Моя зоря спогади

ВТРАТИ

Життя час від часу випробовує нас. А може, воно хоче, щоб ми навчилися більше його цінувати? Не знаю. Але час від часу воно за щось карає нас непоправними втратами: з життя ідуть дорогі нам люди, ідуть, щоб ніколи більше до нас не повертатися. І як би ми не плакали, як би не сумували, – все марно, все даремно. Смерть не можна ні умилостивити, ні ублагати.

Фелікс вмирав. Він, може, до кінця того не усвідомлював, що вмирає, бо любив життя і з останніх сил тримався за нього. Але тих сил вже було мало. Відмовляли нирки. Лікарі чомусь поклали його в туберкульозну лікарню і без кінця робили рентгенівські знімки легенів. Ну, їм видніше: вони – лікарі. Вони там, у Києві, біля Фелікса, а я зі своїми хлопцями була у Львові. На вихідні Фелікс приходив додому. Тоді я йому телефонувала. У нього там у Києві була жінка, але вона мусила мені вибачити мої телефонні дзвінки, бо у мене з ним було десять років подружнього життя і сини.

– Привіт. Ну, як ти там?

Голос в мене бадьорий. А як же ще?..

– Та… Хреново.

– А чого так? Ти працюєш в медінституті, маєш доступ до всіх світил.

– Та ніби дивилися.

– І що?

– Толком нічого не кажуть.

– Але щось же вони все-таки кажуть? Якийсь діазноз ставлять?

– Мене спитали:

– А де ти був у 86-му році, коли Чорнобиль?..

Я кажу:

– Та тут був, у Києві.

– Ну, ото й маєш.

– Що? Невже з Чорнобиля?

– Виходить, що так.

– Так що ж у тебе?

Я була дуже неделікатна, але тут вже було не до того. Хоча чим я могла йому зарадити? Суто по-людськи поспівчувати – і все. А чи потрібне йому моє співчуття? Хто я така, щоб співчувати? Одна з колишніх жінок… Друга по порядку… У нього тепер є дружина. Теперішня, законнна… Але я відчувала, що він чекає моїх дзвінків. І я не мала права не телефонувати.

– У мене – амілайдоз, – сказав спокійно Фелікс.

– А що це таке? Я й не чула про таку хворобу.

Я була вкрай недобра. Я відчувала, що роблю щось не те, але спинитися не могла. Я конче хотіла знати, що з Феліксом. Якось я навіть телефонувала його дружині, але вона й сама нічого до ладу не знала, бо так і не спромоглася особисто поговорити з лікарем. Ні, я нікого не осуджую. Яке я маю право?

– Так що це таке, той  амілайдоз? Чи ти й сам не знаєш?

– Досі і я не знав. Це хвороба рідкісна. Вона буває у новонароджених. Дорослі на неї майже не хворіють. Відбувається переродження білка.

Далі я вже не допитувалась. Куди вже більше? І яку ж треба мати силу волі, щоб так спокійно говорити фактично про свій кінець?

– Мусите поїхати до батька, – казала я хлопцям. – Поговорите там з лікарями. Щось же вони знають.

І хлопці поїхали: спершу один, потім другий… Нічого втішного їм не сказали. Відбувалося переродження білка. Були хворі практично всі внутрішні органи. Не знали того й самі лікарі, що найперше відключить хвороба. Лікарі навіть не могли сказати, скільки йому ще залишилося жити: чи два роки, чи два місяці…  Хлопці переживали, але довго бути біля батька вони не могли: у них була робота, були родини, а у Фелікса була дружина. Фелікс просився у Львів. Він завжди любив Львів. Але зараз… Він був уже не транспортабельний. Та й хто б тут його глядів? Невістки? Це відпадало. А я була вже заміжня. Та й до чого тут я?..

Фелікс був дуже життєздатний, але життя нестримно залишало його. Він ніяк не хотів, просто панічно того боявся, залишити роботу. Першого вересня, докладаючи неймовірних зусиль, він ще таки вийшов на роботу. Походив кілька днів і зрозумів, що вже працювати не зможе. Набиралася вода. Набрякли ноги, вода піднімалася все вище. Відмовляли нирки. Сечогінні засоби практично нічого не давали. Фелікс подав заяву на звільнення з роботи. Уявляла собі, добре його знаючи, яка це для нього була трагедія. Він все розумів, і це було найстрашніше. Мене десь гризла совість, що, коли ми з Лайошем були влітку в Києві, я так і не зайшла до Фелікса: просто часу не вистачило. Нам завжди чомусь бракує часу… Фелікс тоді аж розсердився на мене. Якби ж я знала… А тепер що про те говорити? Та й у нього дружина. І в мене чоловік. Чомусь так розпорядилася доля. Чи ми самі…

Він вмирав у лікарні. Дуже мучився. Йому боліло. Лікарі знеболюючих не кололи: боялися прискорити кінець, і ніхто не хотів брати на себе відповідальність. Це неправильно, неправильно. Біля нього була дружина. Попросив горілки, очевидно, щоб забутися. Йому не дали… Він завжди боявся болю і… Його нестало 14-го жовтня. Хлопці поїхали на похорон. Я не їхала. У нього – дружина. Та й ще дві в Києві… Пригадую, коли трагічно загинув Логінов, якого Фелікс добре знав, та й я його трохи знала, тоді Фелікс осудливо сказав:

– Уявляєш, його перша жінка ходила в чорній хустині. Чого вона? Адже він вже з нею не жив.

– Феліксе, – сказала я тоді, – вони прожили разом стільки років. І донька у них…

А тепер я… Ні, жалоби я не носила, але мені було дуже прикро…

Що судилось тобі від Бога,

те не можу я відмінити…

І коротка твоя дорога

коротшає кожної миті…

І квітів від мене не буде

в твоїй останній оселі.

Посумують й розійдуться люди:

справи в них, сумні і веселі.

Розгубили життя ми по світі:

і застільні, і колискові.

Як же виросли наші діти!

Що шукав ти в житті? Любові?

Я не вірю, ще й досі не вірю,

що тебе вже не буде ніколи …

Та печаль мою вітер розвіяв …

Тільки в серці нестерпно коле …

Може, щось я не так вчинила…

Може, в чомусь моя вина…

І сльоза по щоці скотилась,

прегірка, та тільки одна…

Хай вона тобі не завадить.

Заховаю її в долоні …

А сльози твоєї зради

лягли сивиною на скроні.

Я тебе за них не картаю.

Я їх вже тобі простила.

Й небесного тихого раю

у Бога для тебе просила.

Хай вірш цей тобі не заважить,

і слово гірким не буде,

хай пухом земля тобі ляже

на змучені болем груди.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two × 2 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.