«Пряшів, 5 вересня 1999р.

Дорогі мої тернопільці!

Чомусь сталося так, що Тернопільщина стала в центрі моїх українознавчих досліджень. Володимир Гнатюк. Станіслав Дністрянський. Степан Рудницький. Софія Дністрянська… в останньому часі предметом мого зацікавлення стала поетеса з  Тернопільщини Тетяна Фролова. Якщо перші чотири імені відомі кожному, то ім’я Тетяни Фрорлової відоме лише вузькому колові любителів поезії. А все ж таки йдеться про поетесу, вірші якої правом належать до Золотого фонду української поезії. Ця 57-річна сліпа поетеса з Білозірки досі видала три збірки віршів: «Виклик долі», «Повінь» та «Солоспів» (всі у Львові, власним накладом, 1996 – 98 рр).

Будучи зовсім сліпою, вона закінчила університет, виховала трьох синів (сама), досі працює вчителькою у школі для сліпих й азбукою Брайля пише. З 1995 р. живе в гармонійному подружжі зі сліпим бандуристом Лайошем Молнаром, який цілий ряд її віршів поклав на музику і залучив до свого репертуару. Сама вона є чудовою співачкою.

Зараз в друку знаходиться перша частина її трилогії «Поклонюся землі». Це – спогади на босоноге дитинство сліпої дівчини в селі Білозірка, ілюстровані рядом документальних фотографій, добіркою віршів із трьох збірок та розділом із другої частини трилогії, що охоплюватиме її навчання у львівській школі для незрячих (в третій частині буде описано її життєві перепетії). Спогади сліпої поетеси – унікальне явище в сучачній українській літературі. Вони виходять у моєму приватному видавництві «Карпати» – (на громадських засадах).

У неділю 31-го жовтня цього року у клубі села Білозірка Лановецького району відбудеться презентація книжки Т. Фролової «Стежка від воріт» (перша частина трилогії «Поклонюся землі»), в якій разом з авторкою братиму участь і я.

Було б добре, якби подібна презентація відбулася і в Тенополі. Авторка гідна того, щоб її представити тернопільській громаді. Вступ до презентації зробив би я, авторка зачитала б кілька своїх віршів (а може й розділ із книжки), її чоловік у супроводі бандури заспівав би пару пісень на її слова (дещо разом з авторкою). На мою думку, був би це гарний вечір поезії. Провести його можна було би у понеділок 1-го листопада. Ясна річ, що ні авторка, ні я не вимагаємо жодного гонорару, однак ні поділятися на фінансування вечора – не можемо. Частину тиражу книжки ми привеземо із собою для продажу. Важливо, щоб на презентації були масмедії: телебачення, радіо та представники преси. Організатором вечора могла б бути держадміністрація, спілка письменникі, музей, архів, університет або інша установа. Вечір слід належно спрограмувати, а тернопільці вміють це робити.

Терміни – 31-го жовтня (Білозірка) та 1-го листопада (Тернопіль) є остаточними, бо в інший час я не зможу приїхати: до 23-го жовтня (від 7-го жовтня) буду в Канаді, від 10-го листопада в Італії. Адреса авторки… якщо ви погодитеся з моєю пропозицією, прошу зв’язатися з нею, бо вона ні про що не знає. Домовлялись ми з нею лише про Білозірку. На жаль, книжка появиться друком лише на початку жовтня, отже я не вспію надіслати вам навіть сигнального примірника, бо закордонні бандеролі йдуть дуже довго. Тішуся на зустріч. М. Мушинка.»

 

Плакала і сміялася. Ні, все це не про мене і не про мою творчість. Про мене? Боже мій! Пане Миколо! Це задуже висока оцінка моєї творчості. Я дякую вам і приймаю це як аванс.

• Все нормально, Тетянко. Все нормально. Не треба так хвилюватися. Тепер нам треба тверезо мислити. Все продумати і організувати.
• Але ж, Лойошку!
• Все, все. Іди на кухню. Займися буденними справами.
• Я не можу.
• Мусиш. А хто ж буде?
• Так… я мушу… свято в душі. Воно не зникне.
• Не зикне, Тетянко, не зникне. Але радіти теж треба вміти помірно.
• Не можу.
• Мусиш. Ти тепер багато чого мусиш.
• А чому, Лойошку?
• Бо ти вже належиш не тільки собі.

Емоції зашкалювали. Я не вміла тішитися спокійно.

• Ой, боюся так дуже тішитися, – сміялася я . – ще сама себе зурочу.
• Хіба таке може бути?
• Ще й як може.
• Та ну. Ти не вріклива.
• А рапом у нас не вийде?
• Що не вийде? Презентація? Все у нас вийде. Якщо ми з Мушинкою… все у нас вийде. Головне – ти не хвилюйся.
• А хіба можна не хвилюватися? А птаство, птаство як шаленіє. Ти чуєш?
• Птаство тішиться з нами. Птаство бенкетує.
• Невже птахи реагують на те, що з нами, з людьми, діється?
• Не знаю. Мабуть просто ми, люди, у своїх емоціях більше дослухаємося до птахів. Бо у нас посилене сприйняття довколишнього світу. У поетів це, мабуть, по особливому. Треба думати про презентацію. Але думати спокійно, виважено.

А я так не вміла. Не вміла, але мусила. А птаство шаленіло…

 

КОЛИ МРІЇ ЗБУВАЮТЬСЯ

Від своїх спогадів, що час від часу викрадають мене, повертаюся у реальність, у сьогодення, у його клопоти та проблеми. Зараз наші клопоти були вельми приємні, вони були зв’язані з моєю новою книжкою «Стежка від воріт».

Мрія про презентацію «Стежки» в Білозірці народилася певно-таки у мене, але це була тільки мрія, фантастична і нездійсненна – так думала я. Лайош так не думав. Лайош думав не так. Виглядало, що він мав задоволення від того, що втілював у життя мої мрії і задуми, розвиваючи і доповнюючи їх. А може вони вже ставали і його мріями та задумами. Так чи інакше, але тепер цей цвяшок сидів у його голові, і Лайош міркував, з якого боку за нього взятися. Якщо вже казати чесно, я конче хотіла, щоб в Білозірку на презентацію їхав мій ансамбль «Струмочок».

По-перше: в цьому анасамблі я співала з молодих літ;

По-друге: співаю і досі;

По-третє: ансамбль співає три моїх пісні!

По-четверте: він вартував того, щоб його почули.

Але я все розуміла: тоді треба автобус. А де його взяти? Дівчата загорілися їхати, але всі розуміли, що це буде нелегко. Підключили Адама Потапчука. Цей багато чого може. Але наш автобус несправний, і це дуже серйозно. А Капелянський… Та хто нам його дасть? А що, коли академік Микола Мушинка приїде, а з автобусом підведуть? Що тоді? Словом, Лайош придумав собі чималий кусочок роботи. І то нелегкої. Треба було виходити спонсорського бензину і підстрахувати себе машиною. В наш час це було майже неможливо. Принаймні, так думала я. Лайош думав інакше, він думав не так.

– Ти, Тетянко, тільки не хвилюйся. Все буде гаразд, – казав він мені заспокійливо. І я повірила, що все так і буде. А що мені ще залишалося? Але хвилюватися однак не перестала.

 

Поїхала в Білозірку, щоб заручитися там згодою і підтримкою. Все наче складалося добре: клуб давали, стіл обіцяли зробити. Скромно і мовчки всі обв’язки на себе взяла знову Люда Максимлючка, Людмила Остапівна, та дивовижна вчителька. Така ніби тиха, а енергії мала – ого! А головне – мала бажання для нас постійно щось робити. Здавалося б, ну хто ми для неї?.. А от… Але й інші люди перейнялися: і директор школи, і голова сільської ради, і жінки, що допомагали Люді. Всім було цікаво і незвично: у них в Білозірці раптом з’явилася своя письменниця.

Все закрутилося навколо моєї «Стежки». І Тернопіль відгукнувся. Повтор презентації мав бути в Тернополі, у Краєзнавчому музеї. І в готелі нас обіцяли розташувати. Лише для ансамблю, на жаль, не змогли готель забезпечити. Так що в Тернопіль мали їхати ми з Лайошем, наші два Сашки і Микола Мушинка. Та й то добре.

Мовчав лише Львів. Львів мовчки ігнорував Тетяну Фролову. Та й хто вона зрештою така? А лиш академік Мушинка. Адже він звертався особисто з пропозицією зробити презентацію «Стежки» і у Львові також. Зігнорували. Що ж… Я все це сприйняла спокійно. Марнославною я не була, великою і відомою письменницею себе не почувала, отож була цілком спокійна. Аби лишень вдалося все те, що вже задумано. Мусило вдатися, бо того хотів Лайош і Микола Мушинка, і я також.

Але найсмішнішим було те, що книжки у нас на руках ще не було. Ми знали, що вона вже вийшла, але ще її не мали. Це було не так просто – переслати чи перевезти книжку через кордон, хоча і вийшла вона невеликим накладом. А так вже кортіло потримати її в руках, вдихнути запах фарби, усвідомити, що вона таки є. Та треба було ще почекати, а терпіння нам з Лайошем не бракувало. Готуємось до презентації, а книжки ще не маємо в руках. Знали, що є, вірили нашому дорогому академікові, що книжка вдалася, та в себе її ще не мали, і від того було якось тривожно.

І от – нарешті подзвонив Микола Мушинка, що в Ужгороді мала відбутися конференція, на котру були запрошені гості з Пряшева. І один з професорів взявся привезти мою «Стежку від воріт», двісті штук – це все-таки був вантаж. Ці книжки він мав передати у Львів. Вже не буду описувати, як ми з Лайошем перехвилювалися, як не знали, де шукати і в кого питати ту книжку. І – нарешті. Нарешті ми тримаємо її в руках, таку дорогу книжку, що ще пахне фарбою, книжку, що до неї, до її виходу доклав стільки зусиль академік Микола Мушинка і його родина. Книжка була дбайливо оформлена небайдужими людьми. Словом, я тримала її в руках і думала собі:

– Ні, світ не до кінця злий і жорстокий. Ну, здавалося б, яке діло академіку Мушинці до мене, до моєї творчості? А ті люди, що стали моїми спонсорами, повіривши в мене?.. Ні, на світі ще бувають дива, і одне з таких див – вихід моєї книжки «Стежка від воріт» – книжки про моє босоноге дитинство, про мою Білозірку. І тепер я мала поїхати туди, де залишилися сліди від моїх босих ніг, де били і досі б’ють ті джерела, з котрих я пила холодну воду. Я мала поїхати туди, у своє село, і повезти свою книжку тим людям, котрі пам’ятали ще моїх батьків, пам’ятала нашу теплу і затишну хату, тим людям, котрих знала я і котрі знали мене.

А зараз я, щоб були свіжіші враження, просто подам уривки зі свого щоденника, що писався, як кажуть, по гарячих слідах.

 

9 жовтня

Ми все ще не можемо натішитися «Стежкою від воріт». Нарешті я вже вірю, що вона є. А ще так недавно це був лише задум. Спонсорів багато: є з Канади, з Пряшева, з Німеччини, є і з Тернополя. Дуже долучилася вся родина Миколи Мушинки. Книжка вийшла гарна. Символічно зроблена обкладинка: білі і чорні пасмуги – як у житті. Моє фото, що виходить з чорної смуги в білу. Дай то Боже.

………………………………………………………………………………

 

10 жовтня

Подзвонила Маруся з Білозірки. Я була впевнена, що з презентацією в Білозірці буде все гаразд. Аж ні. В кафе весілля. Це зле, це дуже зле. Бо ж річ навіть не в тім, що ніде буде пригостити ансамбль, а біда в тім, що ніяк буде там співати, коли поряд гримітиме музика. От невезе! Але ми з Лайошем вирішили вже не відступати. Як вже буде. Аби лише вирішити транспортну проблему, бо ще хто там зна, чи дадуть для ансамблю капелянський автобус. Отже, треба підстрахуватися. От маємо клопоти. Але однак приємні.

 

28 жовтня

Закручується спіраль презентації. Ще одна презентація в моєму житті. Якби вдалася.

Подзвонив Микола Мушинка. Приїжджає в суботу. Привезе решту книжок. Хочемо його зустріти. Мій вірш, котрий я йому присвятила, здається, сподобався. Боже, хоч би все було добре. Їде «Струмочок», автобус ремонтують, але він не надійний. Лайош підстраховується – бере «УАЗ». І бензин виходив. Ну, будемо надіятися, що все буде добре.

Модераторкою буде дівчинка з культосвітнього. Я подзвонила до Завальнюка – не відмовили. Дівчинка мені сподобалася. Думаю, справиться.