Зима в цьому році поки що малосніжна, але на мороз щедра. Кажуть, озимина пропадає. Я знову взялася підгодовувати своїх горобців. А де їм поживу шукати, коли такий мороз? І так дивуюся, як вони витримують. Така маленька пташка, а зими не боїться, не летить в далекі і теплі краї. А без них, без горобців, було б зовсім сумно.
На роботу ходжу тепер з Сашком. Та не знаю, як буде, коли народиться дитина. Та вже аби щасливо народилося. Кажуть, буде дівчинка. Як на мене, то я б в ту таїну не заглядала: що вже буде. Та тепер мода така. То нехай просвічують…
Зима чомусь завжди породжує спогади, особливо передноворіччя і Різдво. Чому так? Мабуть тому, що весною чи в літку і без спогадів гарно, а в зимку, особливо, коли та зима не дуже тобі до смаку… Ет, з тією зимою! Але колись в дитинстві і від неї втіха була. Адже в зимку стільки свят. А свята для дітей – то радість велика. Сама підготовка до них – то вже втіха.
Пече мати палянички. Та вже добрі такі, що, здається, отак всі б і поїла. Та не можна: це на свята. А ще голубці, печені в п’єцу. Та що може бути смачніше? Ковбаси також пеклися в п’єцу. Вудженина чомусь у нас не була заведена. Це вже тепер. Кіт ганяє по хаті. Його дражнять запахи. Стільки смачних запахів, попробуй тут всидь на місці або засни, навіть на теплому п’єцу. От і ганяє наш бідний кіт, так і дивиться, аби щось поцупити.
– Я ж тебе вже нагодувала, – сердиться мама на кота. – Ширший, як довший. Іди вже спати.
Та кіт спати не йде, і мама врешті-решт викидає його до сіней.
– Іди на гору, там теплий лежак та й спи собі.
Мені шкода кота. Нехай би собі бігав.
– Мамо, нащо ви кота викинули? Йому там сумно самому, а може страшно.
– А чого страшно? Коти і в темряві бачать. А на горищі зараз тепло. Ляже – та й буде спати. А то нічого робити не дасть.
– Давайте і мені щось робити.
– А що ж я тобі, дитино, дам?
Мати зітхає.
– Що-небудь.
– Ну… Йди мий руки. Будеш палянички вирізувати.
Я швиденько мию руки над дерев’яним цебром і йду в кімнату. Тут на великому столі вже розкачене тісто. Мама дає мені шклянку і бляшану формочку.
– Ти трохи кругленьких роби, а трохи таких.
– А що це буде? – Показую на формочку.
– Качечка.
– А можна, я ще кілька калачиків зроблю?
– Роби. Але не гайся. Бавитися нема коли. Незабаром вже їх в п’єц треба саджати.
Я горда така: справжнє діло роблю. Рукави закочені, на голові хустина. Почуваю себе справжньою господинею. Заходить за чимось сусідка. Ото добре: нехай побачить.
– Е, Катю, то ви вже таку помічницю маєте.
– Авжеж. Нехай вчиться. Дівка.
А там ще тої дівки… Але я намагаюся бути вищою, заледве на пальці не стаю. Авжеж, дівка. Одні палянички вже печуться в п’єцу, інші – ще на столі, я їх доробляю. Під дверима нявкає кіт. Мама приносить з криниці відро крижаної води. Ух, яка зимна! Мама роздягається. Від неї йде холод. Зима…
– Хлопчиська ганяють. Хоч би відро води хто приніс. І де вони ганяють в такий мороз?
Звісно де, на ковзанці. Хіба ж мама того не знають? Або в когось в хаті сидять та в карти грають. Що їм той мороз? А ще до вертепу готуються – проби роблять… Тоді в селі не казали репетиції, а проби. Ні, на проби хлопці завжди до нас приходили – у нас хата більша. А я вже тоді щаслива була. Ото вже було наслухаюся тих колядок, тих сценок, аж самій кортить отак заколядувати. Та в нас з вертепом ходять тільки хлопці. Дівчат не беруть. Дівчата можуть тільки під вікном колядувати. Теж непогано. Але з вертепом краще.
Ісусик маленький,
Ще й з Божого раю,
Даруй щастя і здоров’я
Для рідного краю.
Для рідного краю,
Для батька, для неньки,
Даруй щастя і здоров’я
Для діток маленьких.
Я вже всі ті колядки повивчала. Вже мамі всі переспівала.
Загупотіло в сінях – це хтось чоботи від снігу обтрушує. Входять хлопці, брати мої, Гриша і Степан. Замерзлі на крижинки.
– Ой, в руки зашпори зайшли, – скаржиться Гриша. Степан не скаржиться. Він так і дивиться, щоб щось у рот кинути. Разом з хлопцями вскочив-таки до хати кіт. Я рада за кота. Все-таки йому в хаті краще, ніж там на горищі. Кіт це розуміє. Він треться біля моїх ніг. Я хотіла його погладити, та мама насварила:
– Куди до кота? Якщо ти вже з тістом, то ніяких котів.
– А палянички скоро будуть? – Цікавиться Степан.
– Коли спечуться. Бачиш, одні ще в п’єцу, а другі – на столі, – каже мама.
– Це на свята, – суворо докидаю я на правах господині.
– Той що, що на свята? Трохи можна і зараз. Мамо, давайте швидше обідати, бо скоро хлопці на пробу прийдуть.
– Куди на пробу! Ти не бачиш, що в хаті робиться? До свят готуємося. Що, більше хатів нема? Все тепло повирипують.
– Більше нема де. А нам ще треба хоча б дві проби провести.
– Батька на вас немає, – якось зовсім не сердито, а зовсім сумно сказала мама.
– Взяв би паска, то дав би вам проби. Пішли – і сліди за собою забрали! Цілий день ганяти! Хоч би один з другим відро води принесли. А тепер ще пробу. Найде їх повна хата, а тут ще стільки роботи.
Хлопці мовчать. Вони знають, що це мама так, для годиться. Мама насипає борщ, гарячий, з квасолею. І хліб свіжий, ще теплий, на всю хату пахне.
– Ти, доцю, будеш їсти? Кидай вже ті палянички, я сама дороблю. Йди їсти.
Але я скорше дала б собі палець відрізати, ніж би свою роботу мала покинути. Мені так рідко випадає щось серйозне робити.
– Я, мамо, потім.
Мама стає біля стола і починає мені допомагати. Кіт вже пішов до хлопців, бо вони ж їдять. Скоро наша хата виповниться шумом і гамом – хлопці на пробу прийдуть, колядники.
Степан зітхає. Він задрить Гриші. Гриша, хоч і букву р погано вимовляє, а у вертепі за українця. А йому, Степанові, знову бути жидівкою. Він ледве не плакав, казав, що взагалі не буде ходити, але хлопці упросили, бо в нього це добре виходить. Кумедії всякі вміє викидати. Але образливо, що не кажіть, бути жидівкою. Різдво… Чи є ще краще свято?..
Нема вже ні мами, ні братів моїх. Зилишилися самі тільки спогади. Живі-живісінькі… І над усіма тими спогадами – коляда і дух маминої хати, котрої вже також давно нема… І не може ті спогади стерти час, не може їх скувати своєю білістю зима. Вони житимуть доти, доки житиму я. Ба, ні, тепер вони житимуть довше, ніж я, бо увійшли в мою книжку. Нехай ще комусь зігріють душу.
Незабаром Новий рік і Різдвяні свята. І спогади, спогади… Вони обсідають мене, як птахи. І не хочеться їх розганяти. Та чи й треба?.. Нехай собі… Ось і зараз… За вікнами – хурделиця, вітер гуде, у шибки снігом кидає. І чомусь знову згадалось дитинство. Чим людина старшає, тим частіше у її спогади приходить дитинство.
Різдво… Сестра виносить мене малу, закутану в мамину хустку, надвір. Одягнутися мені ні в що, тому я у великій маминій хустці. Сестра виносить мене, аби я заколядувала під вікном. Колядувати треба голосно, щоб в хаті почули. А то вікна на зиму подвійні ставлять. Засніжена загата. Ой! Який холодний сніг!