Отак і того дня. Телефон задзвонив якось радісно і схвильовано.

– Алло!

– Вас турбує кобзар Лайош Молнар.

Ну звичайно, я чула про нього. Він співає у нашій капелі бандуристів „Карпати”. Так, так, я навіть десь читала про нього, здається, в якомусь журналі. Правда, я так і не знала, де було його ім’я, а де – прізвище. Лайош Молнар. Угорець. Грає на бандурі. Цікаво. Пам’ятаю, колись я спитала:

– А він вміє по-нашому розмовляти?

І тоді з мене сміялися:

– Звичайно, вміє, ще й як!

Оце він і дзвонив. У мене сиділа за столом вся моя родина: три сини, дві невістки, двоє онучат. Я тоді горда мама і бабуся, щаслива, що виросли в мене такі сини, що внучата  ростуть.

– Я слухаю вас, – це я у трубку.

– Ви в „Струмочку” пісню одну співаєте… „Заквітчали дівчатонька стрільцеві могилу”…

– Так, співаємо.

– То чи не міг би я вас попросити, щоб ви надиктували мені її слова?

– Чому ж… Можна. Але… Думаю, це не дуже терміново? Чи…

– Звичайно ж ні.

– Тоді я вам передзвоню пізніше. Або ви мені. Добре? А то зараз у мене тут…

– Та добре, добре. Я перепрошую, що потурбував.

Такий ввічливий… А мова яка гарна: чиста, без жодного русизму чи натяку на діалект. От тобі й угорець!..

– Ото, щоб ви собі знали, – це я до дітей, – що ваша мама ще не зовсім стара, коли їй дзвонять самотні чоловіки.

Це був собі жарт. Та було в тому жарті трошки й гіркоти. Річ у тім, що Лайош був удівець.

Йому не так давно померла дружина. Тепер він сам. І йому було зле. Я чула про нього від Михайла Когута. Він мені розповідав, що Лайош прожив зі своєю дружиною двадцять років. Добре жили. А тепер от лишився сам. Я цікавилася час від часу його долею, питала у  Михайла:

– Ну як там Лайош? Як йому самому готувати їсти, прати?..

– Та нічого, – відповідав Михайло. – Дещо сусідки йому допомагають. А так він сам…

– Незрячому чоловікові важко, – зітхала я.

– Та він чіпкий. Ходить сам. Ще навіть десь виступає. От тільки їсти готувати… Це і зрячий чоловік не кожен вміє.

Але я розуміла це значно глибше. Справа не тільки в їжі і чистій сорочці. Я уявляла собі його, самотнього, коли він вперше залишився сам-на-сам зі своєю бідою. Як же ж то йому?.. І сама з себе потім дивувалася, чому саме його доля так зачепила мене. Адже особисто я його не знала, хоч і бувало, що виступали ми з ним іноді на одній сцені.

– Пару йому треба, от що, – казав Михайло.

І знайомі радилися, прикидали, кого б йому. Але хіба ж це легко – комусь пару знайти?.. То тільки „Служба знайомств” легко з тим собі раду дає: вага, зріст, колір очей, волосся… Тьху – та й годі. Хіба ж можна так собі пару знайти? Кажуть, що можна. Ну, то й нехай шукає той, хто може.

Тепер передзвонила Лайошу я, коли мої дорогі гості розійшлися. Ми довго з ним говорили про всяку всячину і просто ні про що. Я таки надиктувала йому ту пісню, із-за котрої він подзвонив. Хоча мені здалося трохи дивним, що подзвонив він саме мені, коли в його будинку жили жінки, котрі співали у „Струмочку”. Та дуже я над тим собі голову не ламала: подзвонив – то й подзвонив. Що ж тут такого?

Телефонні розмови почастішали: то Лайош дзвонив, то я. У нас було багато спільного, нам обом було цікаво. Ми обоє були люди творчі: я писала вірші, а