«ТАЇНА»

У квітні цього року виповнилося десять років, як вийшла моя найперша поетична збірка «Виклик долі». Як ми тішилися тоді. А яка була презентація. А як подумаю, скільки в тій маленькій книжечці було помилок, то аж страшно. Страшно і соромно. Бо 2000 тих книжечок розійшлися по світу. Потім ми перевидали ту книжечку. Але що з того? Книжечка пішла в люди такою, якою була. Та це вже на совісті тих поважних людей, котрі її видавали. До речі, це єдина з моїх книжок, що мала свого коректора. Та Бог з нею, з тією збіркою і з тими коректорами. Так чи інакше, але це була моя найперша збірочка, і я вдячна людям, що так сердечно її прийняли. А її і справді прийняли дуже щиро. Я і досі не можу зрозуміти, чому. А ще ця збірка спричинилася до мого знайомства з Миколою Мушинкою.

Отже, цього року я могла б говорити про 10 років своєї літературної діяльності.

– Ну що, святкуємо? – питає Лайош. Він завжди дуже радо влаштовує мені свята.

– Ні, Лойошку. В моєму віці якось соромно відзначати таку дату. 10 років.

Соромно – то й не відзначали. Святкували удвох з Лайошем. Поміж себе пораділи, що маємо таке свято. Ви спитаєте: а до чого тут «Таїна»? Та це я вже, як всі старші люди, починаю здалеку, з екскурсу в минуле. Річ у тім, що «Таїна» – це моя 10 поетична збірка, а на загал – 25-та. Це такий своєрідний ювілей, такий собі підсумок у моїй творчості.

Я завжди маю багато мороки з назвами для своїх поетичних збірок. Зате потім, коли назва вже придумається, зживеться зі мною, я розумію, що саме так мала називатися та чи інша збірка. Іншої назви і бути не могло б. Так і з «Таїною».

Спершу, коли вірші для тієї збірки тільки ще писалися, я думала назвати її «Спориші». Ця назва чомусь лягла мені на душу. Але коли віршів вже набралося на збірку, я раптом зрозуміла, що та назва не годиться. «Спориші» – це щось ліричне, ностальгічне. Може колись я й назву так одну із своїх подальших збірок. А ця… Тут надто багато серйозних і гострих віршів. Вже треба було готувати збірку до видання, а я ніяк назви для неї не могла придумати. Хоч конкурс оголошуй. Лайош сердиться, приспішує мене, а я теж серджуся.

– Не набридай. Придумаю – коли придумаю.

– Та ж книжка вже має вийти. Вона ж готова.

– Ні, вона не готова. Вона ще не має назви. Це, як людина без імені.

– То назви її.

– Назву. Почекай.

– Але я не можу чекати. І книжка не може чекати. Вірші просяться до людей, до своїх читачів.

Я мовчки знизую плечима, хоч Лайош того і не може побачити. Чим більше приспішує мене Лайош, тим більше в мені якоїсь дурної впертості. Ні, це я не навмисно. Просто я не хочу писати «Замість передмови» і не хочу думати над назвою книжки. Я не готова морально. Лайош сердиться і йде до свого піаніно, щоб заспокоїтися. Мав би вже знати, що треба дати мені спокій. На мене насідати не можна. Я не люблю, коли мене до будь-чого змушують. Не треба. Я потім сама. Лайош це знає. Просто йому забракло терпіння. У нього свої задуми, а я їм не даю втілюватися в життя. А з другого боку, коли мені дати спокій надовго, то я так ніколи і не придумаю назви для своєї збірки і не напишу «Замість передмови».

І народилася назва – «Таїна». Бо, якщо подумати… Але я не хочу тут розгортати всі свої міркування. Таїна – є таїна. На світі стільки загадкового, цікавого, і таємничого. Якби навіть людина жила вдвічі довше,  то й тоді тих таємниць не могла б розгадати, бо це таїна не земна, а небесна. Народження дитини, квітки, зірки, народження дня і ночі, добра і зла, – все це незбагненна таїна. І не пробуйте її збагнути, – даремна справа: заглибитеся у ще більшу таїну. Коли проживеш на світі півстоліття чи більше, починаєш потрохи мудрішати, набираєшся тієї житейської мудрості, котра висівається сивиною, спокоєм, терпеливістю. Молоді не можуть того збагнути. Їм заваджає їхня молодість. Молодим здається, що вони можуть все. Насправді ж вони можуть лише те, що робили вже до них: оженитися чи вийти заміж, народити дітей і потихеньку старітися. Бо все інше, чого вони досягли, не має ніякого значення. Ні багатство, ні посада. Навіть, коли стоятимеш на найвищому щаблі влади, тобі й тоді не розгадати таїну буття. Навпаки, тоді таїна стане ще загадковіша, ще недоступніша. Правда й те, що ті, хто стоїть на вищих щаблях влади, ні про що таке не думають. Навіщо воно їм?

Звичайно, коли народжуються особистості, котрі здатні творити історію або впливати на її хід, тоді це зовсім інша річ, тоді вони й самі стають причетні до тієї таїни. А ми, прості люди, що? Для нас таїна – лише таїна, яку ми все життя прагнемо і так і не можемо збагнути. А потім що? А потім ми переходимо в ще одну таїну – у таїну смерті. Не хотіла замудровувати, а таки замудрувала. І все-таки до ладу не пояснила, чому моя десята поетична збірка називається «Таїна». А тому, що я, як і всі інші, також все своє життя намагаюся збагнути таїну, котру, власне, збагнути до кінця людині так і не дано.

А є ще таїна поета і його поезії. Ну, тут все зовсім просто. Поет найперше мусить збагнути таїну слова, таїну володіння словом, а ще таїну своєї і чужої душі. От і все. З того і народжується поезія.

Таїна… Щось потаємне, майже містичне. Хоча в цій збірці цілком реальні і гострі вірші, реальні і гострі проблеми. Є й лірика. А як же без неї? Без неї не можна ні у віршах, ні в житті. Бо вірші – то й є життя, тільки заримоване. Або й не заримоване, як тепер пишуть.

Ще одна проблема – художник. Ну як, скажіть, сліпому вибрати художника? Що скажуть інші? А інші скажуть різне: одному сподобається, а другому  – ні. Що тоді? А ще ж і книжку треба здешевити, бо ж видаємо її за свій кошт.

Дали малювати обкладинку Марусі Василенькій – доньці Івана Василенького, котрий ілюстрував не одну мою книжку. Василенького вже нема. Ще молодим несподівано для всіх залишив цей світ – земля йому пухом. Донька теж має хист до малювання, хоч і не професійна художниця. От ми й зважилися довіритися їй. А потім чекали: як сприймуть читачі. І тільки тоді, коли книжка стала продаватися, зітхнули з полегкістю: вдалося! Люди прийняли і мою творчість, і творчість Марусі Василенької. В добрий час!

Отак народилася «Таїна», виношена, як дитина, під серцем, постукала до людських душ. І піде вона по світу, як і її попередниці, моя 10-та поетична збірка. І помандрує в Словаччину, в Київ, у Білозірку. Гей, світе, привітай мою дитину. І світ відгукнеться словами Миколи Мушинки, але це вже буде потім… А може потім, колись, підійде хтось з моїх читачів, як було вже не раз, і скаже:

– У мене є ваша збірка «Таїна». Дивно, але ваші думки так співпадають з моїми.

– Нічого дивного, – скажу я. – Адже я писала про вас.

– А таїна?

– А ви – також таїна. Кожна людина на світі – таїна. І поезія також…

Будуть нові вірші, нові збірки, дасть Бог, будуть. Але кожен вірш, кожна збірка має своє життя, свій шлях до читача. І «Таїна» також. Збірки – як люди. І хочеться, щоб кожна з них знайшла свій найкоротший шлях. І «Таїна» також. І хочеться побажати кожній збірці багатоліть.

 

РЯТУЙТЕ, ЛЮДИ, ПІСНЮ!

Не пишеться майже нічого. Лише трохи бавлюся в казки. Не пишеться. Може тому, що осінь, може тому, що в школах канікули і ми не концертуємо. Засиділася вдома, то й не хочеться нікуди їхати. Мабуть, старію. А може все-таки осінь. А може людська байдужість доймає. Байдужість до поезії, до кобзарського мистецтва і, здається, до всього, що не торкається грошей. Старші вчителі потрохи відходять, приходять молоді. А їм однаково. Лиш би зовнішній лоск в школі був. Прикро. А що поробиш? Нещодавно в одній школі за концерт погодилися заплатити 150 гривень, але з того ми ще мали б 30 гривень дати на школу. А хто ж буде думати, що бензин дорогий і що нам ще треба щось заробити: і на прожиття, і на утримання машини, і на друкарку, і на видання книжок… А кого це, окрім нас, має цікавити? Не можете – то не їдьте. Воно, звичайно, так. Але хто ж навчить наших дітей української пісні?

– А чи вона їм треба? – скаже хтось мені молодий і сучасний.

– Треба, – відповім, – але діти ще того самі не розуміють, що їм потрібна саме українська пісня. Це мають розуміти вчителі і підказати, направити дітей, зорієнтувати. І приходять до школи двоє чудних сліпих людей у супроводі молодого хлопця, і починають розповідати про бандуру, про кобзу, про ліру. А ще той сліпий кобзар співає якісь такі пісні, котрі майже ніколи не звучать по телевізору, ні на дискотеках. І що це за пісні такі? Сумні-сумні… Все про козаків та про чумаків, та про гайдамаків.

– Прикольно, – скаже котрась дитина, особливо міська.

– Цікаво… Це, ніби урок, а ніби й не урок, – скаже інша дитина. І западе тій дитині в душу українська пісня. А може й купить та дитина собі касету з кобзарськими піснями. Тримала гроші на щось, а от… А вчителька казала, що їм треба давати гроші, бо вони – сліпі. Вона неправильно казала, та вчителька, бо кобзареві завжди щось давали, і не тому, що він сліпий, а тому, що він – кобзар… Так думають собі діти і вчаться пізнавати світ. А вчителі? Ну, тут відразу й не скажеш. Звичайно, є такі, що на своєму місці. Тоді все гаразд. Але багато, дуже багато байдужих. Особливо в найпрестижніших школах. Коли зустрічаєш на своєму шляху людей щирих, тоді розумієш, що справді праця твоя потрібна і не марна. Бо ті люди такі вже щирі і такі вдячні, що до сліз.

– Яку ви велику справу робите, – кажуть вони зі сльозами.

– Яку ви велику справу робите. Приїжджайте до нас ще, – патетично кажуть другі і тихцем тицяють Сашкові той мізер, котрий вони не дозбирали кобзареві. Зважте, тицяють вже після нашого виступу замість того, щоб перед концертом підійти і чесно сказати:

– Ми маємо ось таку суму. Чи погодитеся ви виступити?

Звичайно, погодимося. Бо як інакше? Може хтось закине мені, що зміліли ми, опускаючись з висоти мистецтва до такого суєтного і мізерного – до грошей. Не можемо інакше. І виступати задарма не можемо, і касети дарувати, і книжки просто так роздаровувати. Хіба дещицю якусь.

– Бувайте здорові, – кажу. А самій гірко-гірко. Рятуйте, люди, пісню, нашу, українську пісню, допоки є що рятувати. Але ніхто її рятувати не хоче. Рятують що-завгодно, тільки не українську пісню. Бо що та пісня?..

Та й кобзарство вже, здається, таки обміліло. Хіба треба ділити всіх, що співають під бандуру, на кобзарів і не кобзарів. Бо чого вже тільки не співають під бандуру. Дійшло до того, що під бандуру співають і польські пісні, і італійські, і всякі. А один, кажуть, навіть «Мурку» співав. Ні, я не проти польських, італійських і всяких пісень, Боже борони! Але відклади бандуру – і співай собі, що хочеш. Бандура – це інструмент особливий. А тим паче, якщо ти кобзар, то тут є свої канони. Та не мені говорити про ті кобзарські канони. Для того є старі кобзарі, голови кобзарських об’єднань (не хочу казати спілок. Це слово якось не личить до кобзарства). Соромно і гірко, що заради заробітку дехто під бандуру може заспівати «Хей, соколи», «Звонь, звонечку», «Аве Марія». А що ж тут такого? – скаже дехто. Звичайно, якщо бандура з великого жалю не порве своїх струн, то нічого… Рятуйте, люди, пісню, допоки є ще що рятувати. І хочеться, дуже хочеться вірити, що

«Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине» (Т.Шевченко).

Будемо вірити, бо інакше як жити?