А фуршет – як фуршет: нічого особливого. Добре, що всього було вдосталь. Просто… за столом люди якось зблизилися, стали ніби ріднішими. Люди були такі різні, але всі однаково схвильовані і піднесені.

За фуршетом я прочитала вірш, присвячений Емілу Кобулею. Я навіть не сподівалася, що це так його схвилює. І його, і дружину Елішку. Що там не кажіть, а все-таки наше слово важить багато, особливо для емоційних людей.

Зроблено запис презентації – і ми зможемо повернутися в ту атмосферу, коли тільки захочемо, і ще вкотре пережити те хвилююче відчуття причетності до високого мистецтва.

 

Журналіст Олександр Пестов таки до нас дуже схильний і щирий. Його вже не раз пробували спокусити і підбити на інші недолугі передачі, та він не піддається. А до нас таки душею прикипів. Чому – ми так і не розгадали тієї загадки. Та, певно, Олександр і сам того не знає. Користі з нас він не мав ніякої. Так що все на душевних емоціях і близькостях.

Я дуже хотіла, аби вийшла Лайошева книжка. І не лише тому, що вона вартує того, і не лише тому, що в ній вміщено 18 пісень на мої слова. Ні, не лише тому. Просто мені було якось ніяково, що Лайош займається виданням моїх книжок, найменше приділяючи уваги своїй нотній збірці. І ще: у нього вже є дещо і для другої збірки – пісні, інструментальні твори – отже, тепер Лайош зможе потихеньку готувати і другу свою книжку. Так, так. А чом би й ні? Все, що написано і має цінність, мусить йти до людей.

 

ЗАДУМИ

– Все, Тетянко, тепер треба братися за «Під каштанами».

Ця книжка вже давно написана. Її своєю рукою переписала дорога моя Клавдія Іванівна, колишня моя вчителька, з котрою ми були близькі до кнця її днів. Це продовження моєї автобіографічної книжки «Поклонюся землі». «Стежка від воріт» – це була перша частина, тепер – «Під каштанами» – книжка про мою школу, про львівську школу для сліпих дітей, про моє навчання, про моїх друзів, учнів і вчителів, що віддавали себе до останку тим сліпим дітям. Тільки часом думаю, що не стане мені хисту все це гідно описати. Допоможи мені, музо моя. Я не кривдила тебе гірким словом докору, не картала тебе, коли твори мої мовчки лежали в шухляді. А може й не мовчки. Може й кричали вони, але їх ніхто не чув. І ти, музо моя, не лишала мене, безпомічну і невизнану. Чи ти вірила в мене, музо моя? Мабуть, вірила. Як повірив у мене мій Лайош ще тоді, коли я не вірила в себе сама.

– «Під каштанами».. ой, Лойошку, не знаю. Це ж стільки треба коштів… Хіба це ти осилиш?

– Я вже казав: не говори мені під руку таких слів. Твій скептицизм і зневіра, зрозумій, аж ніяк не допомагає. Невже ти в мені ще сумніваєшся? Все, за що я брався, поки що мені вдавалося.

– Знаєш, іноді, коли в мене народжується якийсь задум, я мимоволі жахаюся, що все це знову впаде на тебе. Морока тобі зі мною.

– Ти, Тетянко, не хвилюйся. Головне – ти пиши. Пиши і ні про що не думай. Все буде добре.

– Як би так можна було – ні про що не думати… Ти гадаєш, я не розумію, як тобі важко шукати тих спонсорів, котрі так неохоче виділяють кошти?

– Ну, нічого. Спонсори все-таки знаходяться, книжки виходять. І «Під каштанами» вийде. Але ти «Думу про час» пиши. Пан Михайло чоловік уже в літах. Дай йому, Боже, за сто пережити. Але так хочеться, щоб він цю книжку сам прочитав.

Це Лайош говорить про мій новий задум – книжку про Михайла Барана. Це поки що майже таємниця: аби хто не зурочив. Але, якщо подумати, то Михайло Баран із своїми синами Орестом і Тарасом – це чималий відтинок історії української культури. Я вже й не знаю, як цей задум народився: написати книжку про Михайла Барана, та я якось миттєво загорілася тим задумом. Тепер той задум житиме в мені, допоки я його не здійсню. Я розуміла, що нема кошів, але книжка вже писалася. Іноді цей статетчний чоловік розповідав мені по телефону щось із свого життя, а я намагалася перенести цю розповідь на папір. Подумати тільки: от живе у людини якийсь спогад… Ну, з дитинства чи що… І спогад цей житиме доти, доки живе сама людина. А далі що? А далі він щезне, і його біьше ніколи не буде. А іноді так важливо, щоб цей спогад жив, може, навіть поза людиною, що намалювала його. Отак і про Михайла Барана… Тільки подумати, яких знаменитих людей знав цей чоловік. І кобзар Євген Адамцевич зі своєю дружиною гостював у хаті пана Михайла, і Хоткевичева дружина товаришувала з їхньою родиною і бувала в них. Знав Михайло Баран і Сарму-Соколовського і Закору, і ще багатьох і багатьох. Для чого ж колись визбирувати все це з архівів, коли можна почути стільки цікавих розповідей від самого Михайла Барана? А іноді я записую його оповіді на мігнітофон – він про це знає, – а потім вже опрацьовую, списую, щоб стали вони сторінками моєї майбутньої книжки «Дума про час». Назва прийшла якось трохи несподівано і мені сподобалося. Аби тільки дав Бог сили і розуму довести все це до кінця. А ще…

– Ну, а що будемо робити з твоєю поезією?

Це Лайош.

– З поезією? А що з нею робити? Практично вже є дві збірки: «У вітру на крилі» і «Зачароване коло».

– Ти вже і назви придумала? Це на тебе не схоже.

– Дурне діло – не хитре: придумати все можна. Але ж я тебе прошу, не набирай, як корова на роги. Берися за щось одне. Ато ти вже і про казки думаєш.

– Людина мусить думати – на те їй розум даний. І голова не тільки для того, щоб на ній капелюха носити. А казки добре було б видати. А то вийшли оті п’ять казок… А в тебе ж їх, певно, десь до двадцяти.

– А може й більше.

– От бачиш. А дітям так потрібні такі казки, а не те, що зараз для них по радіо у «Вечірній колисанці» читають. Соромно за них.

– Лойошку, не можна так категорично.

– Можна і треба. Теж мені – Квапетя-Квамитя.

– Ну, Лойошку. Мені теж це не подобається. Але що ж ми зробимо?

– От і треба робити – видавати твої казки.

– Отак би хтось послухав – і подумав би, що ти свою дружину надто високо несеш.

– І несу. Бо ти в мене талановита. А тепер ти ще й відома.

Я регочу.

– І ти справді в те віриш?

– Звичайно: і талановита, і відома. Ти тільки подумай, скільки твоїх книжок розійшлося поміж людьми. Тисячі.

– Зате по бібліотеках їх ніхто не знайде. Нехай шукають у приватних бібліотечках.

– А видавати треба.

– Знаєш, як я подумаю, що 2000 збірок «Виклик долі» розійшлося по людях, то червонію: скільки там допущено помилок.

– Не з твоєї вини.

– І з моєї також. Треба було більше вичитувати.

– Ми повірили в коректорів, в їхню беззаперечну грамотність.

– Не треба було так вірити.

– От… І «Виклик долі» перевидати треба. Тим паче, що вона вже продалася.

– Я тебе благаю: за щось одне берися. Всього ти не осилиш.

– Я також тебе благаю: не говори мені під руку, не зараржай мене своїм скептицизмом.

– Я не можу принести тебе в жертву своїй музі.

– Ніякої жертви. Я це роблю з задоволенням і, коли хочеш знати, не заради тебе, а заради твоїх творів. Їх мусять читати, отже, вони мають побачити світ. Жаль тільки часу обмаль. За концертами ніколи по спонсорах ходити. І концертів полишати не можна. Ну, нічого, якось буде. Будемо щось робити.  Ти, головне, пиши.

– Знаєш, коли я закінчую нову казку, то ніби роблюся якась порожня. Здається, що більше вже не напишу нічого, тим паче жодної казки. А потім минає час – і знову щось пишеться.

– Пиши, Тетянко, пиши. Ні про що не журися.

– Тобі б відпочити, Лойошку, ти вже стільки років нікуди не їздив відпочивати.

– Нема часу відпочивати. Ти знаєш, як я не люблю, коли багато вихідних.

– А я люблю. Я хочу вранці не вставати, а довго-довго спати. І так цілий тиждень. Я ж сова.

– Ні, сово, так не буде. Бо я захочу їсти.

– А я тобі звечора щось приготую, і ти сам собі візьмеш у холодильнику.

– Ні, так мені буде несмачно.

І ми сміємося удвох. І я знаю, що такого і справді не буде, бо Лайош любить раненько вставати і дуже зарання снідати. Ми розмовляли собі, а я думала:

«От вже вийшли сім моїх книжок. А якби не Лайош, то не було б жодної. І це поза всяким сумнівом. І не написала б я стільки. Може щось і писалося б « у шухляду», але я не знайшла б жодного спонсора. Може, це десь доля так про мене подбала – і поєднала нас з Лайошем».

Я кажу про це Лайошу, а він сміється:

– Ну, так, звичайно, доля. Якби я тоді тобі не подзвонив, після тієї радіопередачі…

– Але ж подзвонив.

– Так що нас поєднала Юлія Бірюкова – журналістка львівського радіо, що першу передачу зробила. Як там було? Як передача називалася?

– Живе на землі людина.

– Ага. Якось так. Гарна передача була. Так що треба дякувати Юлії Бірюковій і львівському радіо. Ну, і долі, звичайно, також.

– Тоді й Віталію Завадському. Його теж треба сюди долучити. Це він заніс мої вірші на львівське радіо.

 

КУДИ ДІВАЮТЬСЯ ВЕСНИ

Намагаюся зібрати хоч якісь фотографії з тих давніх шкільних літ. Мало їх, вкрай мало. Не дуже ми в ті роки до фотографів вчащали – не до того було. А те, що було, з роками розгубилося. Недавно зателефонувала Миколі Козару. Зрадів. Кажу йому:

– І чого ж це ми якісь такі ніякі? Інші класи збираються, зустрічаються, а ми… Ніби ж і дружний клас був.

– То давай, організовуй. Я – за.

А що організовувати, коли нас у Львові з нашого класу живе троє: Марійка Міняйло, Василь Чернюх і я, а ніколи не зійдемося навіть за кавою. Ми з Марійкою ще іноді зустрічаємося, а Василь… Від того стає якось сумно. Шляхи-дороги людських доль. Все частіше вони розходяться, щоб не зійтися, може, ніколи. Ніколи? Аж лячно. А що поробиш – так вже є.

Лайош затіяв святкувати моє шістдесятиріччя. А що, коли взяти і запросити на це свято своїх однокласників? Химерна думка, та все ж… Адже ми всі разом жили поряд стільки років, під одним дахом. І Ларису? А що? І Ларису. Скільки років пройшло. Були дітьми, а стали бабусями і дідусями. Таке життя. Я завжди казала, що у нас, незрячих, є велика перевага: ми не бачимо, як старіють наші близькі, наші друзі та й ми самі…

Тане останній сніг. Ще одна весна – шістдесята в моєму житті… І куди вони всі подівалися, оті весни?.. Пам’ятаю, мій батько колись казав:

– Життя прожив – як батогом цвьохнув…

А тепер вже і я могла б повторити батькові слова. Я, ота, що була в родині наймолодша… І справді, куди діваються наші весни? Куди? І куди дівається наша молодість? Може, переходить в дітей наших? А вони не знають їй ціни, як не знали колись і ми. Може й так… А ми? А ми розводимо розпачливо руками: нема… А ми, здається, нічого не встигли. А якщо щось і встигли, то розуміємо тепер, що можна було встигнути значно більше. А весни спішать кудись. І ми спішимо. Все життя кудись спішимо. Хоча розуміємо, як би було добре зупинити час. Та він невблаганний, біжить та й біжить, не зважаючи на наш смуток чи розпач, на нашу радість і найщасливіші миті. І єдина на те рада: ще щось зробити, ще щось встигнути, доки той час для нас не зупинився. А ще: всі весни, котрі у нас були, і всі ті, що ще у нас залишилися, – всі вони наші, і ніхто їх у нас не відніме. Ніхто!

Тату, тату! І моє життя минає. Але, я знаю, якби ви могли, то пораділи б за свою сліпу доньку: чогось-таки вона досягла в своєму житті. І я уявила собі, як би ходив мій батько по селі і хвалився б моїми книжками, кажучи:

– Я знав, що з неї щось буде. Грамотна! Дивись, які книжки. Це вона сама придумала. Це в неї змалечку…

І підкручував би гордо свої вуса. Але батька нема, то й книжками моїми нікому хвалитися. Та зате є Лайош. Цей також, здається, гордий, що його дружина має свої книжки. Хоча це його, Лайоша, заслуга. Бо написати – це справа нехитра. А от що робити з тим написаним? Якби знали те люди, то у нас було б значно більше поетів і письменників. А Лайош знає, що робити з написаним.

– Видавати треба, – сміється він. Що ж, нехай йому Бог допомагає. Бог і добрі люди. Хоча це дається дуже важко.

Їдемо на черговий виступ. Заглянули у поштову скриньку – лист, з Тернополя, з фінвідділу. Це Лайош звертався до тернопільського голови облдержадміністрації, аби допомогли у виданні збірки «У вітру на крилі». Тут зібрані вірші про Тернопілля, Лановеччину, і моє село. Я ж все-таки за корінням своїм тернополянка. Відмовили: не закладено в бюджеті. Звичайна офіційна відписка. Даремно Лайош надіявся. А я? А я, чесно кажучи, і не надіялася.

– Якщо, Лойошку, ти сам нічого не зробиш, то ніхто нам не допоможе: ні Тернопіль, ні Львів. Глуха стіна.

– Ну… Нічого, Тетянко, будемо щось думати.

І я знала, що Лайош щось придумає, неодмінно придумає. Йому б відпочити треба, але він і слухати про те не хоче. Мені б також не завадило трохи відпочити, безжурно, безтурботно. Відчуваю, що втомилася. Та все ніколи: треба працювати.