ДВІ ПАРАЛЕЛІ
(Продовження)
МІРКУВАННЯ ТА СПОГАДИ
Не можуть люди жити поза мною. І я не можу жити поза людьми. Я маю жити з людьми, бо інакше я не зможу нічого писати, навіть своїх казок. Від людей приходить до мене наснага. Я не можу ізолюватися. А часом так виходить. Не з моєї вини, а в силу певних обставин. Живу далеко від сліпих. Для мене це дуже зле. Це болить мені роками. І тут вже нічого не зробиш. Добре, що є телефон – єдина можливість для спілкування з товаришками.
Старіємо потрохи. Поступово ідуть з життя люди, забираючи з собою свої таємниці, великі і маленькі. І ні для кого з живих ці таємниці вже не мають ніякого значення. Це лише у знаних людей після їхньої смерті до їхніх таємниць зростає нездорова цікавість. Кого любив, з ким жив, про що кому писав, про що думав, що ховав від людей, – все подавай цікавим, бо їм про те хочеться знати. Дуже кортить знати правду або брехню, котра подається як достеменна правда. І дехто, недолугий або ж дуже хитрий і спритний, з того користає і заради популярності чи заробітку викопує таке, чого й близько не було. А може б краще поцікавитися, що доброго зробила на світі та чи інша людина. Часом відкриється при бажанні такий величезний духовний світ людини, що жила колись-колись, що і подивуєшся, і окрилишся. Так ні, виявляється, що це не дуже цікаво. Як же престижно показати свою ерудицію в якомусь добірному товаристві (переважно за столом) і розказати таке, чого ще може не знає ніхто. Нехай навіть це буде брудна брехня. І доки будуть такі, з дозволу сказати, «ерудити», доти й будуть «копачі», «шукачі» чужого бруду в чужій білизні, що вже зітліла від давнини. Добре, що покійники мовчать. Вони не можуть ні виправдатися, ні заперечити, ні оскаржити в суді. А ми? А ми, живі, багато чого можемо, та не завжди хочемо. Особливо ті, що мають важелі впливу. Навіщо, здавалося б, видавати всяке? Особливо, коли це пасквіль на когось. Скажімо, на нашу Лесю Українку чи на Тараса Шевченка. А сенсація? Як бути з нею? Дорого ж нам коштує така сенсація і такі «ерудити». Ми втрачаємо моральні цінності, втрачаємо свої святині, розгублюємо елементарну людськість. Беріть, зневажайте, паплюжте, – нам не шкода. Ми маємо ще. Мати, звичайно, то ми маємо, але, коли так піде далі, то дітям і внукам нашим вже нічого не залишиться.
– Тетянко, що ти там так принишкла? – Кличе мій чоловік.
– Та пишу трохи.
– Мабуть, якусь нову казку?
– Та ні, з казками трохи дала собі спокій. Треба ж і про реальне життя писати.
– Неодмінно треба. І про що ти хочеш писати?
– Про що я хочу писати? Про весну, що вже ось приходить, про свого шпака, що ще чомусь досі не прилетів. Але ти знаєш, що я не завжди пишу про що хочу, а часом пишу про те, про що треба писати.
– І про що по-твоєму зараз треба писати?
– Про людську велич і людську ницість.
– Розумуєш?
– Та пробую.
– І виходить?
– Та не дуже.
– Добре, що сама у тому зізнаєшся.
– Мушу.
– А чому мусиш?
– Бо критики мовчать.
– Так це добре чи зле, що критики мовчать?
– Та… Як тобі сказати… Коли критика зубаста і готова тебе з’їсти – то зле. Але коли всі тебе ігнорують, то здається, що нема на світі ні тебе, ні твоєї творчості. Тоді вже краще писати про шпака.
– Бідний шпак. Але скажи мені: невже тобі хочеться, щоб якийсь цинік порпався у твоїх творах, вишукуючи те, до чого можна прискіпатися?
– Щоб цинік – ні, не хочеться. А от… Скажи, а тобі не здається дивним, що на мої книжки нема у нас на Україні жодної рецензії? Все-таки 26 книжечок. Вони могли б звернути на себе увагу. Але чомусь не звертають.
– Тобі не досить Миколи Мушинки? А Неврлий?
– Так, але на Україні.
– Хіба тобі не досить публікацій в газетах та в журналах? Ти ж сама відпекуєшся від журналістів, бо ти їх не любиш.
– Ні, не те, що я їх не люблю. Просто вони забагато виплітають кошиків. От саме тих кошикарів я й не люблю. Але то не те, Лойошку. То зовсім не те.
– Ну, тоді Ігор Герета. Тобі мало? Пам’ятаєш, як він написав? «Поетеса з-під білих зір». Хто напише краще?
– Так. Ігор Герета – це найкраще, що написано про мою творчість та й про нас з тобою. Жаль тільки, що його вже нема.
І згадався Ігор Герета, розумний і щирий, відданий науці, своїм розкопкам, ідеям нашої духовності і українства. Нема Герети. Нема… Продовж, Боже, віку, якщо не нам, грішним і ницим, то хоч людям, що можуть прислужитися нашому народу і Україні. Патетично? Ні, просто щиро. Бо таких людей, як Герета, на жаль, мало.
Іде дощ. Вже таки весна. А мій шпак і досі ще не прилетів. Зате Сашко бачив диких качок, що відпочивали на нашій Погулянці. Значить, прилетіли. Отже, весна. Ще холодно, ще не дуже затишно, але інколи вже пригріває сонце, і тоді здається, що світ прекрасний і що немає в ньому бід і образ. Є, звичайно. Це тільки так здається. Є і біди, і негаразди. І як пояснити молодим, що найбільше щастя – коли всі здорові? А всі інші негаразди треба подолати або просто їх собі не придумувати, коли їх нема. Які можуть бути негаразди, скажімо, коли моя чотирирічна внучка Юля йде з татом «в тератр»? Або коли вона ходить в школу естетичного виховання, і там пробують визначити, до чого вона має схильність, які у неї здібності. А тим часом Юля пробує співати, малювати, займатися спортом. І головне – йде дівчинка в ту школу з задоволенням. Нехай розвивається. Або хіба не втіха, що малий Сергійко пробує вимовляти свої найперші слова? Нехай ще поки що по-своєму, але ж пробує. А що вже залізти кудись – то спритнішого за нього і не придумаєш. Втіха за втіхою. Тільки треба вміти тішитися. Але є теща, якій чомусь не подобається її зять Сашко. Хоча вона й живе окремо, та умудряється збаламутити життя молодим, яке вони і так баламутять. А ще є бабуся Майя. Вона все доповідає своїй доні, тобто Сашковій тещі: хто до них заходив, що вони робили, чи приймали гостей, чи ні, що їли, що пили. А потім відповідна реакція:
– В моїй хаті? Щоб мені нікого!
І вже не знають молоді, чи вони вдома, чи вони тут лише як квартиранти. Вже й хотіли б піти на квартиру, а де взяти стільки грошей? Ясна річ, допоможе Льоня. Але ж доки він буде допомагати? Яка перспектива? А вдома трикімнатна квартира. І стає ніби якось незручно мені, що я на світі живу. Сашкова частка тут, в нашій квартирі. Але я з невісткою жити просто не можу. Я вже жила зі Світланою. А десять років мого невісткування? Ні, я хочу своє життя, скільки мені ще там лишилося, прожити без невісток. Нехай мені Бог простить. І діти також. Зрячим не просто звикнути до сліпої, а сліпим звикнути до зрячих, котрі з ними ніколи не жили, і поготів. Та й не зжилися б ми з Аліною. Вона мене і досі називає тьотя Таня. Нехай собі називає. Бо і справді: яка я їй мама? А наші українські традиції ніхто їй не прищепив. Нікому було. І баба, і мама далекі від тих традицій. Та й окрім того… В Аліни нема до мене простої елементарної поваги. Хоч допомагаю їм, як тільки можу. Та що там… Все нібито дрібниці, але з них складається життя. І живе мій Сашко ніби і там, ніби і тут, а правильніше б сказати, ні там і ні тут. А щоб розміняти нашу трикімнатну квартиру на дві однокімнатні, і мови бути не може. І не тому, що я не хочу, а треба докласти ще море грошей, яких ніхто з нас не має. От і будь мудрий. А молоді, збаламучені таким життям, між собою не ладять. Вже якось були зовсім зібралися іти на квартиру.
– А як я залишу бабусю Майю? – запитала Аліна. Та й не пішли. І далі митаряться. А головне – я не бачу виходу. І любить її Сашко, і дітей любить, а життя нема. Чи любить Аліна Сашка? Думаю, що ні. Думаю, що вона не любить нікого. Спершу з Сашком розбігається, а потім кличе його назад додому, бо не що інше, як закінчилися гроші. І прикро мені. А що я можу зробити? Казала я колись своєму синові:
– Дивися, Сашко. З жінкою треба не тільки, перепрошую, спати, а ще й жити.
Та хіба ж діти слухають своїх батьків? Так вже влаштовано в житті, що не слухають. І я б не послухала нікого, якби любила. Тільки мені легше було. Чи може навпаки, важче, бо мені нікому було радити, мусила чинити сама, як знала, як мені виходило.
Щоранку телефоную Сашкові:
– Вставай, сину. Виїзд о…
І сідає мій син за кермо нашого старенького «Жигуля», і ми їдемо втрьох – це якщо концерт, або Сашко їде з Лайошем – якщо розвозити книжки чи збирати за реалізовані книжки гроші, щоб розрахуватися з друкарнею. Те, що продається після концертів, – це вже наше: на прожиття, на утримання машини, на друкарку. Лайош мусить добре крутити мізками, як у сучасному світі давати собі раду ще й щось видавати. О, в Лайоша голова на своєму місці. Хто може уявити собі, як сліпому все це дається? А навіщо комусь все це уявляти? Книжки видаються – значить, все нормально. Живемо не гірше за других – часом когось жаба душить. Та яке там не гірше! Часом і краще за других. А відносно жаби і тих, кого вона душить… Що ж, нехай не тримають у своїх душах такої погані. Грошей ми не склали. Вже, мабуть, і не складемо. Не встигаємо. Вони у нас якось рук не тримаються. Дуже швидко розходяться: машина, друкарка, платежі, а ще те, що ми обоє любимо смачно поїсти, а це також коштує. Вчора, скажімо, після концерту я поїхала на роботу, а прийшовши з роботи, кажу до свого Лайоша:
– Тобі треба було брати молоду дружину. Вона б тобі до ранку ще б і пиріжків напекла. А я вже хочу лягти. У мене вже ні на що сил нема.
Лайош сміється.
– Чого смієшся? Колись у мене після одинадцятої вечора саме робота починалася. Не раз ще стільки встигну всього переробити. А тепер вже мушу відпочивати.
– Нічого, Тетянко. І так добре. Ситі, не голі, даємо собі раду і щось робимо таки у цьому світі. А головне – виходять книжки. Це головне. Нехай так і буде ще довго.
Він обнімає мене, і я тихо, умиротворено засинаю.
– Боже, поклади каменем, а підніми пухом, – кажу тихо, майже подумки, засинаючи без снів. Може, прокинуся серед ночі, то ще трохи попишу – можу собі дозволити таку розкіш. Колись Лайош у мене спитав:
– Так як це вважати? Ти пишеш багато чи не дуже?
– Я, Лойошку, пишу стільки, скільки пишеться. І не прагну більше. Якщо дивитися, що вже написано за ті 11 років, що я, смію так сказати, в літературі, то може написано не так вже й багато. Але, якщо зважити на те, що я спершу надиктовую написане тобі (на чистовик), потім друкарці, а потім ще з нею вичитуємо, кожний рядок, кожний розділовий знак, а ще, якщо зважити, що моя творчість – це у мене не найголовніше, бо так диктує життя, головне – це моя робота, наші концерти, наш побут, а творчість – це так, між іншим, надлишковий час, якщо на все це зважити, тоді вийде, що мною написано достатньо. А втім, це я так думаю. А з погляду когось іншого може й інакше. Але написати, сам знаєш, то ще не все. Добре, що якось щось видається. І це вже твій неусипний труд.
– Видати – це ще якось. А от реалізувати – це й справді важко. Якби тим займався хтось інший, тоді…
– Ні в кого іншого це не вийшло б, як у тебе.
– Мабуть, мушу з тобою погодитися, – каже Лайош і посміхається. Вочевидь, задоволений, що без нього мої книжки ніяк не обійшлися б. Воно й справді так. Що ж, пошли нам, Боже, сил і здоров’я і тим людям, котрі нам допомагають у нашій нелегкій і такій потрібній справі.
І знову весна. Для мене це вже 66-та. І де їх стільки набралося, моїх весен, моїх літ? Бо зими і рахувати не хочеться. А що їх рахувати? Вони ж зими… Їх треба було якось пережити. А весни і літа… О, це було само життя. Особливо в дитинстві. І розкіш, і раювання. І хто там тоді думав про те, що я сліпа? Хіба що батьки. Бо принаймні я про те не думала. І мої товаришки також не думали. Ми бавилися – і нам було добре. І до чого тут зір? Мене просто треба було вести за руку – і все. І ніхто про те не забував. Виринає ще один спогад.
Зима. Я ще зовсім мала. Мені років, може, 5, а може шість. На великій селянській печі-лежанці, або, як у нас казали, на п’єцу, сохне зерно. На ньому постелено рядно. Там бавлюся я. І тепло, і зерно можна міряти, набирати у всякі коробочки і «везти до млина». У хаті повно хлопців і дівчат. Вони співають.
Із-за гори крем’яної
Голуби літають.
Не зазнала розкошоньки –
Вже й літа минають.
Запрягайте, хлопці, коні,
Коні воронії –
Та й поїдем доганяти
Літа молодії.
Наздогнали, наздогнали
На калиновім мості.
– Ой, верніться, літа мої,
Хоч на час у гості.
Не хочуть повертатися літа. І мені чомусь жаль тих літ. Жаль того, хто так просить, аби вони вернулися. І та журлива пісня входить в мою дитячу гру. Я будую свій «міст» – з сірникових коробок, ще там з чогось. А на тому мості поставали літа. Я вже зараз не знаю, скільки їх було, тих літ. Але я їх так благала, аби вони повернулися. І вони таки повернулися, бо в моїй дитячій грі, як у казці, неодмінно мав бути добрий кінець.
Ніхто на мене не зважав: бавиться собі дитина. Нікому і до голови не прийшло б, що я бавилася у ту журливу пісню, що жила в нашій хаті. А тепер скажіть ви мені, чи могла я не стати поетесою? Та я просто мусила нею стати. Так мені на роду було написано. Та, написано мені так на роду чи ні, а якби не кобзар Лайош Молнар, то писала б я ті вірші собі для шухляди чи полички, та й лежали б вони собі там, доки колись, як закрила б я очі, мої діти, що не знають крапкового шрифту, викинули б ті вірші на смітник, як непотріб. Мої вірші. Отака доля судилася б моїм віршам і всьому, що я написала б, якби не мій чоловік Лайош Молнар. І я не втомлюся повторювати це безліч разів, бо кожна моя книжка, що побачила світ, – це його заслуга. Отакі вони, паралелі життя. Подумайте, математики: а може вони, оті паралелі, все-таки перетинаються? Мусять перетинатися, спростовуючи всі математичні закони.