Чомусь вже так на світі повелося, що люди починають свій відлік часу з Нового року. Зустріли і ми з Лайошем свій Новий рік – 1998. Зустрічали удвох, Сашко пішов десь зі своїми. Я чомусь ніколи не любила зустрічати Новий рік у великому гурті. Ми удвох сиділи за столом, дякували Богу, долі і рокові, котрий відходив, що не було в нас нічого поганого, що були в нас сякі-такі здобутки. Мали вже дві мої поетичні збірки, мали зустрічі з цікавими людьми, було нам про що згадувати. А матеріальні статки… Що ж, дасть Бог, будуть і вони. Не бідували: був хліб і до хліба, а до розкоші ще звикати треба було б: ми в ній не росли, та й потім вона нас якось обминала. Не скаржились. Нам було добре. Починався рік нашого з Лайошем становлення, рік пошуків, шалених пошуків свого шляху, власного шляху кобзаря і поетеси. Ніхто тобі, Лойошку, нічого не підкаже, не порадить. Мусиш до всього доходити сам, своїм розумом, набиванням власних гуль та синців. А вже потім прийде прозріння, що і як треба робити. Нічого, Лойошку, ти дужий та міцний, все ти можеш, все тобі під силу. З Новим роком! З роком нашого становлення.
1 9 9 8 рік почався якось спокійно, рівнобіжно, без всяких емоційних вихорів. У мене були, можна сказати, домашні виступи: у нашій первинці, у літературно-мистецькій вітальні «Поклик», що організувалася при нашій бібліотеці, і мене до речі обрали її президентом, так що я маю ще й таку посаду. Мені подобалося бувати на засіданнях вітальні. Приходили люди, їм було цікаво. Одні просто слухали, інші щось співали, дехто читав свої вірші. Іноді за кавою велися цікаві розмови, дискусії, і кожен тут почував себе вільно, розковано. От на засіданні тієї вітальні виступали і ми з Лайошем. Обмежене коло слухачів, але від того наш виступ гіршим не був. Ще було кілька виступів, котрі особливо нічим не вирізнялися. Зараз більше концертував Лайош з паном Жеплинським. В школах, СПТУ, пробували проводити концерти-лекції в бюветі в Моршині та Трускавці. Лайош співав, а пан Жеплинський розповідав про кобзарів, про їхні традиції, про таємну кобзарську (лебійську) мову. Люди слухали, клали якісь гроші, одні йшли собі, другі затримувались довше. Довкола стояв шум і гам: там щось продавали, там щось оголошували, там просто розмовляли. А двоє людей у тому бедламі пробували донести якусь інформацію тим, хто хотів її почути. Після таких виступів Лайош повертався додому втомлений і незадоволений. Довга дорога в електричці чи автобусі, подекуди людська байдужість, а часом зверхність. Від всього того Лайош був наче якийсь пригнічений. Мені жаль було свого чоловіка, але я знала, що він не відмовиться від своєї кобзарської дороги, не зупиниться на півшляху. Я могла жаліти його, але мовчки, бо він того не любив.
– Все добре, Тетянко, – казав він мені чи собі.
– Ми з паном Жеплинським робимо велику справу: ми продовжуємо кобзарські традиції – йдемо до людей.
Я мовчки зітхала. Іноді Лайош повертався веселіший: була цікава зустріч з якоюсь неординарною людиною. А одного разу він показав мені камінчик-кулончик, які полюбляють носити дівчатка на шиї.
– Що це? Звідки це в тебе?
– Дівчинка поклала мені.
Це ж треба! Десь, певно, до денця сколихнув дитячу душу сліпий кобзар.
Пробував кобзарювати Лайош із Пачею. Міняли місце, пробували різні варіанти. Все ніби так, підходили люди, дякували, розпитували, виявляли цікавість, і заробіток сякий-такий був. Не було лише морального задоволення. В чому річ? Того, певно, не знав навіть сам Лайош.
– А що, Лойошку, коли тебе в бюветі чи ще десь побачать якісь знайомі?
– То й що?
– Скажуть, що ти жебракуєш.
– Не жебракую, а кобзарюю, Тетянко, я вже тобі казав.
– Та я розумію. Та от чи інші зрозуміють?
– А якщо не зрозуміють, то й зважати на них нічого.
А якось Лайош з Пачею поїхали навіть в Закарпаття. Там вони спробували виступати в деяких санаторіях. Ніби й нічого, але…
– Не те, Тетянко, не те… – казав мені Лайош, повернувшись додому.
– Все це не те. Треба шукати.
Ніхто нічого не міг підказати чи порадити моєму чоловікові, сліпому кобзареві. А хто міг би, той не хотів. Навіщо ділитися досвідом?
Якось Лайош звернувся до поважного в літах бандуриста:
– Допоможіть мені десь організувати концерт.
А той і каже:
– Та що тут організовувати? Церков багато, сідайте під церквою та й…
– Ні, ти уявляєш, Тетянко, що він мені сказав? Ні, ти тільки подумай. Сам же він не сяде під церквою, а по можливості і за кордон рвоне, і тут виступає, де тільки може, а мені… Під церквою, каже, сідай!
– Та заспокойся ти, Лойошку. Сказав – то й сказав.
– А знаєш, чому він мені так сказав? Бо я сліпий. А якщо я сліпий, то, по-їхньому, моє місце під церквою. Нічого, я ще їм всім доведу. Я доведу, що сліпий також дещо може. Мені важче, але я багато чого можу. Я знаю, ти мені не віриш. Але я й тобі доведу.
– Ну, чому не вірю? Ти тільки заспокойся, Лойошку.
– Ні, я знаю, ти мені не віриш. Ми ще з тобою, Тетянко, гроші зароблятимемо. От побачиш. Ми ще не будемо знати, як розпланувати наші концерти, бо їх у нас буде багато.
– Ну… Не знаю, – не втрималася зі своїми сумнівами я.
– Так буде. От побачиш.
І він шукав, шукав, щось пробував, метикував. А я зараз все більше була осторонь. Іноді хіба що ми ще виступали в якій-небудь школі за продаж книжок. Ті книжки часом продавалися, коли вчитель трохи попрацював, доклав якихось зусиль, а часом… Всяко бувало. Особливо запам’ятався випадок у школі №88. Все ніби йшло добре. Була домовленість, що нам допоможуть реалізувати трохи книжок. Їдемо на виступ. З нами два хлопці. Зима, слизько і холодно. Тоді ще у нас на маршрутки пільг не було (зараз також грозяться зняти). Прийшли. В залі холодно: зал великий і не опалюється. Маємо два виступи: спершу цілий зал малечі, а потім – старші класи. Ми позамерзали на крижинки. Захід проведено, зафіксовано на відеокамеру. А після концерту нам, правда, трішечки знічено, сказали:
– Я не змогла організувати вам продаж книжок.
Отакої! Ми ахнули. Жодної книжки! Чому ж вона нічого нам не сказала перед виступом? Може б ми хоч один відмінили. Два виступи в неопалюваному залі, коли пальці мерзли, торкаючись до холодних струн бандури. Чотири квитки на маршрутку в обидва боки – це, звичайно, дрібниці. Але ж навіщо?.. Ну, що скажеш, мій Лойошку?
– Все. Досить. Більше ми так виступати не будемо, – рішуче сказав Лайош.
– Як це «так» не будемо? А як будемо?
– А дуже просто: за оплату. Нехай мізерну, але оплату. Не можуть нам заплатити певну суму – нехай відмовляються.
– Лойошку, це ж вони з дітей збиратимуть.
– Не знаю. Нехай збирають, з кого хочуть. Нехай беруть з директорського фонду. А ми безкоштовно більше виступати не будемо. Це, зрештою, наша праця. А за працю треба платити. Як сказав Левко Дурко: «Тільки пташки співають задурно». Та й пташці треба щось їсти дати. А ми не пташки.
– Лойошку, так не можна.
– А так безсовісно, як обійшлися з нами, можна?
– Ну, все. Заспокойся, так не завжди буває.
– Так більше не буде. На цирк збирають, на театр збирають – нехай зберуть щось і на кобзаря з поетесою. Це буде мізер, це будуть копійки, і нічого страшного я в тому не бачу.
– То може…
Я трохи затнулася.
– Може… Нам взагалі не виступати?
– Не виступати? Полишити все? А бандура? А напрацьований з таким трудом репертуар? А кобзарське мистецтво взагалі? І тепер все облишити? І наших дітей облишити на поталу іноземним «хітам» і російській «попсі»? Ні, Тетянко. Ти собі як хочеш, а я мушу йти далі. Мушу йти до людей і робити хоч щось, аби наші діти та й дорослі наверталися до української пісні, щоб люди згадували, хто вони і якого роду. Ми просто не можемо виступати безкоштовно. Нам потрібні поводирі, нам треба врешті-решт якось жити, а бажано б жити не якось, а добре, бо ми – артисти.
І я собі знову згадала ту пісню на слова Василя Симоненка, що співав мій Лайош:
… Але скажи, чи ти зі мною поруч
Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?
А може, оце і є ті схрещені мечі, по котрих треба пройти?
В Лайоша з Богданом Жеплинським час від часу бували цікаві виступи. Такими були два концерти в Ужгороді: в університеті і культосвітньому училищі. Потім їх показали по ужгородському телебаченню, і кілька пісень у виконанні Лайоша Молнара прозвучало по радіо. Це Лайоша окрилило. Але треба було жити майбутнім, бо минуле завжди переходило у спогади, а спогад, навіть коли він дуже приємний, всього лише спогад. Виступи з паном Жеплинським навіть, якщо і не завжди приносили прибуток, все ж були дуже корисні: про Лайоша Молнара вже знали, він набував собі популярності, а ще Лайош звикав до залу, до сцени, не губився, почував себе впевненіше. Це було конче потрібно, бо дуже нелегко стати отак перед глядачем і спокійно і впевнено співати.