Грає баян. У нас в школі багато баяністів: одні вже грають майже професійно, інші щойно тільки вчаться. А дівчата слухають, просять заграти те чи інше, інколи танцюють тут-таки в класі. Інтернатські діти, бо сліпі. І хто б сказав, що сліпі, коли вони, як шалені, літають по сходах, з’їжджають на поручнях, залазять на найвищі каштани, вночі з балкона своєї спальні з’їжджають по канату в спортзал, а там вже роблять, що кому хочеться (маю на увазі спортивні розваги). Цікаво і смішно.

А зараз вихідний. Ми на годину довше спимо і не робимо зарядки. Цілий день сидимо у класах. А де ж нам ще бути? То наш дім. Степан поблизу. Він, як прив’язаний до мене. Мені це трохи лестить, а трохи вже й набридає. Хочеться тепла. Тоді ми більше надворі, в шкільному саду. А зараз що? Холодно. Незабаром Новий рік. Вчимо пісні.

Будь здоров, будь здоров,

Рік великих будов,

Вахту миру й щастя приймай.

Ми готуємося бути сніжинками. Це ж так гарно – підкрохмалені плаття з марлі. Гарно, але холодно. Марля не гріє. Маленькі, худенькі інтернатські сніжинки. Кружляємо біля ялинки і співаємо. Вчитель співів Юрій Гаврилович грає на роялі, а ми співаємо.

Сипле, сипле, сипле сніг.

Вже присипав гори, доли,

Цілий світ, як біле море.

Ні стежок, ані доріг.

Сипле, сипле, сипле сніг.

Що, що, а співати ми любили. Голосочки тихенькі, ще не зміцнілі, та нас слухають, нам плещуть. А за вікнами зима, сипле сніг. Там холодно. Брр! А ми, покружлявши біля ялинки, сідаємо під ялинкою і мерзнемо у своїх марлевих сукнях, готові насправді стати сніжинками чи крижинками.

Та найголовніше було попереду – подарунки! Вони були мізерні: шість чи сім шоколадних цукерок (це як кому повезло), карамельки і найпростіше печиво. Але для інтернатських дітей і це було свято. А ще в їдальні кожен одержав по дві мандаринки – теж в радість. А як вони пахли! Тепер, здається, мандаринки так не пахнуть. Може тому, що діти тепер мають їх багато.

А увечері, коли ми вже лежали в своїх ліжках, по всій спальні шелестіли цукеркові обгортки. Діти ласували. В інтернаті було багато бідних дітей. Їм батьки не могли купувати солодощі. А були ж і сироти. Та не всі діти ласували цукерками. Декотрі тільки слинку ковтали. Особливо хлопці. І не тому, що вони не любили цукерок. Просто вони виміняли собі за свій подарунок ножик чи пасок, або ще щось з бажаних хлоп’ячих дрібниць. Потихеньку шелест цукеркових обгорток змовкав. Засинали діти. Приходили до них новорічні сни. До кожної дитини свій сон, тихий, солодкий, інколи зовсім домашній, в якому були і мама, і тато, брати і сестри. А в моєму сні був ще й кіт Мурко, який про мене вже мабуть зовсім забув.

«Нічого, – сонно думала я. – Я приїду – і він згадає. Звичайно, згадає».

І засинала. Завтра вже канікули. На годину довше можна поспати і не треба спішити на зарядку.

 

На зимові канікули я додому не їхала – з Лановець ніяк було до села добратися. Влітку – то інша річ: віз чи машина (вантажівка) – щось таки трапиться. А взимку… Словом, я залишалася в школі. Дітей на канікулах було небагато: сироти і такі, як я. Чи було нудно? Не сказала б. Були книжки, були пісні, були й баяністи. А ще нас водили до театру. А театр… О, там було диво: спектаклі, актори, а ще… Вихователька в театральному буфеті купувала цукерки і неодмінно пригощала нас. Отже, це було цікаво і смачно. Довкола панувала святочна атмосфера. Жінки одягали свої найкращі сукні, прикраси і неодмінно перезувалися. І коли потім, колись, ставши дорослою, я раптом дізналася, що в театр можна було йти у светрі і джинсах, я була в шоці. Як же це? Це ж театр!

На сходах килими. Заходиш в зал – і чуєш, як налаштовується оркестр. Справжній оркестр! І майже всі актори співають. Без фонограми! Тоді про таке, мабуть, ніхто й не чув. Ах, яке свято був кожен похід до театру. Після спектаклю важко було повернутися до реалій життя. Ми ще довго жили у подіях п’єси чи в феєрії казки. І тільки шкільний дзвінок приводив нас до тями.

 

Та канікули чомусь дуже швидко минали. Так було завжди. Так буває і тепер. З’їжджаються діти, привозять з дому всякі смакотелики, обов’язково всіх пригощають, в школі стає гамірно і весело. Сміх, пісні, розповіді і пустощі. А як же без пустощів? Школярі і пустощі – це невід’ємне. І не так вже й важливо, чи ті школярі зрячі, чи сліпі. А уроки? Ой, і уроки також були. Вони починалися відразу після канікул. Суворий шкільний дзвінок відмежовував перерву від уроків. Починалася найдовша третя чверть. Дівчата ще так-сяк. Хтось краще вчився, хтось гірше, але вчилися. А от з хлопцями просто біда: не хочуть вчитися – і край. І картали вже їх вчителі, і соромили, а було й таке, що на педраду їх викликали чи на якісь збори – це мало допомагало. За погану поведінку могли й додому на якийсь час відправити. За погане навчання такого покарання не передбачалося. Серед нас такі учні користувалися не меншим авторитетом, ніж відмінники. Бо, як правило, серед них були великі витівники і дотепники. Їм просто було нецікаво вчитися.

Та незабаром і дівчата втратили цікавість, скажімо, до математики. Бо з літературою ще сяк-так давали собі раду. Справа в тому, що за вікном по-весняному затінькали пташки. То де вже там слухати вчителя, що розповідає про якісь там не дуже зрозумілі закони з фізики? Тут діяв закон весни – найголовніший закон молодості. Тепер на прогулянку ми йшли охоче. Тепер нас у класи годі було загнати. Даремно старався наш старий шкільний дзвінок – калатав з усієї сили. Калатай собі, скільки хочеш: ми тебе не чуємо. Ми просто не хочемо тебе чути. У нас весна. А ще баяністи повиносили в сад баяни – ото втіха. Старші хлопці та дівчата парами ходять. А ми що? Ми ще тільки доростаємо до свого віку. Але й у нас весна вже озивається своїм покликом: мовляв, ростіть швидше – і я заберу вас у свій полон.

А вже весна,

А вже красна,

Із стріх вода капле.

Молодому

Козакові

Мандрівочка пахне.

– Ти, Козар, чому не прийшов на підготовку?

(Що за дурна звичка називати дітей по прізвищах. За вихователями мавпували і ми, друзі. І це було геть неприпустимо).

– Я не чув дзвінка.

– Як то ти не чув дзвінка? Я сама дзвонила і в першому, і в другому саду.

– Ну… А я не чув.

– А де ж ти був?

– Я? Гуляв.

Ми, ясна річ, знаємо, де був Микола Козар. Він був у «Тухольській долині». В тій долині непролазні хащі. Туди нам суворо заборонялося ходити. Хіба взимку з учителем фізкультури, щоб покататися. Але хлопці ходили. Там вони бавилися з цигарками, вдаючи з себе цілком дорослих. А ще гарно було просто заховатися від пильного ока вихователя і мати з того втіху.

– Сідай, Козар, і виконуй домашнє завдання.

– А я вже виконав.

– Коли ти виконав?

– А ще на перерві.

Тут можна було сміливо і безкарно брехати: вихователька не знала шрифту Брайля і не могла перевірити, чи й справді виконав Микола домашнє завдання.

– Ну гляди мені. Як матимеш двійку, то…

– Не матиму, Галино Павлівно. Мене недавно питали.

Вихователька зітхає, ми регочемо, а Микола за баян та як заграє «Політ джмеля». А ми з Марійкою ну кружляти по класу. Ах, як нам добре кружлялося на напастованому паркеті. Ах, як же нам добре кружлялося. В тому польоті була вся наша енергія, всі наші емоції, вся наша юність. А Микола грав, а ми кружляли, а весна за вікном дзвеніла – і то була наша весна. Дарма, що інтернатська. Вона була наша. І ми її любили. Ми любили все на світі: і наш шкільний сад, і сливи, що вже цвіли, а ще буки, що росли в другому шкільному саду, і наші каштани. Ті каштани ще й досі приходять в мої сни, стають в узголов’ї і нашіптують, нашіптують мені спогади. Я вже писала про ті шкільні каштани. І книжку свою так назвала – «Під каштанами». Та спогади якось не вміщаються ні в яку книжку, бо вони живуть разом з нами і відходять у небуття з кожним моїм однокласником. А я хочу, щоб вони жили, і спогади, і однокласники, і вчителі, котрих з роками стає все менше і менше. Тому й пишу, щоб довше жили. А колись відійдуть ті спогади разом зі мною – і вже їх не буде. Ні їх, ні нас… А каштани? І каштани впадуть від рук людських, від людської сокири, бо після нас прийдуть сучасні практичні люди, для котрих каштани – це просто каштани, старі і тінисті, котрі зажилися вже на цьому світі, і треба їх зрубати. І ніяких спогадів.

Снується час, змінюючи пори року, вирує світ у своїй круговерті, міняємося ми, а спогади живуть… Живуть і житимуть, бо я про них написала.

Хтось прочитає – і сльозу змахне,

Бо може ще згадає і мене.

Змахне сльозу, а може й скаже, таки ж про мене:

– Недожила, недолюбила, недозгадувала… Хоч років прожила…

І назве мої роки, скільки там їх на той час вже набіжить. А я хочу… Згадати ще одну вчительку, добру і розумну, про котру я чомусь мало писала. Просто я писала більше про старші класи, а про молодші… Вони якось так пролетіли, як вихор, як сон. А ми ж росли. Це ж вона, наша вчителька, крохмалила нам марлеві сукні сніжинок, це вона взяла мене за руку і привела в свій клас… Віро Тимофіївно, вийдіть до нас із вічності, бо я про вас хочу згадати. Ні, це не спіритизм. Це звичайний людський спомин, без якого ми зникаємо, не живемо більше. Ми вмираємо лише тоді, коли вмирає пам’ять про нас. Віра Тимофіївна… Вона мала глибокий, грудний голос. А ще мала вроду і сині очі, сині-сині… У неї закохувались чоловіки. По-моєму її це не вражало і не дивувало. Її любили ми, учні – і це для неї важило багато. Так мені здається. Бо вона любила нас.