Політика, комерція… А для поезії й місця мало. Чи вже вона так нікому й не потрібна? Хтось скаже:

• Пиши собі, якщо тобі так хочеться. У нас свобода слова.
• Свобода – це так, це добре. Тільки що з тим вільним словом робити?
• Роби, що хочеш.
• Але ж треба, щоб його почули чи прочитали.
• Ти впевнена? Ну, тоді… видавай, розкручуй.
• Але ж кошти! Де їх брати?
• Ну, люба моя, про це вже міркуй сама. Якби все було зовсім просто, тоді б половина з нас були б поетами.
• Не думаю. Може видавали  книжки, але поетами були б не всі. Адже не всі, хто видає свої книжки, поети і письменники.
• А ти? Поетеса? Письменниця? Казкарка?
• Не знаю. Мабуть, все разом…
• А ти впевнена, що ти талановита?
• Не знаю.
• От бачиш – не знаєш. Тоді що?
• Я тільки знаю, що моє слово потрібне людям. І доки сил моїх, я буду прагнути донести до людей моє слово. Добре, що Бог послав мені Лайоша Молнара. Він понад все на світі мріяв видавати мої книжки, не завжди дбаючи про те, чи будуть вони збиткові, чи принесуть хоч якийсь прибуток.
• То зле, що не думає. Про таке завжди треба думати. Бо коли книжка не приносить прибутку, то навіщо її тоді видавати?
• Як це навіщо? Щоб люди читали.
• І що?
• Щоб ставали кращими, добрішими.
• Ну, знаєш… ти зовсім не сучасна. З твоїми міркуваннями… Тобі треба було народитися років двісті назад. Та ще й у багатих батьків.
• А чому у багатих?
• Бо у бідних не було б грошей, щоб видавати твої книжки. Ти гадаєш, тоді було так просто? Ні, дорога моя. І тоді було не просто. От була б ти донькою багатих батьків, писала б собі забави ради та й роздавала б свої книжки наліво і направо.
• Мелеш ти якісь дурниці. Може я й не дуже сучасна, та свої книжки я не роздаю, а продаю. Та інколи треба видавати книжки, що не приносять прибутку. Ну, скажімо, шрифтом Брайля.
• Але це ж дрого.
• Так. Це дуже дорого. Але ж треба. Хоча б в міру можливості.
• Кому треба? Тобі? Щоб лестити своєму самолюбству?
• Ні. Це потрібно нашим незрячим, бо я – одна з них.
• Їй-Богу, ти просто смішна. Твої незрячі вже майже не пишуть і не читають шрифтом Брайля. Навіщо їм твоя поезія? Життя їх приземлило. Думають, як їм вижити. Від поезії вони далекі, як… земля від іншої галактики.
• Неправда. Сто раз неправда. Люди мені пишуть, мені дзвонять. Хто їх змушує? Вони перейнялися моєю поезією.
• Не знаю, чим вони перейнялися, тільки не поезією. Вони до неї байдужі.
• Ну, добре. Наші суперечки не мають кінця. І скільки б ми з тобою не сперечалися, кожен залишиться при своїй думці. Так що давай облишимо.
• Давай облишимо. Але ти десь і сама розумієш, що правда на моєму боці.
• Гаразд. Час покаже.
• І нічого той час не покаже. Тебе забудуть, як сотні, тисячі інших талановитих і навіть геніальних.
• Хто зна. Може й забудуть. А може й ні. А може не всі забудуть.
• Ага, піймалася! Ти все-таки вважаєш себе талановитою, а може й геніальною.
• Зовсім ні.
• А чому ж тоді тебе мали б пам’ятати?
• Бо люди люблять мою поезію
• Тільки й того?
• А хіба того мало? Як на мене, то це найвища нагорода. Але облишмо. Ми з тобою з різних світів.
• Без мого прагматичного світу ти не видасиш жодгої унижки.
• Може й так. Однак я залишуся в своєму високому світі і далі писатиму поезію.

 

Думок – як зірок: всіх не перелічиш, всіх не передумаєш. Та думаєш, та гадаєш, якби то… не надбати багатства чи всякого манаття, а видати ще якусь книжку. Це важко і з кожним днем все важче, але конче треба.

Не скаржуся ні на що і ні на кого. Що Бог дає, то те й приймаю. Тільки прошу в Бога, аби не було нічого гіршого. Часом сміюся над своїми негараздами і сама над собою, а часом поплачу. Чого критися? А часом просто міркую собі… от я, сліпа, пишу вірші, прозу і казки. Мій чоловік Лайош Молнар, як може, видає мої книжки, залучаючи, якщо вдається, якісь спонсорські кошти. Бажаючих вкласти свої кошти в книжки нерозкрученої сліпої поетеси і письменниці не так вже й багато. Власне, залишився Олександр Бережанський, який час від часу фінансує мої поетичні збірки. Вкладємо свої кошти і ми: ті, що заробляємо з продажу книжок, а ще з наших концертів. Тих коштів не так уже й багато. А ще треба на щось жити, утримувати секретарку і машину. А ще… Аще всякі витрати, яких не перелічиш і не обминеш. А книжки просяться у світ, чекають, коли вже нарешті обізвуться до людей. Та потрібні кошти. І коло замикається.

А може ж таки… якось…

• Якось нічого не буває, – посміхається Лайош. Він посміхається, а сам думає: а як би то?.. Нехай думає, бо я не придумаю нічого, аби думала вдень і вночі. Я можу тільки писати.
• Поплета, – жартує моя товаришка Оля. Поплета і є. І навіть не образливо. А що робити, коли пишеться? Треба писати. Така вже моя доля. І не кепська, між іншим, не скаржуся.

А роки біжать собі. Їх не зупиниш. Добре хоч те, що в дзеркало не дивлюся, бо я сліпа. Ото переживала б. А так… переживаю тільки за книжки. І за книжки, видані шрифтом Брайля.

 

З ВИСОТИ СВОЇХ ЛІТ

З висоти літ своїх оглядаюся на своє життя. Може й так, що пора підводити підсумки. Ну, того ніхто не знає, коли кому судилося…

Якось один не дуже симпатичний мені чоловік запитав у мене:

– Скажіть, Тетяно, як би довелося прожити життя заново… Чи все ви в своєму житті повторили б?

Я задумалася, а потім сказала:

– Я ні про що не шкодую. Не знаю, як на чий розсуд, але я вважаю, що в житті чинила все правильно. Думаю, що, якби довелося все пережити ще раз, я своє життя повторила б. Ну, хіба що змінила б деталі.

І що той чоловік мав на увазі? Не знаю. Я його про те не спитала, а сам він не сказав.

Оглядаюся на друзів своїх, з котрими разом я вчилася, жила і працювала. В усіх долі склалися по-різному. Але нелегко склалися. Чомусь нашому випуску не поталанило. Першою з життя, ще зовсім молодою, пішла Ніна Анікеєва, не залишивши дітей, бо замужем так і не була. Люсі Бендюк давно вже нема. Років, мабуть, більше двадцяти. Як зараз, чую її голос, її чистий спів. Нема… Нема й Валентина Супрунюка. Про Степана Вихопня нічого не чути. Хтось казав, ніби він помер. Може й так, бо раніше він вряди-годи приїжджав до Львова і зустрічався з нами. Працював в Перемишлянах у лікарні, був одружений, мав вигляд цілком здорового і повного сил чоловіка. Лариса Балтер поїхала з чоловіком в Америку. Все ніби добре, вони там на повному забезпеченні, але Лариса там якось не прижилася – сумує, кажуть, дуже і плаче. Отже, не все вимірюється матеріальними благами, ой, не все. Є ще щось таке, чого людина й сама не знає, що воно. Те «щось», мабуть, святе. Василь Чернюх у Львові, відірвався від всього світу. Має велику біду: у нього важко хворіє дружина. Микола Козар живе у Луцьку. Працював у музичному училищі. Може й зараз працює, не знаю. Марійка Міняйло живе у Львові. Чоловіка Славка поховала вже давно. Живе з донькою, зятем та внуками.

Отака сумна історія нашого класу. А втім, чому сумна? Все так, як у житті. Але наш випуск вже не збереш. Кого збирати?

Відшуміло, відвирувало… Наче й не було нічого. Але що про те сумувати, чого не повернеш? Пустують цехи, підприємство не працює. Думаю, що ніхто вже його не підніме. Зруйнували все, розікрали. Жебраків по місту ходить чимало. Всякі ходять: і бідні, і не дуже бідні, і пияки, і навіть люди з чималими статками – нажебрали вже… Нехай Бог боронить від такого хліба, навіть тоді, коли він з маслом… Сумно спостерігати, до чого ми прийшли. Чи прийдемо до чогось кращого? Поживемо – то й побачимо. Навіть, якщо життя пересічної людини й покращає, то до інвалідів, думаю, черга дійде не скоро. От які похмурі барви.

А про мене… а що про мене? Теж далеко не завжди йшла по шовкових споришах – були й терни. Ой, були. Та й зараз… а що зараз? Все більше за дітей своїх журюся, аби в них все було гаразд. Щось пишу, щось видає Лайош. Потім ті книжки розвозить для реалізації у школи, де ми виступали. Має зі мною і з моїми книжками повно проблем. Люди переважно допомагають. А дехто не хоче… Ну, що ж… Бачачи, як Лайош тяжко трудиться, мене часом охоплює безнадія. Чи треба писати? Чи треба видавати? Без спонсорів, беручи кредити, або друкуючи в кредит?.. А часом і страх бере: а що, коли книжки не продадуться? Як ми тоді розплатимося з друкарнею? Але книжки продаються і ми з друкарнею розплачуємося. І Лайош веселішає. І тут-таки у нього народжується новий задум. І все починається спочатку.

Важко стало з виступами. Вчителі приходять молодші і далеко не всі схильні до думки, що дітям конче потрібно кобзарське мистецтво. А те, що вони ніколи не бачили ліру… А навіщо вона їм? Часто-густо ті вчителі й самі не бачили тієї ліри. То й що? А потім дивуємося, чому наші діти такі байдужі, бездушні, а часто й безбатченки, і яничари. Чому? Та все тому, що не навчили ми їх любити кожну травину і деревину, народну пісню, і не тільки «з сиром пироги» (хоч я не маю нічого проти пирогів і в пісні, і на столі), а любити й сумну, кобзарську чи лірницьку пісню, що зі сльозою, з болем. А ми чомусь певні, що нашим дітям потрібний тільки цирк, дискотеки,а якщо вже пісні, то неодмінно веселі. Нехай, мовляв, не журяться. А вони й не журяться, зате від того буває сумно нам, їхнім батькам, а зрештою і вчителям.

Але, на щастя, так буває не завжди. Ще є по школах і старші вчителі, та й молоді не всі байдужі та холодні, бездушні та порожні. Зараз просто у нас пасмуга така невезуча, тому й настрій трохи занепадницький. Минеться. І вірю, що буде краще. Не все ж вершті-решт завмерло. Ще ж є по школах справжні вчителі.

Морози послабшали, зате засипає зима нас снігом. На те вона й зима. Її треба якось пережити. Але морозів таких, як були цього року в січні, я вже давно не пам’ятаю. Подекуди на Львівщині доходило до 35 градусів. А у Львові до 28–ми. Діти не ходили до школи та й ми не концертували. Трохи нас це вибило з колії. Та тут вже нічого не поробиш – стихія. І досі не можемо увійти у звичне русло. А головне: коли багато дармуєш, і, здавалося б, є досить вільного часу, то й не пишеться нічого путнього. Та я себе не змушую писати: не пишеться – то й не пишеться. Напишеться тоді, коли буде натхнення. Думаю, що це правильно. Навіщо гвалтувати свою музу? Тоді неодмінно народиться якийсь покруч. А їх і так у нас досить.

Трохи читаю і маю з того задоволення. Люблю гарну книжку. А читаючи, переживаю, як і колись, в шкільні роки. Часом можу і поплакати над людською долею. Значить, не зачерствіла ще дорешти в тому прагматичному світі, де все, або майже все, вимірюється грішми. Іноді я з жахом усвідомлюю, що теж таки підпадаю під вплив того прагматичного світу. А куди ти від нього дінешся, коли ти живеш у ньому? І жити треба, і книжки видавати якось треба, і ті, що вже написані, і ті, що напишуться колись, коли будемо здорові.

– Агов, Лойошку, чому це в тебе плаче піаніно?

– Воно не плаче. Воно наслухалося твоїх віршів.

– А хіба ж мої вірші такі сумні?

– А хіба ж ти не знаєш?

– Та знаю. Вірші всякі бувають. Останній саме про Молотьків – «Як нам село горіло». Так, цей вірш сумний. Хіба від того плаче піаніно?

– А ти ж як гадала! Це ж наша жива істота: все вбирає – і веселе, і сумне.

– Але ж музика народжується з-під твоїх пальців, з твоєї душі.

– Ну… Не знаю. А мені інколи здається, що музика народжується з піаніно, а воно бере її з довкілля, з нашої аури, з нашого буття.

– Ні, Лойошку. Піаніно без людини нічого не може.

– Може, ще й як може. У ньому народжується музика і собі тихо дрімає, аж доки її не розбудять людські руки. Мені іноді здається, що, якби людська рука довго не торкалася до клавіші, то піаніно врешті-решт заграло б само.

– Чудний ти, Лойошку. Ніби й не схожий на такого вже романтика, і раптом така багата уява.

Лайош посміхається.

– Без уяви хіба ж можна щось створити?

– Мабуть, що ні. Але у музикантів, певно, це інакше, ніж у поетів.

– Думаю, так самісінько. Але ти сказала, що я не схожий на романтика. А на кого я схожий? Ніколи про те не думав. Невже на прагматика? Хоча… Трохи мушу бути й прагматиком, бо інакше б ми і книжок не видавали.

І продовжував награвати на піаніно якусь сумну мелодію. Сумну-сумну, як давнина. Аж хотілося співати чи плакати. Співати про щось вічне і незнищенне. А плакати чому? Тому, мабуть, що життя наше таке швидкоплинне. Невстигла людина до розуму дійти, як життя уже за полудень перейшло. А там дивись – і старість… А ти ще нічого, здається, не встиг. Кажу про те Лайошу. Він перестає грати.

– Це у тебе такі думки від того, що ми зараз мало концертуємо. Треба більше працювати – тоді не будуть дурні думки до голови лізти.

– Воно ніби й так, але чи працюй, чи не працюй, а роки йдуть…

– То й що! Нехай собі йдуть. А тобі що до них? Ти працюй.

Сміємося.

– А якщо серйозно, то пора тобі, Лойошку, свою нотну збірку робити. Такі гарні речі, а пропадають. Ніхто їх не чує. А мусили б йти до людей. Бо ти скоро їх сам забудеш.

– То так і буде. Ти ж добре знаєш, що на те потрібен і час, і гроші, а у мене ні того, ні другого нема.

– Треба знайти, Лойошку.

– Та коли ж ніхто не губить, то як його знайдеш?

– Я серйозно.

– Я також. Ти ж знаєш, що ноти переписувати будь-хто не може. Це складніше, ніж звичайний текст.

– Знаю. Але ж треба.

– Та треба, – якось знехотя погоджується Лайош. – Та коли маєш жінку-поетесу…

– Ну-ну! Нема чого на поетесу звертати. Поетеса може трохи й  почекати.

– Знаєш… Іноді думаєш, чи треба видавати ті нотні збірки.

– Що за дурниці! Звичайно, треба.

– Вони так повільно розходяться.

– Так, звичайно, що повільно. Але ж розходяться. Це ж ноти, Лойошку. Їх же не буде купувати, як у нас прийнято казати, пересічна людина. Це не казки, і навіть не поезія. Хоча… Музика – це теж поезія. Але не кожен здатний її прочитати. Словом, трохи потепліє, ходити стане легше – і берися нарешті за свою збірку. Ти її давно вже міг би видати. Не можу ж я бути пожирачем твого таланту.

– Очевидно, і справді треба зайнятися.

Лайош замовкає, задумується, наче я перед ним поставила неймовірно важку задачу. Воно й справді так. Задача і справді нелегка. Але вирішувати її треба. Конче треба. Бо я те добре знаю, що це таке для творчої людини, коли не виходять її книжки. Тоді завмирає і творчість. Бо кому хочеться писати в шухляду?

– Нема Еміла Кобулея, – тихо каже Лайош. – Він мені добрим порадником був.

– І цінував тебе. Пам’ятаєш, як він сказав?..

Ми якось запросили Еміла Кобулея на наш творчий вечір. Він любив бувати на наших вечорах. Коли треба було, сідав за піаніно. А грав він пречудово. Коли треба, міг заакомпанувати. Він любив музику самовіддано, жертовно. Людей любив, особливо людей одухотворених.

– І поезію твою він любив, – докидає Лайош.

– Так. Але його нема, як це не сумно. А ми є, і мусимо жити.

Пригадалося… До найменшої дрібниці. Ми проводили свій творчий вечір в бібліотеці, що по вулиці Січових Стрільців, для сліпих читачів чи для літературно-мистецької вітальні. Словом, ми з Лайошем мали співати, разом і поодинці, а я мала ще читати вірші. Запросили Еміла Кобулея. Це була високоінтелігентна, високоінтелектуальна людина. Я завжди страшенно хвилювалася, коли він мені акомпанував. А скільки гордості було, коли Еміл Кобулей визнав мої «Чорнобильські маки» і «Матусю, розкажи мені про зорі». Іноді Лайош ходив до нього зі своїми творами. Пан Кобулей слухав, награвав, гортав сторінки, міг зробити свої зауваження, але не наполягав, щоб Лайош до них дослухався. Він давав йому право авторства, авторської свободи навіть тоді, коли Лайош дещо відходив від музичних канонів. Еміл Кобулей високо цінував музику Лайоша Молнара.

На цьому творчому вечорі, непретензійному і просто домашньому, виконувалися Лайошеві пісні. Еміл Кобулей на диво поставився до того вечора дуже серйозно. Очевидно він вважав, що, коли люди слухають, то легковажити не можна. Ми маємо магнітофонні записи з того вечора, але дуже неякісні. Та й пан Кобулей говорив дуже тихо, очевидно, мав уже проблеми з горлом. Приводимо те, що вдалося відтворити, виловити. Бо щось тут додумувати чи дофантазовувати не годиться. Ми цінуємо кожне його слово, кожен його акорд.

«Як у поезії, так і в музиці… Куди ставити такі твори? В який рядок? Я аналітично підходжу до тієї справи. Складна ситуація, бо вона живе… Серйозна музика, глибока музика, не тільки наша спадщина, але й є у нас сучасні композитори. І є відмінне, друге коло, яке є банальним за своїми музичними законами і принципами. Це те, що звучить у нас на вулиці.

… Там поезія надзвичайно примітивна. І коли примітивна поезія, то й примітивна музика. Мелодійна лінія надзвичайно спрощена і одноманітна, остинантна, фігура акомпанементу, і те постійне повернення до одного звороту. І це завжди звучить, як довбання… Є, звичайно, дуже хороша легка музика також, але то вже інша справа. Пан Молнар своєю творчістю знаходиться в середині. Він продовжує відповідно ту лінію, яка… То відповідна пісенна, скоріше романсний стиль. І дійсно, чи можна його музику поставити у відповідний ансамбль гітарної музики? Не можливо. Вона загубить своє інтелектуальне резюме, вона загубить своє індивідуальне обличчя. Чи може класична рамка? Також ні… Творчість пана Молнара є хорошою квіткою тої широкої палітри музикального мистецтва…»

Сказано просто і мудро, а головне – щиро. Як на мене, то це є висока оцінка творчості Лайоша, а оскільки Еміл Кобулей – не просто музикознавець, серед його учнів є дуже видатні музиканти. І як би було добре, якби ми частіше згадували своїх вчителів.