Вже й не знаю, що важче: складатися чи розкладатися. Ні, таки розкладатися важче. А ще важче щось знайти в тому хаосі. А знаходити треба. Ну, скажімо, товкачку, щоб пом’яти карпоплю. А де вона? В котрому ящику? Хто те може знати? Десь є. А картоплю м’яти треба, вже, сьогодні, зараз.
– Не біда! Помнемо пляшкою.
Це Сашко. Звідки у нього такий досвід. Хлоп’яча наука.
– А пляшка не трісне?
– Не трісне.
Мнемо картоплю пляшкою, відкидаємо пельмені на сито, але знаходити речі все ж треба. І не тільки знаходити, а й поступово якось все розкладати на свої місця, котрих практично ще не було.
– Тетянко, ти не хвилюйся, – це Лайош мене заспокоює, хоча й сам від того бедламу добре-таки нервує. Він би хотів все в один день розставити, розкласти і навести у всьому порядок.
– Все з часом розставиться, – казав Лайош. – Обладнається комірчина, поставляться банки. Все буде добре. А головне – ти тепер матимеш свій кабінет.
Так, у мене вже навіть є власний письмовий стіл – моя давня-давня мрія. Але чомусь мені в тій хаті нічого не пишеться. І це мене не на жарт хвилює. Відчуваю, що мабуть, ще довго не буде писатися. Чому? Не знаю. Чомусь так є. Очевидно, сумує за мною моя стара хата. І я за нею сумую. Наш домовичок не плаче, бо, очевидно, таки переїхав разом з нами, таки перевіз його Сашко у перекинутій табуретці. Ну, мою стару хату розвеселить молода сім’я, котра там житиме. У них двоє маленьких діток. Все там облаштується, і ремонт зробиться. І забуде мене стара хата, ніби не жила я там ніколи. Хіба що пісні подекуди залишаться по кутках, щоб веселити її. То й нехай забуде. Аби тільки новим мешканцям добре тут жилося. Чарів я ніяких не знаю. Залишили на підвіконні хліб і сіль – та й усе.
Помаранчева революція триває. Як жаль, що співпала вона з нашим переселенням. Лайош навіть був змушений відмовитися від участі в телемарафоні. Він дуже шкодував. І я шкодувала. Але ми саме перевозилися, і ніяк не виходило. Клопотів було з головою, і все такі, що їх не відкладеш. Ми слухали радіостанцію «Ера», бо перший національний не варто було й слухати.
До хати я поки що ніяк не могла звикнути. Дратувала і кухня, і нова плита, і те, що у мене не було шухляд, що довкола безлад, все ще коробки і мішки. Добре, що я хоч розумію, яка я нестерпна. Стримувала себе, бо винних не було. Колись мало бути краще. Але коли? Треба було все розкладати. Лайош вставав вранці і брався до роботи. Я також підключалася, бо те «краще» треба було собі створювати. Та й годі було знайти якусь річ. Набридло. Сама себе сварила, сама себе заспокоювала, бо такого життя ніхто мені не нав’язував. Сама хотіла мати свій кабінет. От і маю. А звикати, звичайно, треба. Таки ж є тут і плюси. Бо хто ж інакше мінявся б? Просторніше, будинок цегляний, полегшили собі з водою. Таки ж тут є багато переваг. Просто я розкисла. Треба брати себе в руки. Тільки от… Чому нічого не пишеться? На роботу ще не йду. Школи не працюють. Це добре. Маю час розкладатися. Послала Сашка за поштою. Коли перевозилися, він не мав часу на емоції. А тепер…
– Так мені, мамо… Аж на серці якось так… Я ще нікуди не переїжджав. А що пішов до Аліни – це не те. Однак тут був мій дім.
Коли відсували меблі, знайшлася рогатка, дерев’яний портик, а ще стара валіза, а до неї мотузок прив’язаний.
– Це була моя конячка, – пригадав мій Сашко. Це було так давно. Ти вже виріс, мій сину, зовсім виріс… Он вже й твоя донька бігає, Юля… Тобі не віриться? Мені теж…
Вже майже розклали все на якісь місця. Але до якогось ладу ще далеко. Певно, і святкувати так будемо. Хоча на Новий рік приїде Льоня, а ще Діна з Саратова. Та вже, як буде. Ще на підлозі лежать книжки: і брайлівські, і мої. Збираємося робити стелажі. Дорого, але треба. Вже маємо меблевика. Ще треба знайти кошти. Не перепрописуємося: чекаємо перевиборів, а тоді вже. Щоб не зависнути в повітрі. Я звикаю дуже тяжко. Все мені незручно. Особливо кухня. Вона менша, ніж була наша. Вхід з вітальні. Та й частину кухняних меблів я повикидала, бо були вже дуже старі і страшні. А тепер мені їх бракує. Всім, хто до нас заходить, наша квартира подобається. Особливо молодим. З Ірою вже почали працювати. А мені все ще нічого не пишеться.
Не пишеться. Ну зовсім нічогісінько. Чи то ж так і буде? На старій хаті мені добре писалося. Он скільки книжок вийшло. А може й тут все владнається. Може, мені просто треба адаптуватися.
– Пора тобі, хато, до мене звикати, – кажу я. А хата мовчить, не озивається. З вікна малої кімнати, де я облаштовую свій кабінет, видно ліс. Колись він буде гарний, а поки що голий і сумний. Навіть зима його снігом не причепурила, хоч вже грудень добігає свого кінця. Для мене добре, що снігу нема, бо я вже ламала собі голову, кому ту зиму подарувати. А для лісу? Ні, для лісу, це, мабуть, не дуже добре. Тому він і сумний. Ну що ж, почекаємо до весни, то, може, він і розвеселиться.
ЗОРЯ В ХАТІ
Ми з Лайошем вже серйозно запереживали, що я в тій хаті не зможу писати. І справді, довший час ну зовсім нічого не писалося. Правда, кожен з нас переживав подумки. В голос про те майже не говорили. Та нарешті крига скресла: я таки почала писати. І першим написався вірш про Помаранчеву революцію. Жаль, звичайно, що ми не побували в Києві, на Майдані. Отам енергетика, отам славно! Але що ж… Революції вершити не нам. На жаль, вже не нам. Помаранчева революція… Вона увійде в історію. А вже ті історики… Господи, прости їм, і мені прости за скверне слово. Але обов’язково будуть перекручувати факти на всі лади. І все буде залежати від того, в кого які погляди. Об’єктивних істориків, мабуть, не буває. Але я не історик. На щастя чи на жаль. У мене інше плесо – поезія і проза. Я все мовчкома сперечаюся зі своїм невидимим опонентом.
– Ну і навіщо це комусь? – ущипливо зауважає він.
– Що саме? – уточнюю.
– Все те, що ти пишеш. Кому, скажімо, цікаво, як ти переселялася на нову хату?
– Ну… А може, комусь і цікаво. Звідкіль ти знаєш?
Заперечую, хоч і в самої зароджується сумнів: а й справді…
– Не думаю.
– Іди геть! – Це вже я серджуся. – Не породжуй в мені сумнівів.
А опонент звісно хихикає:
– Ти сердишся! Значить, ти не певна в своїй правоті.
– Я серджуся, бо не хочу з тобою дискутувати. Бо це даремна трата часу. Однаково, ти не переконаєш мене, а я – тебе. Ми з тобою з різних світів. Я пишу про своє життя. Кому не цікаво, той не читатиме. Добре, що крига скресла! Добре, що я пишу!
Добре, що пишеться. Звісно, добре. Це означає, що нова хата прийняла мене, а я її.
Добігає до кінця 2004 рік. А там і Різдво з кутею і колядою. Колись в селі цей Новий рік ніхто й не святкував. Свята починалися з Різдва. Тоді і ялинку ставили. А вже потім наставав Новий рік – Старий Новий рік, з багатим вечором, з переодяганням, з Маланкою і всякими чудесами. Але тепер все змішалося. Молодше покоління, здається, до ладу вже й не знає, коли колядувати, коли сіяти, а коли щедрувати. Ніхто в тому не винен. Довгі роки на наших землях насаджувався атеїзм, викривлялися всі наші прадавні звичаї. І так добре, що хоч щось збереглося. Кажуть, наступний рік – це рік півня. Та не простого півня, а дерев’яного. Ото дива! І як все це проникло в наш християнський світ? І як все це узгоджується з нашою християнською етикою?.. Просто людям це цікаво – це для них щось нове. А надмірна цікавість – це не завжди добра річ. І не заперечуйте. Чи не вона, ота надмірна цікавість, штовхає молодих людей до наркотиків: а як воно?.. Нехай нас Бог береже від такої цікавості. Але я знову не про те. Знову мене на філософію потягнуло. Зі мною це буває. Я й сама розумію, що це не зовсім добре, особливо в такій книжці, як ця. Але вже так пишеться – то нехай собі пишеться.
Ми з Лайошем готувалися до Нового року. Півня чи ще там кого, але його треба було якось зустріти. І бажано не якось, а добре. То й що з того, що ми вже традиційно зустрічаємо Новий рік удвох? Але ще, окрім підготовки до Новорічних свят, треба було позалагоджувати багато всяких справ, котрі ми занедбали із-за свого переселення. Ми ще й досі не відіслали у Словаччину мої книжки «Щоб не згасла свічка», «Коли ти навчився читати». А це неприпустимо. Отже… Я сіла і написала лист до Миколи Мушинки.
«Привіт зі Львова! Від кобзаря Лайоша Молнара і Тетяни Фролової!
Вітаємо вас, дорогі наші, і всю вашу родину з наступаючим Новим роком і всіма християнськими святами!
Низько кланяємося пані Магді і нехай вона буде гарна, дужа і щаслива ще багато літ!
Тішимося, що дожили до тих свят, і нехай Бог нам дасть ще прожити в здоров’ї, і не просто прожити, а ще щось зробити на цьому білому світі. Вітаємо, дорогий пане Миколо, ті стежки й дороги, по котрих ви ходите і їздите, і нехай будуть вони для вас щасливі. Для вас і для тих людей, з котрими ви зустрічаєтеся. Колись і для мене така зустріч стала щасливою. Та ви чомусь забули за наш Львів і обминаєте, як і нас, котрі вже давно хотіли б вас почути зблизька.
Увага! А тепер запишіть в усі записники, запам’ятайте і не забувайте: у Лайоша Молнара і Тетяни Фролової змінилася адреса і телефон. Ми поміняли квартиру. Наша адреса: м.Львів, вул. Пасічна 49, кв.16. Тел…
Маємо тепер трьохкімнатну квартиру. І я нарешті маю свій кабінет і власний письмовий стіл! Я про нього думала вже давно. І нарешті! Правда, в тій нашій квартирі ще впасти можна, бо все ще не на своїх місцях (очевидно, ще так святкувати будемо), але є надія, що з часом з тим дамо собі раду. Живемо ми зовсім недалеко від того місця, де жили раніше.
За тими всіма клопотами не вислали вам своїх нових книжок, що в нас вийшли. Це поетична збірка «Щоб не згасла свічка» і книжечка дитячих оповідань «Коли ти навчився читати». Спішимо виправитися і надсилаємо вам ті книжки, аби ви разом з нами потішилися нашим новим здобутком. Щиро хочемо, аби ті книжки знайшли у вас своїх читачів.
А на загал живемо ми добре, в роботі та клопотах. У видавництві «Край» лежить моя книжка «Шлях до покаяння». Це щось ніби на кшталт «Тернової долі». Директор видавництва і мій редактор Ірина Цельняк надіється, що їй вдасться знайти якесь фінансування. Аби ж так було.
А ще написано багато казок, є трохи віршів. Ніяк не можемо взятися за третю частину «Поклонюся землі» – «В той широкий світ». Спонсори розбагатіли і їх все важче шукати. Але ми віримо у добре начало, у нашу провідну зорю і добру волю всевишнього, що для чогось послав нас на цю землю.
Лайош вже освоїв комп’ютер і може заходити в інтернет. Там в інтернеті вже кілька років є моя сторінка. Але не тільки те. Тепер ми можемо без обмежень прослухати компакт-диск, котрий ви так щедро нам подарували. Але і то ще не все. Використовуючи комп’ютер і програми, які є для сліпих і які Лайош освоїв, ми можемо дещо почитати з тих «зрячих» книжок, які маємо, зокрема і книжки М.Мушинки, хоч щось. Звичайно, все це не дуже просто, але все-таки.
Мріємо вже, аби ви нарешті згадали про наш Львів і про нас, котрі люблять вас і шанують.
Шлемо вам свої найкращі побажання. Нехай здійсняться всі ваші мрії.
Лайош і Тетяна.
Львів, грудень 2004 рік».
І саме в новорічний вечір нам зателефонував Микола Мушинка. Це була велика радість. Він сказав, що моя збірочка «Щоб не згасла свічка» – це моя найкраща книжка. Кращого ліку на мою депресію і не треба було. Магда плакала над моїми віршами. Микола Мушинка пообіцяв:
– Коли я буду у Львові, то ваша хата буде першою, котру я не обмину.
Тепер вже можна було зустрічати Новий рік. Тепер я знала, що буду писати ще. А вже те, як і про що писатиму, – того я не знала. Про те відав Бог і моя муза.
В нашій хаті панувало свято і якесь дивне піднесення. Надходив Новий 2005 рік. Хлопчиська стріляли пітардами, лунала шалена тріскотнява. Цілі залпи. Хотілося сказати чи крикнути тим стрільцям:
– Цу-цу, дурні! Схаменіться! Так ви не тільки дерев’яного півня, але й лева перелякаєте. Ще подумає, що в нас тут війна. Бог милував, війни у нас немає, а та стрілянка тривала ще довго. Прострілювалися мамині чи батькові тяжкозароблені гроші. А ще кажемо, що ми погано живемо. Однак дитина не спішить на роздобуті гроші купити булку чи хлібину, а купує пітарду. Значить, живемо ще не так зле. А от духовність наша… І знову я не про те…
Привітальних телефонних дзвінків у нас поменшало: ще не всі знали наш новий телефон. Нас привітали мої діти – і можна було спокійно лягати спати, щоб на ранок прокинутися в Новому році з новими творчими планами, аби тільки тим планам чи задумам судилося здійснитися. Що ж, дерев’яний півню, доведеться тобі кукурікати. Та не бійся, ніхто тебе не заріже і не кине в борщ, бо ти все-таки дерев’яний.