Я люблю тебе, світе, і готова боротися за тебе в міру своїх сил. Боротися з ницістю, з мороком, з отією порожнечею в мізках і в серцях, бо я тепер знаю, що є люди, для котрих кожна грудочка рідної землі дорога, кожна людина варта любові. Я люлблю тебе, світе. Я не можу без тебе. І ніхто не може. Бог створив тебе не для того, щоб ти сам себе зруйнував.
Многая літа тобі, світе, і тим, хто творить добро! Многая літа Україні і людям її! Героям Слава!
Львів, 2015 рік.
НЕ БУВАЄ ЛІТА БЕЗ ДОЩУ, НЕ БУВАЄ РАДОСТІ БЕЗ СМУТКУ
А що, коли тільки смуток, а радості зовсім нема? Ні крапельки? Ні крапельки нема, а жити треба. Жити без радості? А де ж її взяти, коли нема? Так не буває? Буває. На жаль. Кажуть, треба ту радість шукати. А де ж ту радість знайти, коли нема за що зачепитися ні розумом, ні серцем? Якби поряд зі мною жила моя колишня сусідка Марина, то вона сказала б, що у мене крива доля. Я ту криву долю називаю терновою. Тернова доля – ото вона і є. Або крива. Одаково.
Я довго думала, чи ставити ту сумну сторінку свого життя в «Мою зорю». Книжка мала б бути оптимістична, світла, а тут… Та не можна жити тільки художньою правдою. Тим паче, що ця книжка автобіографічна. Куди ти дінешся з правдою життя? Від неї не сховаєшся і не відгородишся. Якщо й сховаєш її, то вона однак якось вилізе. Бо шила в мішку не втаїш. Та й навіщо таїти? Коли я вже взялася душу перед читачем відкривати, то нехай так, щоб нарозхрист. Та й незвичайного в моїй душі нема нічого. Все, як у всіх жінок : і радість, і смуток, і біль. Чого більше?.. Хто це може виміряти?..
ПІСЛЯМОВА
«Пані Тетяно!
Ваш спів став набагато вільнішим і розкутішим, він так жебонить і пливе, як повноводий струмок, що вливається в річку тихоплинну, з такою чистою, прозорою і цілющою водою.
Якби я Вас не знала, то подумала б, що пише їх молода дівчина, що тільки пізнала радість і смуток першого почуття. Потім до її сповіді прилучається жінка в повені своїх літ, яка зазнала всього, що можна було зазнати від життя. Але в цієї жінки така юна душа і така вона чиста, як кришталь, і така вона, як перший весняний медозбір: пахне нектаром, і росою, і бджолиною снагою, і весняним леготом, й журавлиним клекотом, вірою, втіхою і любов’ю тихою…
Дякую Вам за абетку у віршах, за жінку, що тужила, і за казку про любов.
З повагою Ваша Г.В.
P.S. Вибачте, що роблю це з великим запізненням. Зараз з великим захопленням читаю таку надзвичайно цікаву і дуже українську казку «Скарби чорних круків». Свої враження від ваших теперішніх книг обіцяю надіслати скоріше. Ще раз вибачте».
Мені перейшло за сімдесят. Вік – як вік. Не сказати, що дуже древній, та вже солідний. В житті своєму я не здобула ні слави, ні урядових нагород, ні навіть якоїсь нікчемної премії. Та це мене не в’ялить. Зате я маю своїх шанувальників, справжніх і щирих, – і це прекрасно, це мене надихає. Моя зоря ще не згасла. Вона світить мені і звучить дивовижною музикою, вказуючи мені шлях у житті. Я вірю в свою зорю. Вірю в триєдиного Бога і сама в себе. Бо інакше не можу. А все інше – марнота світу сього. Про те не варта й думати. А назагал думати треба. Думати, щоб якомога більше встигнути, щоб не схибити наприкінці життя, не відійти від свого принципу – чесності, людяності і справедливості. А ще треба б зробити якийсь підсумок чи що. А може це залишити для інших? Може. Нехай тим займуться потім ті, кого це буде цікавити.
Промайнуло життя так блискавично і непомітно, що аж не віриться. Ніби лише вчора бігала босоніж по гарячій сільській пилюзі, а глянь-но: і діти вже виросли, і у них пташенята вже доростають. Клопочуться, плани свої будують. І хочеться сказати їм: не спішіть, не працюйте так багато – всього не надбаєте. Поживіть в радості і любові самі для себе і для своїх дітей. Не зрозуміють, здивуються: що ти, мамо? А я нічого. Просто десь жаль бринить, що чомусь я все життя багато працювала. За мізер працювала. Треба було виживати. Треба було годувати дітей. І не було кому сказати:
– Відпочинь, кохана. Ти втомилася.
Чомусь ніхто мені так не сказав. Ні разу… Чи, може, ніхто не любив? Ні, скаржитися не можу. Любов’ю обділена я не була. Чоловіча любов з часом миналася, то правда, але я звідала її сповна. А що ж тоді? Просто… Просто я все життя намагалася довести всім, а найперше собі, що я сильна. Чи довела? Не знаю. Собі – так. А іншим…
– А-а, ти сильна? То пощо тебе жаліти? Працюй, виховуй дітей, терпи всякі злигодні.
І я терпіла. А що мала робити? І працювала за мізерну зарплату, і дітей виховувала, і ледве зводила кінці з кінцями. А допомоги? Ні від кого! Ніякої! Ще й докоряв дехто.
– А ти не думаєш, що, коли діти виростуть, вони осудять тебе?
– Не думаю. Але, якщо захочуть, то нехай судять, їхнє право.
А тепер сиджу, самотня і розтерзана, хоча все начебто нормально. Начебто нормально…
А мріяла я бути під чиїмсь дужим крилом і почуватися слабкою жінкою. Про ту свою мрію треба було забути, як тільки я вийшла зі школи і увійшла до щіткового цеху, щоб там працювати. Та я про те вже писала. Скільки ж можна!
А зараз… Збираюся лягати спати. Дістаю свою улуюблену нічну сорочку, котру брала колись з собою, як їхала на море. А їздила ж колись. І запахло раптом морською хвилею. А може й море насниться? Хоч би наснилося. І чайки. І той циган, що «Мардзяндзю» співав. Такий цікавий чоловік… А що ще мало б мені наснитися? Ще квіти. Ті розкішні троянди… Ах, скільки ще цікавих снів моголо б мені наснитися. Тільки треба спати в тій нічній сорочці, яку я брала з собою на море. Смішна? Може й смішна. Всі старші люди по трохи дивачіють. Треба лише до них дослухатися і вникнути у їхні дивацтва. Молоді не будуть вникати. Вони від того далекі. А старші… Старші можуть. Якщо захочуть. Але в них є свої заморочки і свої дивацтва. Вони теж хочуть, щоб їх хтось вислухав. Я вислухаю Тільки…
– От сідай і пиши, – кажу собі.
– А про що? Я, либонь, вже про все написала.
– Ні, не про все. Не написала ще про тополю, що шелестить під вікнами. І про того кобзаря, що співав тобі «Я бачив сон…»
– Чи вже так конче треба писати про того кобзаря?
– А чому ж ні? Він був з Харкова, зросійщеного міста, а любив українську пісню і свою бандуру. А на нього теж дехто дивився як на дивака. Роботи ще маєш досить. Не розкисай.
Отак живу, сперечаючись сама з собою, а часом і з своїм віком, з хворобами та негараздами. Зі світом сперечатися я вже не можу, то, принаймні, сперечаюся сама з собою. А ще часом з музою. Правда й те, що сперечатися з музою – справа невдячна, та все ж інколи мушу, бо підкидає вона мені такі глобальні теми, що я вже не можу з ними впоратися.
– Музо, люба моя, я вже у затінку часу, майже на відпочинку. Не змушуй мене нести таку непосильну ношу.
– Не скигли, – Муза сувора і несхитна. – Ти все можеш. А головне – мусиш.
І я беруся за теми, які підказує мені муза. Я мушу її слухатися, бо я – її слугиня. А хось докірливо, з ненавистю чи заздрістю:
– Як? Вона ще пише? Доки ж вона буде писати?
– Пишу, любі мої. І писатиму доти, доки Бог дасть мені сил, здоров’я і здорового глузду.
Інколи ловлю себе на тому, що мушу все фіксувати, бо вже пам’яті такої не маю, як колись. Той що? І молоді на таке скаржаться. А я що? Краща чи гірша?
Ціную кожний рік, кожний день, кожну мить, що дарує мені Господь. В молодості про те не думаєш. Бо в молодості багато часу попереду. Хоча… Хто те може знати?.. Не вгадаєш, що там у долі на похваті. Але молодих ніяк не навчиш цінувати кожен рік, кожен день, кожну мить…
Вражає інколи (чи то вже наша ментальність така), що людина дбає все своє життя, дбає, щось постійно тягне до хати, для сім’ї, заради того у чомусь собі відмовляє, і раптом з’ясовується, що нічого того їй вже не треба. І не тільки їй, а й нащадкам. Всі ті мізерні скарби, що людина надбала, знецінені, нічого не варті, залишаються, а людина відходить у вічність. Про гроші і скарби цінніші я мовчу, бо далека від таких надбань. Вони може й не знецінюються, та чи приносять комусь щастя, не знаю. А я… Скарбів ніяких не надбала. Бо хіба тарілки чи баняки це скарби? Ні, звичайно. Мої скарби – це книжки, видані і ще невидані. Та й то… Чи хтось їх оцінить?.. Хто те зна?.. А може й знайдуться поціновувачі моєї творчості? Може. Але того я вже знати не буду. А хотілося б.
То що ж таке життя? Отакої! І про те питає людина на схилі літ, тобто я. Це так складно, що й не розказати. А як розкажеш, то не всі тебе зрозуміють. Не всі. Бо в кожного життя – це щось своє. Свої у ньому цінності, свої здобутки. І те, що важливо для одного, для іншого немає ваги. Отаке-то, Секлето…
Бач, на філософію потягнуло. То зле чи добре? Мабуть, нормально. Біда тільки, що філософ з мене, скажімо так, ніякий. Та зараз це вже не так важливо. Зараз мені все можна, бо я вже на схилі літ, у затінку часу.
У післямові я не хочу аналізувати свою торчість. Це марудна і невдячна справа. Не хочу – і все. Нехай це робить хтось інший. Або й ніхто. А навіщо? Читачі самі розберуться. Щось приймуть, а щось відсіють. Так і має бути. Це правильно. А критики мовчать. І, я певна, мовчатимуть і далі. Бо хто я длч них? «Нерозкручена» сліпа письменниця. Та чи й письменниця?.. То нехай мовчать. Воно може й краще. Дуже надіюся на допитливих студентів. Ті багато можуть. Вони завжди шукають для своїх курсових і дипломних робіт щось таке… Не дуже збите. Як от, скажімо, одна студентка нещодавно писала курсову роботу на тему: «Риторичні питання в поезії Тетяни Фролової». А що? Тема як тема. Мені самій цікаво. Ви чули, студенти, теперішні і майбутні? На вас мо вся надія. Ви не припуститеся, аби про мене забули. Жартую, ясна річ. Але в тому жарті є й зернятко правди.
А ще ті легенди… Люди не люблять, коли легенди розбиваються. І легенди того не люблять, коли вони розбиваються. І я не люблю. Але в мене ніхто про те не питає. Від того трохи сумно. Але в такому мінорі ніяк не хочеться закінчувати свою книжку. Тому… Тому… Життя – це як новела. Коротка і з несподіваним, непередбачуваним кінцем. Моє життя – не виняток. Це також новела. Кінця тієї новели я знати не буду. Будуть знати інші. Це трохи сумно, але так мусить бути. Я знаю тільки те, що новела вже перейшла свою кульмінацію і невблаганно наближається до розв’язки. Можна зробити вже якісь висновки. Які? Я не збираюся тратити на те свій час, якого в мене попереду і так обмаль. Жила, працювала, любила, помилялася, виховала трьох синів, творила щось, хотіла добра для людей, а люди інколи за добро платили злом. І все ж добра і добрих людей на світі більше, ніж злих. Я в те вірю, з тим і живу. Хотілося б знати, чи мої твори житимуть після мене. Хотілося б, щоб жили. А втім, як вже буде. І коли я вже відійду у небуття, житиме і світитиме вже комусь іншому моя зоря, бо зорі живуть довше, ніж люди – і це тішить. Світи, зоре моя, комусь іншому, тому, хто творить на землі добро, але пам’ятай і мене. Бо дуже мені вже хочеться, щоб хтось мене пам’ятав – людська природа така. Я завжди чула музику зорі. Не замовкай, зоре моя, дзвени, – нехай ще хтось почує тебе.
А мрії не зважають на роки. Вони собі снуються, наповнюючи всю душу, все єство. А чи здійсняться – того не знає ніхто. І я не знаю. Але шкоди від тих мрій нема ніякої – то нехай собі снуються. Мрію, скажімо, видати книжку своїх віршів, щоб вона вмістила всю мою видану поезію, всі мої поетичні збірки. Але ж це так дорого. Таких коштів мені не зібрати ніколи. Та помріяти можна, потішити себе наївними ілюзіями. Кому від того шкода? Нікому. От і… Інколи думаю: скільки треба було б грошей, щоб видати все, щоб вже написано, і видати так, як я хотіла б: том поезії, ще один том казок, всі оповідання і повісті, зібрані разом, а ще «В той широкий світ» і «Моя зоря». Ого! Розмріялася! А що? Не можна? Помріяти можна, а видати – ні… Такі реалії. Опускайся, Тетяно, на грішну землю. Будь задоволена тим, що маєш. А я й задоволена. Та помріяти однак хочеться. Мабуть, всі поети – мрійники. І я також. Тільки кожен мріє про своє…
Перебираю свої папери: і чорновики, і щось почате, і щось недокінчене. Нізащо не встигну. Скільки ж то всього… Скільки ж то часу треба. Щоб все це хоч якось упорядкувати. А того часу може й не бути або бути не так вже й багато. А шкода. Втім, чого шкодувати? Що могла, те й зробила. А може й більше, ніж могла. Шкодуй – не шкодуй – нічого не зміниш, нічого не заперечиш. І великі люди, і талановиті, і навіть геніальні ідуть з життя. Хтось раніше, хтось пізніше – і нема на то ради. Такий Божий промисел. А ми що? А нічого. Коримося, бо не можемо нічого змінити. Отакі сумні роздуми напливають, коли тобі вже за сімдесят. Жаль тільки, що людина так пізно до розуму доходить, доки дійде, то вже ніколи з того розуму скористатись. А як подумаю, скільки ж то того дорогого часу потрачено на марно. Вчила, скажімо, те, що мені ніколи в житті не пригодиться. І знала, що не пригодиться, та вимагали – і я вчила. Бо що мала робити? А життя текло собі, текло, доки майже все не витекло. Ще не витекло. Але що вже там того життя зосталося? І далі, скажімо так, людина не набагато порозумнішала. Тратить рештки свого життя на якесь химерне «треба». Хоча може й не конче треба. Така вже людська вдача. Так вже було, є і буде. І тут вже нічого не зробиш. Тішу себе тим, що комусь на догоду чи на замовлення можновладців я нічого не писала. А якщо вже писала, то за покликом власного серця. А якщо те серце підказувало мені щось не таке… щож, таке вже воно було, молоде, хмільне, немудре. А зараз, либонь, трохи порозумнішало, та що вже з того? Ні сил, ні часу.
Нещодавно їхали якось увечері попри Янівський цвинтар. Ворота зачинені. Місто мертвих… Спить, чи… Прокидається. А хто те знає? У мене завжди був острах перед цвинтарем. Але в молодості я дуже глибоко над тим не задумувалась. А зараз… Теж не дуже заглиблююся, та інколи находить. І тоді я картаю себе. Кажу собі, коли смуток отак облягає душу:
– Гей, Тетчяно, соромно так себе розпускати. А де ж твій сміх, твоя пісня і весь твій оптимізм?
Нікуди не подівся. Є. Це просто інколи смуток якось так підкрадається і в’ялить душу. А на загал я оптимістка. Може я вже про те писала, як одна жіночка колись сказала:
– Добре тій Тані (тобто мені): вона там заспіває, там засміється – і їй добре.
Так, мені і справді все життя добре було: сміялася і співала. Тільки ніхто не бачив, як плакала. А навіщо комусь те бачити? Сльози – то моя власність, мій надбаний з роками біль… Навіщо він комусь?..
Журюся тим, чим може й журитися не слід. Журюся тим, що у мене попереду так мало часу. Позаду стільки марно витрачених років. Витрачених ні на що. Алеж в молодості тго не розумієш. Як би тобі не пояснювали, як би не втовкмачували, однак не збагнеш глибини отієї житейської премудрості. А тепер що? Скубай свою сиву голову – даремна справа – років не повернеш.
Спливають роки. Витікає крізь пальці життя. Залишаються тільки спогади, світлі і сумні, щасливі і зновуж таки сумні. Яких більше – не знаю. Знаю тільки те, що в моєму житті завжди чомусь було багато сліз. Розпачливих, гарячих, згорьованих. Ясна річ, сльози нікому ще нічого не зарадили. Я б не сказала, що полегшу вони приносять. Алеж людина плаче, бо їй плачеться, а не тому, що їй хочеться плакати. Отак і я…
А весни буяли, дзвеніли соловейками, кували зозулями. А літа манили у затінок лісів, у прохолоду хвиль, щоб сховатися чи порятуватися від спеки. Осені смутили землю і душу злотолистом, а потім плакали дощами. Зими засипали все білими снігами. Сковували кригою серце. І тоді я знову чекала весну. Аби скорше… А скорше не треба, бо й життя отак спливає. Але я й тепер чекаю тієї весни, чекаю і шепочу приречено:
«Аби скорше…» Хоч розумію, що спливає життя, як вода, крізь пальці… Але, мабуть, треба дивитися глобальніше: це ж тільки моє життя наближається до кінця. А для всіх воно триває. Для планети, для світу, для всесвіту… І нехай воно триває вічно. Щоб не зупинили його невігласи ядерними вибухами, екологічними катастрофами.
Многая літа нашій планеті, людству, нашій Україні!