бути в житті – посмішка дитини. Любімо ж дитину і творімо її посмішку.

Сашко чекав свого сина, мабуть, найбільше. Він розривався між нами і Аліною. Поїздки з нами – це був його заробіток, а ще треба було їздити до Аліни в лікарню: завезти щось їсти та й побачити її, ту, що мала народити йому сина. Вона лежала на збереженні. Їй було страшно. Її чекала операція – кесарів розтин. Бо так народилася Юля. А тепер вже що? Ми всі хвилювалися і чекали. Було літо, була спека. А як там їй вилежати в тій лікарні? Сашко часом забирав її додому, але брав острах: а раптом щось?.. А ще була Юля. Вона була ще така маленька. Вона сумувала за мамою. Та якось давали собі з нею раду – тут вже допомагала теща.

Одного разу виникла проблема. Ми їхали в Трускавець, а теща десь забігалася. Може й по справах. Але її в потрібний час не було. Ми чекали, хвилювалися, а її не було. Може вона й не дуже вникала, бо була цілком далека від того, що нам вже конче треба виїжджати, бо інакше ми зірвемо концерт. А якщо ми зірвемо концерт, то на нас подивляться як на вкрай несерйозних, і ніхто не захоче мати з нами справу. Та й заробіток… Словом, ми хвилювалися. Сашко також хвилювався. А тещі все не було. Ми з Сашком передзвонювалися по телефону.

– Ну що, нема?

– Нема. Я вже не знаю, що робити.

– Вже треба виїжджати, бо спізнимося.

– А з ким Юлю лишити?

І тоді я зважилася.

– А знаєш що? Збирай Юлю – і візьмемо її з собою.

Сказала – і сама злякалася: ще маленька для такої далекої дороги. Але що ж робити? Їхати треба. Сашко збирав Юлю, все ще сподіваючись, що надійде теща. Але вона не приходила. Все. Беремо Юлю. Інакшого виходу нема. Взяв з собою для Юлі якийсь суп – і поїхали.

По дорозі Юля не спала, все дивилася на дорогу, а ще я з нею бавилася, щось їй розказувала. Отак і доїхали до Тускавця. Тепер була інша проблема: як Юля витримає концерт. Сашко ж мусить подати інструмент чи ще що.

Зал був невеличкий. Юля сиділа в першому ряду і разом з глядачами плескала в долоньки. Я з такої нагоди прочитала вірш, написаний для Юлі, та й сказала:

– Тут в залі вперше на нашому концерті присутня моя внучка Юля.

– Юліцка! – поправила мене моя внучка – і зал зааплодував.

Дівчинка чемно висиділа весь концерт. Тепер її треба було якось нагодувати. Суп дитина їсти категорично відмовилася. Зате їй засмакував хот-дог. Ми взяли собі по хот-догу, щоб перекусити – і Юлі він засмакував.

– Сашко, їй не можна. Це небезпечно.

– А що я зроблю? Вона хоче їсти.

– Ну спробуй ще нагодувати її супом.

– Пробував. Не хоче.

– Якби я знала, що Юля поїде з нами, то щось би придумала їй взяти.

– Ти не знала, і ніхто того не знав.

Дівчинка з’їла хот-дог, ще трохи подивилася на дорогу та й заснула в мене на руках і проспала до самого Львова. Слава Богу, хот-дог їй не зашкодив. Дорога також. Молодець Юля. Вся в свою бабуню, тобто в мене. Що ж, нехай звикає. Бо хто знає, що їй готує життя? Звичайно, вона того пам’ятати не буде – маленька ще. Зате мені було радісно тримати на руках своє маленьке онучатко, знати, що це і моя кровиночка також. Юля… Я відчувала її тепло, її легке дихання і просила, що Бог був її покровителем.

 

Аліну готували до операції. Спершу планували на 12 серпня, а потім на 16-те. І таки 16 серпня народився наш хлопець. Народився не зовсім звичайно, але й те правда, що кесарів розтин тепер не дивина, а явище звичайнісіньке. Чи жінки тепер втрачають здатність народжувати дітей звичайним, природним способом, чи… Просто ця операція коштує дорожче, ніж звичайні пологи, – от і все. Хто там буде журитися про тих молодих жінок?

Того ж таки дня Сашко побачив їх обох –  і був щасливий: все у них добре, – а це найголовніше. Того ж таки дня до нас зайшла сваха Галя з Сашком. Зайшла, щоб «підлити» нашого онука і заодно подивитися на нашу квартиру, бо тут вона ще не була. Що ж, ми тепер родина, треба родинитися.

– Як же ви вирішили назвати свого сина? – питаю у Сашка.

– Ще не знаємо.

– Отакої! Треба, щоб дитина мала своє ім’я.

– Мамо, він щойно народився.

– Не так кажеш, Сашуню. Він уже народився і має звикати до свого імені. А він його ще не знає.

– Ще знатиме.

– А ми з твоїм татом назвали тебе ще до того, як ти народився.

– А ти ж хіба знала, що це буду я? Тоді ж не було УЗД.

– Не було. І добре, що не було. А старші лікарі і без УЗД знали, хто має народитися. Мені мій терапевт відразу сказав, ще тільки я в декретну відпустку йшла, що буде хлопчик.

– Що буду я.

– Ну так. Що будеш ти.

Сміємося.

– Мамо, а як він знав?

– А Бог його знає. Якось знав. Ну, сідаймо та піділлємо нашого хлопчика, щоб здоровий ріс.

Він мусив рости здоровий, бо інакше… Бо інакше просто не могло бути. Але все в Божих руках. Будемо молитися і сподіватися на Боже милосердя.

Народити дитину – це тепер дуже дорого. І ради на те нема. Тепер на дитину дають гроші. Але коли то ще їх виплатять? А вони потрібні, вже, тепер, сьогодні, завтра, після завтра, кожного дня. І де тих грошей мала набрати молода сім’я – це нікого не обходило. Пологи – бізнес, людське життя – бізнес. Все вимірюється грішми. Або ти маєш гроші і тоді ще можеш на щось сподіватися, або ти грошей не маєш – і тоді сподіватися можеш хіба що на Бога, бо більше тоді ніхто не допоможе. Милосердних людей, котрі зважили б на твоє безгрошів’я, ставало все менше. Вони просто вироджувалися. І це було цілком закономірно, бо наш прагматичний світ таких людей не зрозумів би і не сприйняв би. Гроші, гроші… Вони потрібні на ліки, на памперси, на те, щоб заплатити лікареві, медсестрам, няням. На все своя такса – і хоч ти там що. Господи! Де ж їх брати, тих грошей? Сашко стільки не заробляє, хоча заробляє не так уже й мало.

– Доведеться позичити, – сумно каже Сашко, – бо ще ж візок треба. Навіть вживаний коштує недешево.

Порадилися з Аліною. Виходу не було. Треба залазити в борги. Хоч дуже не хочеться, та треба.

– Нічого, – заспокоюється Сашко, – одержимо дитячі гроші, тоді й віддамо. Вони ж однак підуть на малого.

– Якби в мене були, сину, я б тобі дала без всяких сумнівів. Навіть без віддачі. Та в мене їх немає.

– Я знаю, мамо. Знаю, що дала б, і знаю, що немає. Нічого, ми позичимо, а як одержимо дитячі, тоді й віддамо.

– Аліна знає?

– Так, знає, я їй казав. А що робити?

Зітхаємо обоє, але зараз найперше радіти: у Сашка син народився, а в мене онук. Наш маленький хлопчик, котрий ще не знає свого імені.

– Тільки, мамо, я не маю в кого позичити. І хто мені позичив би такі гроші?

– А скільки ж треба?

– Не менше тисячі. Бо ж треба і візок, і ще й лікарям, словом, тисячу, не менше.

– Добре, Сашко, буду шукати. Але, сину, тисяча для мене – це великі гроші. Я таких грошей не маю. Одержите – мусите віддати.

– Та віддамо, мамо.

– Ти б все-таки ще раз порадився з Аліною.

– Аліна знає. Я їй казав. З дитячих грошей і віддамо. А що робити?

Гроші довелося позичити. Погана це справа в борги залазити, але нічого не зробиш: у мене і справді своїх грошей не було. Що мала, я вже в них вклала.

Сашко купив візок і незабаром забрав Аліну з сином додому. Тепер в лікарні довго породіль не тримають. Якщо все в порядку, то й виписують. Ну і слава Богу, що все в порядку. Нехай скорше виписують. Сашко щасливий. Син! І справді, яке це щастя, коли народжується нове життя. Що може бути краще? І раділи ми, і раділо літо разом з нами. І ангел-охоронець готувався, щоб взяти під свій захист новонароджену дитину, нашого хлопчика, котрий ще не знав свого імені.

А далі вже починалися будні: брак материнського молока (тепер чомусь мами не могли дітей вигодовувати), памперси (відпали проблеми з пранням пеленок). Проблеми – гроші, гроші – проблеми. Важко. А хто казав, що буде легко? Клопотів, звичайно, додалося, але ж це клопоти гарні. Аби дав Бог кожній жінці такі клопоти. Ще так і остаточно не вирішили, як назвати нашого хлопчика: Максим, Віктор, Сашко, чи ще як. Я не на жарт сердилася.

– Та визначтеся вже нарешті. Доки ж він буде просто хлопчиком?

Та молоді – то молоді: у них поняття свої.

І нарешті таки визначилися. Правда, ще не остаточно. Наш хлопчик, здається, буде називатися Сергієм. Чи не найбільше хлопчиком тішилася Юля: у неї є братик. Теща хотіла на якийсь час забрати Юлю до себе на Сихів.

– Не робіть того. Нехай звикає. Звикати їй однак доведеться. Пильнуйте тільки, щоб не ревнувала. Бо тоді буде зле. Доручайте їй щось робити, просіть, аби вона вам щось допомагала.

Послухалися – і то добре. А там – як вже буде.

І знову «підливали» хлопчика. Тепер вже у Сашка. Його таки вирішили назвати Сергієм. Скорше б вже охрестили, а то якось… А хлопчик, як хлопчик. Манюсінький – аж страшно на руки взяти. Я вже зовсім відвикла від маленьких дітей. А таки зважилася і взяла Сергійка на руки. Мій онучку, рости здоровий. Шкода тільки, що Аліна молока не має. Та тут вже нічого не зробиш – такі реалії. За хресну, здається, вирішили взяти Світлану. Це добре. Нехай родиняться. Аби тільки наш хлопчик ріс здоровим.