31 жовтня

Їдемо. І «Струмочк» їде капелянським автобусом. О, мої дівчата багато можуть, якщо захочуть.

………………………………………………………………………………

А в Тернополі до нас підсіли Ігор Герета, Гевко – редактор тернопільського телебачення і оператор.

Нарешті – в Білозірці. Нас тут вже чекали. Зустріли нас з квітами і калиною це надзвичайно. Я була близька до того, щоб розплакатися.

Свято почалося. Почалося з мого монологу «Кланяюся тобі, моя земле…». А потім «Отче наш» заспівав ансамбль. По-моєму, вийшло добре. Іра справилася, і розділ із «Стежки» прочитала добре. Говорили гарні слова про мене і про мою поезію. А я сиділа і слухала, ніби це не про мене йшлося. Насправді, було таке відчуття. Микола Мушинка кілька разів виходив на сцену. Ну, ансамбль, як завжди, був на висоті. Все свято знімало тернопільське телебачення, але не знаю, що вони там з того покажуть.

Після виступу – бенкет. Наготували, як на весілля. Хтось нарахував сімнадцять страв. Страв я не рахувала, але все було смачно.

Їдемо в Тернопіль. Ми з Лайошем, Сашко з Пачею і Микола Мушинка залишаємося, а всі інші їдуть у Львів.

Розташували нас у профілакторї «Освітянин», в номерах «люкс» – з холодильником і телевізором.

 

1 листопада

Ледве встигли поснідати, а до нас – телебачення. Розмовляли з Миколою Мушинкою, з нами. А на мене раптом кашель напав. От морока!

Читала вірші. Потім спеціально пальці мої знімали: як я читаю. А я подумала про свої короткі підстрижені нігті без манікюру. І про те, що я вже стара і беззуба, що там показувати!

На п’яту годину – презентація у краєзнавчому музеї. Людей було небагато, але можна сказати, що зібралася еліта. Були тут професори і доценти, скульптори і художники. Була тут і дівчинка, що по моїй творчості пише курсову роботу. Це вже цікаво. Вона з Білозірки, вчиться в Тернополі, в педагогічному університеті. І знову – телебачення, на цей раз ще й радіо. Боже мій, скільки ж можна! Місцевий композитор і виконавець Ігор Вовчак заспівав дві пісні, написані ним на мої вірші. Артистка драматичного театру Віра Самчук прекрасно прочитала мої вірші. І сама вона дуже приємна у спілкуванні. Виступали і ми з Лайошем.

А після концерту – фуршет. Ну, тернопільці прийняти вміють. І знову – гарні і теплі слова. Хочеться надіятися, що щирі.

Найцікавіше було те, що Микола Мушинка десь купив «Кумську» горілку. Відбулося «хрещення» книжки з горілкою. Тепер ми з Мушинкою – куми. Мушу визнати, що кум у мене вартий уваги. І не тільки тому, що він – академік. Тепер ця книжка з кумовим автографом у мене. Ото академік: вміє, як кажуть, і сказати, і приказати.

Повертаємось в готель. Лайош ліг спати. А ми з кумом ще довго сиділи і розмовляли про всяку всячину.

 

2 листопада

Їдемо в електричці до Львова, пан Мушинка також, дарма, що академік. Всю дорогу розмовляємо. Він цікавий і неординарний. А скільки ним зроблено. Якби то ми з Лайошем могли читати та хоч щось би з того прочитали. Сьогодні Микола Мушинка повертаєтиься вже додому. Але перед тим ще має море справ. Ото вже двожильний чоловік, дай йому, Боже здоров’я! А я вже втомилася. Приїхала додому – і все: нічого не можу і не хочу. Безсила, переповнена емоціями. Все. Відпочити. Ні про що не думати. Позитивні емоції, виявляється, також втомлюють. Тільки ця втома гарна, надихаюча, після неї додається сил, хочеться створити щось надзвичайне. Все, все. Тільки відпочивати.

 

ЩОБ НЕ ЗАГУБИВСЯ СЛІД

Спогади цупко тримають мене в своєму полоні. Але реальність кличе, і я мушу слухатися її, бо вона колись також стане спогадами.

 

От і відшуміла презетнація моєї «Стежки від воріт». Пан Мушинка поїхав у свій Пряшів, а в Білозірці ще довго точитимуться розмови про нас з Лайошем, про мою книжку, про такого розумного і такого простого академіка з Словаччини. Говорили, дивувалися, бо для Білозірки це було незвичайно, це була подія. В Білозірці тепер є своя поетеса, своя письменниця – і це я. Це було дуже відповідально.

Потім тернопільське телебачення таки зробить півгодинну передачу, і побачить Тернопільщина і нас з Лайошем, і мій ансамбль «Струмочок», і моїх синів Сашка і Генадія, і невістку Світлану, і внука Юрасика, і мою сестру Марусю, і глиняники, де стояла колись моя хата. Жаль тільки, що тієї передачі не бачили ми з Лайошем, бо були вже у Львові. У нас була радіопередача, котру підготував Олександр Пестов. А ще він написав гарну статтю в газету «Повір у себе».

Можу сказати, що львівське радіо завжди мене підтримувало. Було ще ряд передач: і соціальних, і літературних, і просто інформацій. Значно пізніше підключилася і Валентина Рильська з національного радіо. Тоді почула Україна розділи з моєї «Стежки від воріт», котрі Валентина Рильська так вдало назвала новелами. Прозвучали тут і мої вірші, і розповідь про нас з Лайошем. Спершу знайомі дзвонили після кожної радіопередачі, вітали нас, дивувалися. А потім всі якось до того звикли, і їх це більше вже не дивувало. А я дивувалася завжди. Я ніколи не була спокійною, коли раптом чула по радіо свої вірші чи свій голос. І згадалося, як колись мріяла я стати диктором в нашому шкількному радіовузлі. Що ж, іноді мрії збуваються. Жаль тільки, що так пізно.

Ось і презентація «Стежки від воріт» стає спогадом, теплим і щемким, як спогад дитинства. Відшуміло. Залишилися тільки спогади. А ще книжка, що пішла у світ. А може це мій слід на тій стежці, що від батьківських воріт. Дай, Боже, щоб він не загубився. А спогади про презентацію… Вони грітимуть душу, додаватимуть сил.

Та мій невгамовний Лайош спогадами не живе. Він їх любить, як і я, але… В моєму щоденнику ще в серпні є такий запис: «… Задумала написати книжечку про Юрія Даниліва. Не так написати, як зібрати спогади про нього, та й свій долучу. Не думала, що колись за таке візьмуся. Але, як кажуть, не святі горшки ліплять. Спробую».

Такий задум жив у мені давно, але все якось не могла зважитися. А тепер…

– Тетянко, часу обмаль. Треба скорше робити книжку про Юрка Даниліва. Треба робити, поки люди хочуть нам допомогти. Я заручився підтримкою. Ця книжка має вийти ще в цьому році.

І тут я сперечатися не  могла, бо давно мріяла написати таку книжку, ну, хоча б маленьку, про засновника капели бандуристів «Карпати» Юрія Даниліва. Тільки подумати! В п’ятдесяті роки, коли виривалося з корінням все українське, коли, здавалося, і думати українською мовою було небезпечно, Юрко Данилів організовує ансамбль бандуристів, що потім переріс у могутню капелу. Сліпі хлопці, що не знали нотної грамоти, що після роботи в цеху збиралися на свої репетиції, співали так, що подих німів.

Вже нема в живих Юрка Григоровича, а капела є, вона співає, вона стала професійною. Та прийшли в капелу інші люди, байдужі до історії її створення. Їм було байдуже, хто її заснував, хто їздив по селах на вантажівках, було байдуже до тих, хто в неопалюваних клубах, ризикуючи потрапити у немилість до влади, співав українську пісню, бо люди так стужилися за нею, справжньою, непідкупною, непідробною піснею. Юрка Даниліва я знала – працювала з ним разом у щітковому цеху. У складі дівочого тріо я їздила з капелою, беручи участь у концертах. Потім Юрко Григорович хрестив мого сина Сашка. Отже, я мусила написати, бо знала, що більше не напише ніхто. А про них мали знати люди, бо ті сліпі хлопці разом із своїм керівником творили подвиг, непоказний, але такий важливий камінець закладали вони у підмурівок нашої української держави.

– Тетянко, треба поспішати, бо люди ідуть з життя, а з ними відходять і спогади.

Дещо було зроблено: спогади про Юрія Даниліва вже написали Володимир Дичак, Богдан Жеплинський, Михайло Баран, Марія Сорока-Будник, Олена Кутня. Записана розмова з Омеляном Домчаком і Адамом Потапчуком. Тепер тільки залишилося долучити і свої спогади, а потім упорядкувати. Роботи більше, ніж досить. А найголовніше: ще ж треба все це передрукувати, а вже потім – на комп’ютер. А ще вичитки, вичитки, бо сліпому так важко боротися з допущеними помилками.

Я писала, а Лайош переписував все на чистовик і тут-таки йшов до друкарки, приспішував і її, і мене.

І нарешті все зібрано: і спогади, і фотографії. Все, моя справа зроблена. Тепер – тільки Лайош, його труд, енергія, дипломатія, настирливість і пошук, пошук…

І нарешті ця книжечка таки вийшла. Зовсім невеличка і непоказна, але тепла і добра, дорога всім, хто знав і любив Юрія Даниліва. «Слід Сінгалевича»: тут живе капела. Не та професійна, що їздить у комфортабельному автобусі і ладна співати навіть польською мовою, аби лишень потрапити на фестиваль у Польщу. Ні, тут, в цій невеличкій книжечці жили люди, що співали українську пісню, коли її не можна було вільно співати. Тут жив Дмитро Котко, що повернувся з сибірських таборів, та не зрікся любові до української пісні. Тут жив Юрко Данилів, що, не маючи високої музичної освіти, але маючи науку свого славного вчителя Юрія Сінгалевича, зумів втілити свою любов до української пісні в сильне і красиве звучання чоловічої капели бандуристів «Карпати».

27 грудня. Передноворіччя. А у нас з Лайошем справдешнє свято. Сьогодні нарешті привезли до хати книжку «Слід Сінгалевича», про Юрка Даниліва – ще одна наша перемога. Можна було привезти її ще 24-го, але ми не могли організуватися з транспортом. Книжечка невеличка, скромна, і папір не найкращий, але це таки подія. У мене відчуття якоїсь моральної полегкості, ніби я виконала якийсь обов’язок. Це книга честі.