– І так кажуть, що ти зазналася.

– Нехай кажуть. Я за собою такої провини не почуваю. Скажи мені, Лойошку, як жити у тому світі, щоб не лицемірити?

– Просто казати всім правду. Кожному казати все, що ти про нього думаєш.

– Тоді б мене через два дні, ну максимум через 3 звільнили б з роботи.

– За що?

– Знайшли б за що. За правду. Люди, що знають правду, а тим паче вимовляють її в голос, нікому не вигідні і навіть шкідливі.

– А що робити?

– Не знаю. Брехати.

– Ну знаєш. Так ми з тобою договоримося до…

– А якщо добре подумати, то так ми всі і живемо. Спробуй інакше – і проблем не оберешся.

– А я намагаюся всім казати правду. Злодієві кажу, що він  – злодій. Брехунові – що він – брехун. Через те мене дехто і не долюблює.

– Я зараз не можу придумати гідного прикладу, щоб довести тобі, що і ти не завжди так кожному можеш сказати, чого він вартує. Бо це неможливо.

– Врешті-решт може й так. Але годі про те. Треба намагатися не брехати і кожному до очей казати правду, яка б вона не була. Це важко, не зручно, і невигідно, лицемірити легше, але все ж треба намагатися бути чесним, принаймні самим перед собою.

Дзвонить телефон. Це до Лайоша. Я йду собі, бо бачу, що це розмова ділова і буде довгою.

Осінь. Іде дощ. То й що? Я однак її люблю: чи золота вона, чи дощова. Ми з осінню добре собі живемо. Вона любить мої музу і надихає її на нові вірші. Вже наша тополя зовсім безлиста. Нехай. Нате осінь. Сумна, плаксива, пізня. Часом усміхнеться сонечко. Та що вже той усміх? Сумний, прощальний. Незабаром зима.

Лайош врешті-решт закінчив телефонну розмову, і ми можемо продовжувати оті свої розмірковування.

– Незабаром «Струмочок» відзначатиме своє 45-тиріччя, – кажу.

– Коли?

– Здається, 13 грудня, на Андрія.

– А чому у грудні?

– Не знаю, так вирішили. Сумно. Розпадається ансамбль, занепадає.

– Ну, 45 – це не 15. Молодь в ансамбль не йде, – ось що сумно.

– Молодь не хоче співати просто так, безкоштовно.

– А може тому не хоче, що там співають старші?

– То нехай би створювали щось своє, молодіжне. Так ні. Зараз це нікого не цікавить. А дехто краще піде співати на вулицю – там щось можна заробити.

– Так. На жаль, жебракування зараз стало модним. Колись ми такого соромилися.

– Зараз ніхто нічого не соромиться. Всі без комплексів. Аби заробітно було.

– Ну, кожен вибирає те, що кому до смаку.

– Невже жебракування може бути комусь до смаку?

– Ого! Ще й як може! Потім ще й хваляться своїм  заробітком.

– Від того чомусь сумно.

– Ну… Нам своє робить, як сказав класик.

– Це Тичина сказав.

– От я й кажу: класик.

– Знаєш, я розумію, що надворі осінь. Але мені чомусь здається, що, коли виглянути у вікно, то надворі біло-біло, що там лежить сніг. Я мерзну від того снігу, котрого ще нема.

– Я тебе прошу, Тетянко, не виглядай у вікно – і не будеш мерзнути, – посміхається Лайош і знову награє щось на піаніно.

 

«ДОПОКИ Я ЖИВУ»

Я люблю цю поетичну збірку, котра ще й не вийшла у світ, та неодмінно вийде. Автор любить кожну свою книжку, це без сумніву, але кожну наступну книжку, мабуть, любить більше. Як найменшу дитину, котра щойно тільки народилася або ще тільки має народитися, і її ще треба плекати, ростити, дбати про неї, аби колись… Взятися за наступну збірку. Отаке воно життя поета, письменника чи казкаря. Думаю, що вже нарешті маю таке право зарахувати себе до когорти тих цікавих людей, бо вже таки вийшло більше тридцяти моїх книжок. Хоча це не показник, звісно, та все-таки.

Допоки я живу, то я співаю.

Допоки я співаю, я живу.

Старих пісень чомусь не забуваю

І пісню перехоплюю нову.

Бо що життя без пісні? Тлін і порох.

Бо тільки в пісні зродиться любов.

Бо тільки в пісні серця добрий порух,

Все, що минуло, воскресає знов.

А вже ті вірші! От морока з ними!

Вихлюпуються повінню з душі.

Мене самі шукають горді рими,

Лише їх записати поспіши.

Хтось прочитає – може й посміхнеться,

А може і сльозу з очей змахне.

А може, як життя моє минеться,

Хтось з віршами згадає і мене.

Ну що ж, я даром літ своїх не трачу –

Співаю пісню, і стару, й нову,

Сміюся часом, часом і поплачу.

Допоки я співаю, я живу.

Ця збірка могла б вийти вже давно, ще минулого літа. Просто ми з Лайошем не могли прийти до згоди, якою має бути ця книжечка. Сперечалися. Кожен наполягав на своєму. От і дотягнули, що почалася криза. Але чи криза, чи не криза, а книжку робити треба, якщо вже вірші пишуться.

 

27 березня

……………………………………………………………………………

Готуємо поетичну збірку «Допоки я живу». Вона, власне, готова вже давно. Просто зараз її вичитує Іра після комп’ютерщика. Як завжди, комп’ютерщики припускаються помилок: то щось пропустить, то якась риска чи крапка йому перенесеться в наступний рядок. От Іра й вичитує. Переживає і вона, і я, щоб не пропустити якоїсь недоречності. Та вже буде як буде.

І ще одна одвічна наша проблема: малюнок на обкладинці. Що намалювати? А вже про те, як намалювати, я не думаю. Про те будемо знати потім. З мене та й з Лайоша поціновувачі такі собі. Користуємося сторонніми очима, чиєюсь думкою, чиїмись враженнями. А що робити? Але й моя думка щось має важити, бо я ж таки автор.