«Доброго вам дня, дорогі мої Тетяно і Лайоше!
Нарешті викроїв кілька годин, щоб без поспіху поспілкуватися з вами. Звичайно, мова піде про вашу збірку «У вітру на крилі». І ця, і попередні ваші збірки, заслуговують щирої поваги і грунтовного аналізу досвідчених літературознавців чи професійних письменників. А позаяк я не належу ні до перших, а тим більше – до других, то просто висловлю свою думку, як ваш друг і шанувальник красного письменства. З першої зустрічі (і це завдяки Ігорю Гереті) ви увійшли сонячно в моє життя, в мою свідомість щирістю, добротою, любов’ю до людей, до світу. Маючи за спиною 15 літ важкої хвороби, навчився я поважати кожного, кого скривдила зла доля. Обікрала, скривдила, та не зламала, не поставила на коліна. Такі люди близькі мені. Мені подобаються ті, хто знаходить вихід з будь-якої скрути. Хто, зазнавши в житті важкого удару, не опускає рук, не впадає у розпач, а проявляє у собі духа святого, наповнює життя високим смислом, обравши дорогу до храму. З власного досвіду знаю, що важко жити з якоюсь вадою, а надто болем. Але це лиш на початку важкого шляху життя видається нестерпним. З часом людина певною мірою звикає до цього стану. Приходить терпіння, а там – і друге дихання. І ти гартуєш свою волю, свій дух. Не стільки фізично, як духовно. А коли своє життя вручаєш Господу – починається якісна смуга в твоїй долі. І вже сподіваєшся дива. Хоч і воно може тебе обминути, але все одно залишаєшся у виграші – Божа ласка тебе не полишає. Так було з Степаном Аличем, Ганною Світличною, Володею Кочергіним, Арсеном Левковичем, Орисею Яхневич, яких я запізнав через поезію за роки хвороби. Ось уже немає Алича, Кочергіна, Світличної. Не відаю, яка доля інших. Але всі вони живуть в моєму серці своєю любов’ю, мужністю, талантом.
Десь на небесах була запланована наша зустріч. А дороги, відомо, обирає для нас Бог. Ми близькі за своєю природою, об’єднує нас любов до слова, до поезії. І знову згадується незабутній Ігор Герета. Це знаменно, що саме він став тим містком, який започаткував нашу дружбу. Отже, він брат по духу і помислу. Сумно, що його не має з нами, але такий наш земний шлях. Втішаймося кожною хвилиною спілкування, кожним прожитим днем. Хай не обривається якомога довше живий пульсуючий зв’язок на цій землі.
А книжечка ваша – диво. Уже саме переднє слово приваблює щирістю, безпосередністю, довірливістю. За кожним рядком, кожною строфою постаєте ви із своєю добротою і любов’ю до людей. А це основа всякого творіння. Після цього слова читач уже налаштований на розмову з вами, як з близькою і дорогою людиною. Ви відкриваєте перед нами світ, який нам не чужий, а близький і зрозумілий. Це все твоє: і мальовничий край, і його високе небо, і знедолені краяни, що віками несуть непосильний хрест. Це ніби повернення через літа додому. А вдома – як вдома: імена, обличчя, характери, долі – все лише призабуте, але живе, живе… А ще – пісенність ваших віршів. Їх не читати – співати хочеться. Мелодія сама бринить у кожній строфі. Радію за вас, за оте Боже, що так яскраво проміниться з глибин вашої душі, з такого малого, але потужного джерельця, як «У вітру на крилі». Вражає ваше почуття вдячності до Білозірки, яку ви обезсмертили своєю дитинно-чистою любов’ю. Знову і знову повертаюся до думки про те, що у нашому житті буває так, коли щедрими на синівську любов та вдячність виявляються саме ті, кого покривдило життя. Здавалося б, їх свідомість, захмарена несправедливістю, мала б сповнюватися іншими почуттями. І це можна зрозуміти, пробачити. Але ж ні! Саме такі, як ви, Алич та інші згадувані мною особистості, несуть в своєму серці доброту і милосердя. То ж радію за вас, за вашу щиру сповідальну поезію. Не дарма Бог послав Вам друга-однодумця, подвижника Лайоша – людину з міцною духовною основою. Пам’ять свято береже скупі хвилини наших стріч. Тут і добрий Микола Мушинка, і Ігор Герета в Білозірці, в краєзнавчому музеї, в своїй кімнатці підвальній, де зберігаються німі свідки старовини, котрі розкопав Ігор у давніх похованнях… Тепер все це осиротіло…
Ігор Герета – наш біль, наша рана, наша радість. Як багато місця займала ця людина у наших душах… Минають дні, тижні, а я все ще живу надією, що зустріну його випадково в місті. Знаю, що це обман, ілюзія. Та так мені тепліше… Надсилаю вам статтю, подану до сорокової днини від дня його відходу.
Пригортаю вас до серця… Ваші книжечки я розподілив так… Одну подарував Олегу Герману – барду, поету, проректору технічного університету, з умовою, що він висловить свою думку на презентації. Він це зробить добре. Це друг Ігоря Герети. Одну я віддав в обласну бібліотеку, аби там був ваш слід. Дівчатам ще не віддав, бо одна студентка на канікулах, інша десь на заробітках. Подарую їм ваш дарунок обов’язково. А свою бережу, як пам’ять. Ми ще не раз будемо повертатися до неї.
Щиро ваш Ярослав Гевко.
Вибачте за затримку. Я трохи затримався в Києві у Руденка».
«Пряшів, 2 липня 2002 року.
Дорога наша Танечко, любий Лайошу, і ціла ваша родина!
Повернувшись сьогодні з роботи, я знайшов у дверях два пакуночки з вашими найновішими книжечками (я навмисне пишу «вашими», бо без Мольнара не було би Фролової). Почав читати «У вітру на крилі» і не можу відірватися. Сміюся, плачу і далі читаю. А «невідкладні» справи (Господи, а скільки їх накопичилося!) стоять. Хай стоять, хай чекають, бо через вірші Тетяни я з Україною говорю. (Колись Симоненко писав: «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю…»). Вірші – прекрасні, справжні перлини поезії. Здається, що оця ювілейна десята книжечка краща за всі (хоч у вас поганих книжок і в помині нема). Вітаю вас з черговою перемогою. Тепер я переконаний – вам вже буде дорога у Спілку відкрита.
Ви правом дорікаєте мені, що я мовчу. Це не тому, що я недооцінюю ваші книжки (вони й справді чудові), а через той нещасний брак часу. До речі, ваші останні книжечки (дитячі) в нас на табуретці біля ліжка. Часто в нашій маленькій і тісненькій спальні ночують всі троє внучат: Михайлинка, між нами, у Юрка є своє ліжко, а Рійка на розкладушці. На сон грядущий бабця Магда їм завжди щось читає. Часто це бувають ваші казочки й віршики. Інколи і я їм щось із них прочитаю. Не було випадку, щоб якийсь ваш твір їм не подобався. А це найвища оцінка вашого таланту. Знайте, що і тут, у Словаччині, ваші твори не припадають пилюкою. Я їх роздаю своїм друзям, у бібліотеки, школи…
Час у мене дуже напружений. Велику мороку маю із заснуванням нової кафедри – кафедри етнології, якої у нашому краї нема. А вона дуже потрібна! Тим, чим для вас є Білозірка, тим для мене є Курів. Зараз я пишу двотомну монографію про рідне село. Перший том щойно закінчив. Презентація його буде 11 серпня, коли Курів буде святкувати 670 років першої згадки. Велике свято це буде. Цього року ми з Магдою на батьківській ріллі в Курові побудували домик. На Великдень ми в ньому вперше свяченину їли. Зараз друзі-односельчани накривають нам його стріхою, роблять навколо веранди. У серпні (від 3 до 12-го) там буде з’їзд Мушинчат з дідусем і бабцею. Приїдуть онуки з Моравії і Пряшева. Майже кожну суботу й неділю ми десь на фестивалі.
Минулого місяця у Львові мала бути презентація моєї книжки (власне, не моєї, а Голубовського) про життя художника Новаківського «Розмахом могутніх крил». Презентація відбулася без мене, бо видано її тиражем – один примірник (сигнальний). На більше коштів не вистачило. В такій презентації я відмовився брати участь…
Тиждень тому був на Пряшівщині штаб львівського телебачення. На фестивалі у Свиднику знімали й мене та мій фольклорний колектив, з яким я співпрацюю вже 30 років! Фестиваль їм дуже сподобався. Запрошують мене й колектив до Львова на якийсь ваш фестиваль (забув назву). Навіть у журі мене залучили. Може наступного року приїдемо.
Ще раз щиро дякуємо за щедрий подарунок. У другій половині серпня вибираємося на конгрес у Чернівці.
Цілуємо – Микола, Магда.
П.С. Вже після написання цього листа я ще раз прочитав вашу збірку і знайшов у ній присвяченого вірша «М.Мушинці». Потім ми з Магдою до глибокої ночі вголос читали ваш твір і ще раз переконалися, що він чудовий. Спасибі вам за душевну насолоду.
Мушинка».
Якби ж ви знали, люди добрі, скільки сил і натхнення додаєте ви мені своїми листами. Тоді я розумію, що мої книжки знаходять десь споріднені душі, що ті споріднені душі відгукуються на кожен рядок поезії чи прози. Вірю, що ваші слова щирі. Бо навіщо вам писати просто так? Дякую вам за добре слово і розуміння. Якщо моя книжка зігріє хоч одне серце, тоді треба писати, незважаючи ні на що: на брак коштів, на повну ігнорацію критики, на зверхнє ставлення до нас письменників-спілчан. Якщо пишеться, то треба писати, і нехай мені допомагає Бог. Тішуся кожним добрим словом, кожним листом чи телефонним дзвінком. Не хочу зайвої похвали, не хочу тріскотняви в пресі – переважно це байдужі слова байдужих журналістів. Таке не гріє. А от теплі і щирі листи моїх друзів ціную понад усе. Дякую вам за вашу небайдужість до моєї долі і до моєї творчості.
«Пряшів, 21 липня 2002 року.
Вельмишановна пані Тетяно!
Сьогодні поштарка принесла мені листа від пенсіонерки, захопленої вашою книжкою. Висилаю вам його ксерокопію, щоб ви знали, що ваші книжки читають і в далекій Словаччині.
Її мати була прекрасною вишивальницею з Тернопільщини. Ми давно вже влаштували виставку її вишивок, яка глядачів заворожила. Ми хотіли видати альбом її вишивок, та нас комуністична влада розігнала і ми стали безсилими. Я втратив контакт з нею, тим більше, що на старість вона поїхала жити до старшої дочки у західну Словаччину, а молодша дочка Оксана (моя сокласниця, до якої були закохані всі хлопці, мене не виключаючи) емігрувала, здається, в Америку; її батька-січовика у 1939 році вбили угорські гонведи і закопали у гній; лише недавно його ексгумували і поховали прах у Великому Бичкові на Закарпатті. Дмитро Остапчук був теж з Тернопільщини.
Вишивки Анни Остапчук після її смерті розійшлися по світі, головним чином, за океан, а те, чого ніхто не хотів (понад 200 зразків, вирізаних зі зношених сорочок, рушників, спідниць) зовсім випадково потрапило до мене. Це – чудо народного мистецтва! Я б хотів влаштувати виставку цих шедеврів. Може й на Тернопільщині – її батьківщині і видати нею не здійснений альбом. Та чи встигну, хто його знає… Та чому про все це я пишу вам, знаючи, що ви цієї краси не зможете бачити? Мабуть тому, що ви, як і Лайош, серцем відчуваєте красу, от і красу вишивки. Сьогодні же висилаю пані Марії дальші ваші книжки.
Цілую, Микола».
«Пряшів, 23.09.2002.
Дорогі наші друзі!
І як же ви встигаєте тішити нас (і наших мушинчат) все новими й новими книжками. Одна одної краща! Сьогодні ми дістали 21 примірник Святого Миколая. Ми вже прочитали. Книжечка чудова! Внучатам дамо аж на Миколая. Вже тепер тішимося, як Юрась зрадіє, що він є героєм першого оповідання. Спасибі і вам велике!
Мушинка і мушинчата».
ЛІРА
В нашій хаті поселилася ліра. Так, так, справжнісінька ліра. Лайош давно вже мріяв про неї. І нарешті лучилася така нагода її придбати. Це була концертна ліра, або, як називав її Микола Лисенко, реля, по тому, як вона налаштовувалася. Зроблена ця ліра в Мельниці-Подільській, вона тепер була у нас. Ми дуже раділи з її появи в нашій хаті, але ще не знали до ладу, що тепер з нею робити. Що ми? Я тут була зовсім ні до чого. Лайош не знав, бо він був, зрештою, не лірник, а кобзар. А хотів бути ще й лірником. Лайош вже довів до ладу свою старосвітську кобзу, яку ще називають народною бандурою, Лайошу подарував її колись киянин Анатолій Максименко. Анатолію вона була зовсім ні до чого: він бандуристом так і не став. Пригадую, Лайош за тією бандурою тоді спеціально в Київ їздив. Тепер вона вже жила у нас на повних правах: була відлаштована, мала свій пристійний чохол і їздила з нами на концерти, щоб люди знали, що й вона, старосвітська кобза, причетна до кобзарського мистецтва. Ще й як причетна. І ми возили тепер з собою обидві бандури. І їй це, вочевидь, подобалося. Вона знала собі ціну. Ще й зараз декотрі кобзарі визнають тільки її, діатонічну старосвітську кобзу, надаючи їй перевагу перед сучасними більш удосконаленими бандурами. Ми шанували обидві бандури, але Лайош все ж більше грав на «львів’янці» з перемикачами, сконструйованій львівським професором В.Я.Герасименком. Ця бандура була виготовлена на львівській музичній фабриці «Трембіта». Коли Лайош нарешті став щасливим володарем тієї бандури, жінка, що вибирала її для Лайоша, сказала:
– Вам поталанило. Ви будете мати добру бандуру.
І то була правда. Бандура у Лайоша була якась особлива. Чи то дерево таке було для неї підібране, чи то рука така її торкнулася, але звучала Лайошева «львів’янка» якось по-особливому, як ні в кого. І це не тільки ми помітили, а й наші слухачі.
А тепер була ще й ліра. Поки що вона була якась непокірна і наче аж дика. Ревіла страшним голосом, відлякуючи нас і, напевно, наших сусідів, що, очевидно, були не в захваті, були здивовані: що це ще за звуки, жахітні і далеко не музичні лунали в нашій хаті. Я не заздрю своїм сусідам. Бідні вони. Але й зарадити їм нічим не могла.
– Ну, Тетянко, що будемо робити з лірою?
– А що ж з нею робити? Освоювати її треба. Ти ж хотів.
– Хотіти – то я хотів. Але ж де шукати майстра до неї? Я вже всіх перепитав: ніхто нічого мені не може порадити. Вже й в консерваторію ходив і в філармонію. Нічого. Мало лірників у нас на Україні, а майстрів до ліри, видать, ще менше. Лірництво у нас існує, я так зрозумів, більше теоретично.
– А було ж… Ліра була така популярна. Пам’ятаєш, Тарас Шевченко писав:
У неділю на селі,
У оранді на столі,
Сиділи лірники та грали,
По шелягу за танець брали.
Кругом аж курява вставала… (Т.Шевченко «Титарівна»)
– Так, було… А от тепер… Тим очевидніше, що я мушу освоїти ліру. Мушу. І освою. І тоді ми й ліру будемо брати на концерт. Нехай люди хоча б почують, що у нас колись було. Ні, ти собі уявляєш? Справжнісінький тобі діючий музей на колесах.
– Добре, що колеса є.
– Так, не свої, то хоч чужі, але таки є. Без машини ми б того не змогли.
– Але які затрати.
– Так, затрати великі. І шоферу заплатити, і машину заправити треба. Але зате уявляєш: дві бандури і ліра. Ще б десь чотириструнну кобзу дістати. А ще мрію про торбан.
– Ти, Лойошку, таки фанат.
– Звичайно, що фанат. А ти думала, що фанати тільки у футболі бувають? У нашого мистецтва також є свої фанати. І я до них належу. Я того й не скриваю.
– А в школах, на жаль, не всі розуміють, що це вкрай потрібно для наших дітей. Вони краще дітям цирк покажуть. Я не маю нічого проти цирку. І цирк треба. Але ж…
– Зіпсоване суспільство. Мати краще купить дитині жуйку і шоколадку, ніж книжку. Від того все. Але ми мусимо йти до людей, особливо в школи. Ми мусимо нести людям своє мистецтво, українське слово. І все-таки декотрі вчителі це розуміють – і це добре.
– Ти пам’ятаєш, як сказав один з директорів школи?.. Він сказав: «Ваші концерти вартують дуже багато. Просто в нас нема грошей. А ця оплата за ваші концерти – це дуже мізерна оплата».
– Але це розуміють не всі. На жаль…
І Лайош кудись ходив, з кимось радився, когось до своєї ліри приводив, як він казав, лікаря. І ліра зазвучала. Ніжно і мелодійно, певно, аж сама здивувалася, що вона так може. Співаниця виводила мелодію, і та мелодія зливалася з людським голосом, і це було дивовижно.
– Ну, Лойошку, це ні на що не схоже.
– Ти маєш рацію, Тетянко, поки що це ні на що не схоже. Я ще мушу вчитися. Але я неодмінно навчуся, і ти почуєш. І всі почують.
– Ні, Лойошку, та ж вона вже звучить. Як… Як віолончель чи що…
– Ні, скрипка альт. Але то ще не те. Мені ще треба добре попрацювати.
І Лайош працював. Крутив та й крутив колесо, видобуваючи з інструменту все кращий, все чарівніший звук. Ліра нарешті скорилася своєму новому володареві. А може їй і самій набридло лежати десь у темній комірчині, у чорному футлярі, забутою і непотрібною. Вона була створена для людей, її мали слухати. Схоже, що й сама ліра захотіла вже вийти в світ. А ще, певно, вона зрозуміла, що її тут люблять і шанують. А ви ж як думали? Інструменти – як живі істоти: вони відгукуються на людське тепло, реагують на людське недбальство.
– Чекай, ми тобі ще й пристойний одяг змайструємо, – казав їй Лайош.
І от, в новому доброму футлярі ліра вперше їде з нами на концерт. Їде до школи, щоб її почули діти. Так, починати треба з дітей. Та й вчителі зізнавалися, що вперше так зблизька бачили ліру. Декотрі підходили зі сльозами на очах і казали нам, схвильовано і розчулено:
– Ви робите добру справу. Дуже потрібну справу. Хай Бог вас благословить.
Ще мало було пісень. Пошук лірницького репертуару – це теж була справа клопітка і нелегка. Лайош не міг брати будь-що. Він мусив підбирати пісні до свого голосу та й, зрештою, до свого характеру, але це мали бути пісні традиційні, котрі мали наблизити слухачів до нашої історії, до нашої національної культури. Звичайно, минуле не повернеш, та й не треба його вертати, цур йому! Але маємо знати і пам’ятати, щоб добре подумати про своє майбутнє. І ліра, чи реля, мала в тому допомогти. Звичайно, не треба сподіватися, що наше підростаюче покоління негайно відмовиться від сучасних ритмів і потужних децибелів. Звичайно, ні. Були і будуть дискотеки, сучасна музика, від котрої аж мозок тьмариться. Але може ж хоч хто-небудь замислиться і збагне, що у нас було, що є і що треба конче зберегти. А не так, як один працівник з райвно сказав:
– Що тут цікавого? Плаче козак і під калиною, і на калині… Все плаче та й плаче. Для чого це дітям?
Ми тоді не сказали тому манкуртові, що козаки не тільки плакали, але й боронили свій край. І про те також співають лірники та кобзарі. І знати про те ні дітям, ні дорослим аж ніяк не завадить. А коли козак, втративши в бою своїх побратимів, плакав, то ворогам тісно ставало на землі. Ми не сказали тому працівникові райвно:
– Товаришу манкурте, ми можемо тільки вибачитися перед слухачами за нашу історію, що породила вона нам такі сумні пісні.
Ні, ми нічого йому не сказали. А жаль. Треба було сказати.
Ми прослуховували касети з лірницьким репертуаром. Як правило, їх було мало, і ті записи були вкрай неякісні. Але щось нам вдавалося «виловити», і ми були з того раді. Хто може оцінити Лайошеву працю? Хіба що я. Бо я, не побоюся того сказати, часто була його порадницею і сподвижницею. Я завжди була поряд. Я часом сама дивувалася: як це йому, цілком сліпому, все це вдавалося? Треба було їхати по селах, у школи, там домовлятися про наші виступи і, що було найважче, хоча б про якусь оплату. Не всі це розуміли, що ми просто не можемо виступати безкоштовно. Концертів у нас було надто багато. Треба заплатити поводиреві, за машину та й самі щось мусили з того мати. Але, якщо б обрахувати всі наші витрати, то… Та іноді продавалися книжки, касети, то вже якось виходило. Але бувало й так, що ми приїжджали в школу, а нам казали:
– Пробачте, але, знаєте, ми не готові вас прийняти.
– А чому ж ви не передзвонили? Ви ж маєте наш телефон.
Знизували плечима. Людська байдужість чи що… Але, на щастя, так було не часто. Здебільшого ми зустрічали порозуміння і зацікавленність. Я не знаю, чи від наших пісень світ ставав кращим, добрішим, але ми дуже того хотіли, бажали, прагнули. Хотілося розбудити в серцях людей приспані емоції, а в кого їх не було, посіяти в серцях доброту, розбудити генетичну пам’ять, гукнути, звертаючись до людських душ:
– Прокиньтеся, згадайте, усвідомте, це ж наша історія.
І часом нам таки щось вдавалося. Магія пісні робила своє. А часом ні. Глуха стіна стояла між нами і нашими глядачами. Байдужі вчителі, байдужі діти. І тоді безсило опускалися руки, важка втома судомила серце. А може, щось ми робимо не так?
– Ні, Тетянко, все ми робимо так, як треба. Просто люди зачерствіли. Деякі вчителі не вчать дітей нашої історії. Власне, вони вчать, але з колишніх радянських підручників. Ті вчителі може й самі більше не знають, а може й знають, та бояться: а раптом щось ще зміниться? А тим часом підростали діти, байдужі до минулого, до сучасного та й, зрештою, до майбутнього також.
На щастя, так було не скрізь і не завжди. Звучала ліра. Її не можна було слухати байдуже.
Ой, Іванку з-за Дунаю,
Що чувати в ріднім краю?
Ідуть ляхи на три шляхи,
А татари на чотири.
А козаки гору вкрили.
Нехай кожне соте серце здригнеться, нехай кожна сота сльоза проллється не тому, що ми сліпі, а тому, що загинув чумак у далекій дорозі, а роду нема…
Ліру слухали, записували, фотографували, щоб потім показати своїм учням в тих школах на Сході і на Півдні України, куди не заходять і не заїжджають кобзарі та лірники. І якою ж була наша радість, коли після концерту до нас на сцену піднімалися діти і дорослі, про щось запитували або просто стояли біля нас. Хтось пальчиком пробував мої крапки, хтось бандурну струну, а хтось конче хотів спробувати покрутити ліру. І я вірю, що від такого спілкування світ ставав добрішим. І люди також…
Без мене може обійтися світ,
А я без нього ну ніяк не можу.
Тому співаю й плачу стільки літ,
Людські серця хвилюю і тривожу.
Моя душа від радості цвіте
І важко тужить від людського болю.
Мій світе, я люблю тебе за те,
Що я живу в тобі, живу тобою.
Ми всі минемось, що там не кажіть,
Раніше хтось, хтось трішечки пізніше,
Та завше буде існувати світ,
І як же треба, щоб він став добрішим.
Цей світ Господь створив нам для добра,
А ми самі всіх бід своїх причина.
Пора, людино, вже давно пора
Осмислити, що ти таки людина.
Я знаю, що без мене може світ,
А я без нього ну ніяк не можу.
Пісні свої я сію стільки літ,
То може ними світу допоможу.