«МЛИН»

Ця ідея прийшла Лайошу в голову якось миттєво, як, між іншим, приходять в голову всі добрі ідеї: визбирати решту моїх казок і видати їх. Довго думала, як назвати книжку. І придумала: «Млин».

– А чому «Млин»? – поцікавився Лайош, хоч і звик вже до моїх причуд.

– Чому «Млин»? – задумалася я. – Не знаю й сама. А втім… Чому не знаю? Знаю. Коли є що молоти, то це ж прекрасно.

Доки мелять млини,

В ставках водяться лини,

На городі картопля родить,

Нам нічого не зашкодить.

Радіє баба,

Радіє дід,

Що буде хліб

Внукам на обід.

Змеле млин пшеницю

На паляницю,

На галушки,

На пиріжки,

На пампушки,

А ще на вареники!

Млин меле –

Мука буде.

Мука буде –

Добре буде.

Якби млин не молов,

Дід би дров не колов.

Баба млинці пече,

А дід казку тче,

Узорами вишиває,

Внукам розповідає.

А внучата не пустують,

Млинці смакують,

Потилиці не чухають,

Казку слухають.

Цього року зима

Прийшла до діда сама.

Ото новина!

Нема в зими млина.

Нічим снігу намолоти.

Нікому дров наколоти.

– Позичте млина.

Як прийде весна,

Я вам до питлю

Ще й снігу підсиплю.

– Ну що вам сказати?

Треба в баби спитати,

Чи є муки запас,

Щоб було для нас.

На всю зиму, до весни.

………………………………………………………………………………

Так що, як бачиш, млин у житті – се не абищо.

– І позичив дід зимі млина?

– Позичив. Був би не позичив, та внучата умовили. Бо що ж це за зима без снігу?

– І що ти хочеш бачити на обкладинці?

– Що я хочу  бачити на обкладинці? Таке питаєш! Якби я була художниця, тоді я намалювала б… Хмару. Знаєш, таку зимову, снігову. А на хмарі – млин. А з того млина сипле сніг. Вже його повно на землі, на деревах, а він все сипле та й сипле.

– А чому той млин на хмарі? І чому, власне, з того млина сніг сиплеться.

– Бо дід з бабою таки позичили зимі свого млина. От зима і меле сніг.

Лайош слухає і посміхається.

– І як тобі все це до голови приходить?

– Та от… Приходить. Але ж художник так не намалює, як мені хочеться. То мушу приймати вже те, що намалює. Бачиш, ми і досі не маємо свого художника, такого, щоб розумів мене з півслова, розумів би всі мої задуми. Василенький розумів. Так його вже немає.

– Так. Рано пішов з життя Іван Василенький. Занадто рано. То кому дамо малювати «Млин»?

– Напевно, знову Христині. Дорогувато для нас, але кажуть, що малюнки у неї, як у фахівця.

– Ну. Як хочеш. Христині – то й Христині. Тільки треба вже дзвонити і домовлятися. І дати їй казки – нехай малює. Бо ще доки вона намалює… Час пройде. А книжку треба робити вже, швиденько. Може, до Миколая  щось продасться.

Як це схоже на мого Лайоша. Йому треба вже, негайно. Так завжди. Я б те ще довго тягнула, а потім однак би не зробила.

– Лойошку, – кажу обережно, щоб не спалахнув, як той прусок.

– Тільки нічого мені не кажи. Бо я тебе знаю. Ти – скептик. І твій скептицизм негативно на мене впливає. Краще вже нічого не кажи.

– Але я мушу казати.

– Ну що?

Посмішка зникла. Лайош серйозний, а значить, сердиться. Та й мушу казати, хоча й знаю, що це Лайошу не сподобається.

– Розумієш… Три книжки поспіль – це трохи забагато. «Котилася торба», «Сік дикої груші», а тепер ще «Млин». Ми з друкарнею ще за попередні дві книжки не розрахувалися. А ти ще хочеш третю. Це ж такі гроші. Мені просто страшно.

– Тетянко, розрахуємося. Розвеземо книжки – і розрахуємося. Не заваджай мені. Це вже мої турботи. Твоя справа писати. Не забувай про те.

– Все це так. Але мене страх збирає. А що, як книжки не продадуться?

– Тетянко… – голос різкий. Лайош сердиться. – Ти краще дзвони Христині і домовляйся.

Подзвонила, домовилася. Потім вони з Лайошем зустрілися – і він віддав їй видрук казок. А ще дівчина спитала:

– А у вас часом нема роботи для мого однокурсника?

– Робота є, тільки грошей бракує, – відповів їй Лайош. Потім були торги за ціну. А потім врешті-решт таки домовилися.

Христина малювала, а ми чекали. Чекали і хвилювалися. Я не знаю, яке у Христини матеріальне становище. Я взагалі про неї нічого не знаю. Але мені здається, що попри бажання заробити, у неї, як у багатьох молодих, вже виробилося трохи таке щось від самовпевненості і зарозумілості. Мовляв, а що там його? Якось буде. Аби заробіток.

Найперше те, що, коли малюнки були вже готові, то виявилось, що Христина без нашого відома взяла у співавтори свого однокурсника. Мені це страшенно не сподобалося. Його малюнки суттєво відрізнялися від Христининих. Зовсім інша рука. І малює він гірше. Це видно навіть не фахівцеві. Це мене просто-таки розсердило. А ще: казки явно до кінця не читалися, і малюнки були фактично до першої половини. Словом… Я навіть трохи не гарно з Христиною поговорила. Спокійно, без злості, але висловила їй всі свої зауваження, хоча й було мені не дуже приємно. Вона молода, нехай вчиться. Отаке-то, Секлето. Взяв Марію та й дурію. Та дурій чи не дурій, а книжка вийшла і за неї треба розраховуватися з друкарнею. А це буде нелегко. Я Лайошу не заздрю. Хоч він і каже, щоб я не переживала, але як я можу не переживати? Це ж наше спільне.

З щоденника.

6 грудня

Так і не розбереш, чи то зима, чи осінь, чи весна. То сніг падає, то плюсова температура – і все тане. Я поки що дармую. Ну, не зовсім дармую, на роботу ходжу, але поки що ми не концертуємо, бо Лайош розвозить «Млин». Книжка вийшла об’ємніша і дорожча. Однак для реалізації беруть. А що з того продасться, побачимо. Та сьогодні розвезли мало – день, видно, такий. Лайош у трансі. Аж я запреживала. Але чим я йому допоможу? Йому гроші потрібні, щоб з друкарнею розрахуватися. Тому і переживає. Тут вже і про заробіток не йдеться: аби лишень розрахуватися за випущені книжки. Той мій Лайош – то великий страдник за мою творчість. І ніхто ніколи того до кінця не збагне. Це знаю тільки я, який це важкий труд. Бо написати – це ще далеко не все. Ой, не все.

 

Праця, праця, Лайошева, тяжка, кропітка. Аби тільки розвезти книжки, аби тільки щось продалося, щоб розрахуватися з друкарнею. А гроші великі.

– Ні, Лойошку, я тобі не дозволю більше видавати книжки без спонсорів, у кредит.

Лайош посміхається.

– Не дозволиш? А хто в тебе питати буде? Ти написала – і з тебе досить. А далі вже моя справа. Якщо щось написано, то треба видавати. А як тоді видавати? Спонсори тепер розабагатіли. Їх тепер не знайдеш. Та й байдужі вони до таких справ. А книжки видавити треба. То як тоді?

– Але ж це так важко.

– Важко. А що легко?

– Не знаю. Але я не можу вже дивитися, як ти тяжко працюєш.

– А ти б хотіла, щоб я не працював?

– Ну… Хоча б трохи менше.

– Так не буває. І досить про це. Головне – ти пиши. А все інше… Про це не турбуйся.

І тепла хвиля затопила мене всю, вдячність до того угорця, що перейнявся так моєю творчістю і зробив з мене поетесу, письменницю, казкарку.