СХИЛЯЮ ГОЛОВУ

До цього часу я нічого не чула про Миколу Сарму-Соколовського. Я не належу до великих ерудитів, але, щоб таки зовсім не знати про таку визначну людину… Мені було соромно перед собою, перед світом. Яка ганьба! Про Сарму-Соколовського розповів мені Михайло Баран. Він знав його особисто, підтримував з ним переписку. В цьому сподвижнику в цьому році виповнювалося дев’яносто. Вік солідний, що там не кажіть. Священик, бандурист, та не просто бандурист, а майстер, котрий сам вмів робити бандури і завше увінчував їх соколом – мовляв, Соколовський. Це була людина, гідна подиву. І як це Бог наділив його, одну людину, стількома талантами? Він малював, а ще писав прекрасні вірші. І не тільки вірші. Очевидно, все-таки колись його твори увійдуть в літературу, бо інакше вона багато втратить. Було б добре, щоб в кожній школі кожна дитина знала, хто такий Сарма-Соколовський. Проймав трепет. Будучи репресований, Сарма, як називають його друзі і побратими, кілька разів тікав з радянських таборів. Не скорився, не зламався, залишався борцем. Його дружина Варвара також була в радянських таборах разом з Платонідою Хоткевич – дружиною Гната Хоткевича. Боже мій, світе предивний, що в тобі робиться. Народе мій, якщо ти все це витримав, ти ніколи не помреш, бо ти – незнищенний. Зараз Микола Сарма-Скоколовський жив у Новомосковську на Дніпропетровщині. Був зовсім хворий, майже не вставав, втрачав дорешти зір і слух. Та долі своїй коритися не хотів. Зберіг світлий розум і працював. Він надиктовував своїй вірній дружині Варварі твори, листи – все, що мав ще сказати своєму і майбутньому поколінню. Спішив сказати, доки ще міг, бо хто те знає, скільки часу в нього попереду? А сказати конче треба, щоб знали… Бо хто скаже, коли не він?..

– Треба вшанувати того сподвижника – відзначити його дев’яносторіччя, – сказав Лайошу і мені Михайло Баран. – Ще живі його побратими, ті, що з ним табори пройшли. Запросимо їх – живих свідків. Святкування буде відбуватися в Палаці Мистецтв. Я все продумав. Все я візьму на себе.

Михайло Баран вміє організовувати будь-які заходи і готує їх без будь-чиєї допомоги. Він не любив, щоб хтось грівся біля його слави. А то виходило, як він казав:

• Ти, Іване, рубай дрова, а я буду хекав.

І продовжував:

• Краще я вже сам буду рубати дрова і сам буду хекати. Я хочу, аби ви виступили на тому святі, бо Сарма таки був неабияким бандурником. А ще хотів би, щоб Тетяна щось таке написала… Привітання чи що… І щоб надіслала Сармі. Він буде втішений.

Отут я і призналася, що нічого не знаю про Сарму-Соколовського. А як же я можу писати, коли не знаю? Тоді вийде зле. А зле я не хочу. А коли про нього почула, то так перейнялася життям і долею тією людини, що зрозуміла: напишу. Я ще не знала, що я напишу, але це мало бути щось під бандуру, неодмінно під бандуру… І вилилась «Дума про Сарму-Соколовського», яка мала виконуватися під бандуру. Лайош імпровізував. Це було прекрасно. Такого ще не творив ніхто. Ми обоє захопилися тією творчістю і були тим схвильовані. Часу було обмаль. Текст вчити було ніколи, а «Дума» неодмінно мала прозвучати на святі. Отак і будемо виконувати: Лайош на бандурі, а текст читатиму я під бандурний супровід… Ми були окрилені своїм задумом і своєю творчістю. Як жаль, що цю думу не почує Сарма-Соколовський, якому вона присвячена.

– Неодмінно надішліть йому текст і напишіть листа, – наполягав Михайло Баран. Честь і хвала тому чоловікові, пану Михайлу, що завжди пам’ятав про тих, кого треба привітати з якоюсь датою. А особливо про старших людей. Він написав своє звернення до всіх кобзарів, кобзарознавців і до всіх, хто мав хоч якесь відношення до того предивного мистецтва, а також до побратимів Сарми-Сколовського, що відбували разом з ним радянські табори.

«Вшануймо того чоловіка, його вік і все, що він зробив у цьому житті. Засипмо його вітальними листами і телеграмами. Нехай знає, що його люблять, шанують і пам’ятають».

Мені було лячно. Як я напишу такій визначній людині як Сарма-Соколовський? А написати конче треба було. А що, коли йому не сподобається? Адже він сам поет. Та ще який! Але я таки напишу. І я написала…

Дума про славного кобзаря Сарму-Соколовського

(До його 90-річчя)

Зібралися аж п’ятнадцять бандур

До одної хати,

Бо хотіли свого пана-майстра,

Преславного кобзаря Сарму-Соколовського

Із святом вітати.

А що кожна та бандура

Одними руками змайстрована-налагоджена,

Піснею заквітчана,

Соколом увінчана.

«Ой, батьку ти наш, Сармо-Соколовський,

Пане-майстре знаменитий,

Кобзарю преславний,

Та візьми котрусь із нас в руки,

Та на голосі зберися,

Та до струн доторкнися.

Та згадай молодість свою співучу,

Та заспівай пісню-думу невмирущу,

Та щоб гори заплакали,

Та щоб небо засміялося,

Та щоб нашим ворогам в пеклі холодно стало».

«Гей, молодість моя співуча

В глибоких снігах загубилася,

В сибірській тайзі дрімучій заблудилася.

Та вже ж моя молодість співуча

Кінно не приїде

І пішо не зайде,

Та вже ж вона, молодість моя співуча,

Із далеко Сибіру

Та на рідну Україну

Та дороги не знайде.

Та понесе вона мою пісню,

Мою думу невмирущу

Та по цілому світу

Та уславить нашу Україну

І Дніпро широкий,

І козацьку силу

На многії літа».

Ой, будь славен,

Батьку наш кобзарю,

САРМО-СОКОЛОВСЬКИЙ,

Та поміж кобзарями,

І хай твої пісні-думи невмирущі

Мандрують віками!

Хай твої бандури дзвінкострунні,

Піснею заквітчані,

Соколом увінчані

Та й ідуть по світу

Та утвердять славу України

Та кобзарську думу,

Та козацьку силу

На многії літа!