Моя зоря спогади

І ЗНОВУ СПОГАДИ…

Сумує моє дитинство, бо я залишила його в своєму селі, в Білозірці. А як мала взяти його з собою? Босоноге, часто голодне, у старій благенькій сукенчині… Я тепер живу у Львові. А тут на вулицях повно автівок, автобусів, тролейбусів і трамваїв. Не сумуй, моє дитинство. Я візьму тебе у свої спогади. І там ти будеш жити.

  • А ти не забудеш?
  • Не забуду ніколи.

Журяться спогади, що так і не потрапили в мою книжку.

  • Візьми нас. Хіба ж ми гірші?
  • Та не гірші. Та моя кижка обмежена. Як же я можу вмістити в неї все своє життя?

І спогади замовкають. Та декотрі продовжують стукати в мою душу.

  • Візьми нас.

І я беру. І кота Мурка візьму. Бо як же я, котику, без тебе. І той перший білий сніг, холодний і чистий, як моє дитинство. Перший сніг… Він чомусь завжди випадає якось несподівано. Не можу сказати, що я йому рада. Я не люблю зиму. Колись у юності вона інколи мені навіть трохи подобалася. А тепер… ні. Тепер – ні. Та проти природи нічого не вдієш, навіть якщо дуже захочеш. І знову переді мною стоїть одвічна проблема: кому б ту зиму подарувати? Та кожен має свою зиму і свій перший сніг.

Отже, випав сніг. А спогади… Ні, він не присипав ї , не заморозив. Ті спогади просяться в моє серце, щоб якось… зігрітися і врятуватися від забуття чи від небуття. Отже, спогади… Вибачай, дорогий читачу, бо спогади мої давні, як я… Зі спогадів виринає мама. Моя добра, лагідна мама, замучена важкою працею, повоєнними злигоднями та клопотами. Бо ж діти. Шестеро нас у неї, а я, найменша, сліпа… Війна закінчилася, а батько ще не повернувся. Від нього ніяких звісток. Не знаємо, чи він живий, чи загинув. Він прийде у 47-му році, на самого Андрія. А зараз його ще нема. А моя втомлена мати заходить до хати, струшує з себе сніг. Зима. Мама гріє замерзлі руки.

  • Мороз, – каже вона чи то з радістю, чи з розпачем. А чого радіти? Чоботи порвалися. Одні цілі чоботи на всіх. А сім’я велика.

«Ну, Танька не в рахунок. Вона мала і сліпа. Нікуди не йде. Вискочить на двір по потребі – та й на п’єц. Але ж три дівки в хаті! Це вам не абищо! Кожна хоче на досвітки піти. А в неділю до церкви. А в чому? Отож-бо й воно… а хлопці? А їхня ковзанка? Ніяких чобіт на них не напасешся. Нічого. Тепер сядуть з соломи башмаки плести. О, ще й як сядуть! Ще й як плестимуть! Бо інакше їм ковзанки не бачити. І хто їх того  навчив? І як це в них так виходить? Я б сама так не зуміла. А у низх виходить. Гарні башмаки. А потім стелять із соломи устилку, чіпляють дерев’яну підошву, обкуту дужкою від відра, – та й на ковзанку. Ой, Боже мій, Боже! На все Твоя воля. Дав ти мені, Боже, дітей, та не дав, Боже, чим їх годувати та у що їх зодягнути. Ще одягнути – так-сяк. А взутися…»

Мама зітхнула та й пішла на кухню вбирати бараболі. Бо незабаром всі посходяться і давай, мамо, вечеряти. І кіт за нею пішов: може що дадуть.

А по вечері хлопці таки сідають плести свої башмаки. Бо як же ж без них ковзанка?

  • І я такі хочу, – починаю канючити я.
  • Ну навіщо тобі? – сміються брати. – ти ж не йдеш на ковзанку.
  • То й що? – не заспокоююся я. – я теж хочу такі башмаки.

І починаю плакати. Не зовсім по-справжньому, а так, щоб розжалобити, бо так вже мені хочеться тих башмаків. Я вже не відчеплюся – всі те знають. І врешті-решт мені зроблять те, що я хочу, бо я мала і сліпа, і нікому не хочеться, щоб я плакала. Я те знаю і тому продовжую канючити.

  • Тихо. Не плач, – заспокоює мене Гриша. – я виплету тобі башмаки.
  • Такі, як у тебе?
  • Такі.
  • Сьогодні?
  • Ну… може не сьогодні.
  • А-а, я хочу сьогодні.

У мене знову сльози на похваті.

  • Тихо, тихо. Не плач. Я зараз виплету.
  • І дужкою обкуєш?
  • Та… обкую вже. Хоча… навіщо тобі? Ти ж не йдеш кататися.
  • То й що? Я теж хочу.

І по якімсь часі я маю такі ж башмаки, як у моїх братів.

  • Мамо, мамо, дивіться, які у мене башмаки, – хвалюся я.
  • Дуже гарні, – хвалить мама. – А тепер ще треба устилки.
  • Устилки?
  • Ну зараз. Я покажу тобі, як їх треба відміряти. Береш простої соломи. Так. Рівненько. А тепер… бери в руку, поряд ще одна рука, так, і ще переступай. Має бути три жменьки поряд. Отакої довжини має бути устилка.

Запам’ятала ту селянську премудрість. У досі пам’ятаю. Хоч устилки в чоботи вже давно не стелю.

І я вже ходжу по хаті у своїх солом’яних башмаках. Всім, хто до нас заходить, хвалюся: от які у мене башмаки!

  • Тепер іди на ковзанку, – хтось собі з мене жартує.
  • Е-е, на ковзанку ні. Я там упаду.
  • Овва! Велике діло. Впадеш – то встанеш. Впала, встала – та й далі поїхала.

Сміється мама, сміється наш чорний кіт.

«І чого вони сміються, – думаю я. – та нехай собі. А я однак маю башмаки. Ще й дужкою обковані».

У братів вони швидко порвуться, а своїми я ще довго буду пишатися. Пишаюся й досі. Ах, які чудові були у мене солом’яні башмаки…

 

А як не згадати мені того молоденького тракториста Миколу, що після роботи, втомлений, розморений спекою, увечері заходив до нашої хати. Мої поралися на городі чи надворі, а ми сиділи удвох. Він сидів на лавці, а я, обкладена книжками, за столом. Що вабило хлопця до нашої хати? Колись я над тим не задумувалась. А тепер… та щось же вабило. Не смію думати, що заходив він до мене. Але ж заходив! Та тоді я тим не клопоталася. Сором’язливий, він нічого мені не казав. Виглядало так, що і не знав, про що зі мною говорити. І я не знала. Хоч пробувала вже дівочитися. Читала йому якусь дурню, і він врешті-решт, спершись на постіль, засинав під те моє читання. А мені було вкрай незручно. Коли я вже була замужем, то почула, що Микола женився. Та недовго й прожив. Помер молодим. Залишивши в душі легкий щем. Отакі вони спогади…

 

Спогади чи ностальгія… Ностальгія, може, не за тим нелегким життям, а за молодістю. Синіли волошки в житі – і хотілося жити. Жити, якщо чесно, і тепер хочеться, але це вже зовсім інше… інші цінності, інше розуміння і … Ностальгія.

 

Допоки живуть на землі наші батьки, доти всі ми діти. Хтось про нас думає, про нас піклується, за нас молиться. І від того нам легше живеться на світі. А потім ми самі стаємо батьками і думаємо, піклуємося про своїх дітей, молимося і просимо для них щасливої долі. Життя… таке воно було, є і буде, якщо ми самі його не перекреслимо, не знівечимо, не зруйнуємо.

 

Ви вчили мене, тату, любити світ. Ви хотіли, щоб ваша сліпа донька знала про те, чого не могла бачити сліпими очима: як цвітуть квітки, як росте дерево, звідки бере початок наша річечка.

  • З криничок, – казав тато. – і поле так називається – Кринички. Ти чула. Ми підемо з тобою туди, де починається наша річечка. І ти побачиш.

Так і сказав: побачиш.

  • Колись-колись, коли мене вже не буде, ти згадаєш, що ми з тобою сюди ходили.

Що батько таке каже? Як таке може бути, щоб батька чи матері колись не було?..

І ми пішли до тих чистих джерел, до тих криничок, звідки брала початок наша річка Самець, що потім впадала в Горинь.

  • Кажуть, що колись один багатий чоловік розсердився і позасипав ті кринички.
  • І що?
  • Пересохла річечка, перестали випадати дощі, змертвіло поле. Біда впала на село. Тоді зібралися люди, прийшли і розчистили кринички, освятилт воду – і все ожило: і річка, і дощ, і поле.
  • А що той чоловік?
  • А що? Нічого. Ні поваги від людей, ні втіхи від дітей. Покарав його Бог хворобами та неміччю. А коли помер той чоловік, то й нікому було пролити сльозу на його могилу. А потім його могила заросла чортополохом.

І ми з батьком пили ту живу чисту воду, бо то була справжня вода, не осквернена. Її дарує людям земля, а вже люди потім… Не завжди вміють її цінувати.

Я пам’ятаю, тату, вашу науку, розказані вами казки та легенди і ту воду. Бо я давно вже не п’ю такої живої справжньої води.

  • А знаєш, – сказав яось батько, – кажуть, що на груші листки шумлять якось по-особливому. Як скляні. От слухай, слухай… Я того не почую, а ти почуєш, бо в тебе слух кращий.

І я слухала. І здавалось мені… Може тільки здавалося… що листя на груші дзвеніло скляним дзвоном. Чи кришталевим…

  • А ще кажуть, що соловейко виводить мелодію на дванадцять колін. Ти не зауважувала?
  • Ні. Не зауважувала.
  • Прислухайся колись. Бо то тільки ти можеш почути.

Не знаю, не вловила я дванадцяти колін у соловейковій мелодії. Може не почула я їх зі своїм мізерним слухом.

Де ви зараз, тату? У якому піднебессі? Чи й досі любите ви пісні? Чи пам’ятаєте, як ми з вам співали? Я пам’ятаю…

На вгороді верба рясна,

Там стояла дівка красна.

Або ще:

Через гору та й в долину

Видно ліса половину

Видно ліса половину

Ще й Романову долину.

А ще:

Ой за гаєм зелененьким

Брала вдова льон дрібненький.

А скільки ще… О, багато, тату. Тепер таких пісень вже не співають. А жаль. Без них якось… посумніло село. Як вилюдніло. Бо й вилюдніло. Молодих мало. Все більше роз’їхалися по світах кращої долі шукати. А старі… а що старі? Немічніють потрохи та й вмирають. А пісні?  Може й не вмирають, та вже не співаються. А ми з вами їх наспівалися. Пам’ятаєте?

Чи ви знаєте, тату? Ваш улюблентй горіх, отой, що дарував нам золоті горішки, не захотів жити без вас. Бо дерева, як люди, радіють, люблять, сумують і плачуть. Так отой горіх дозволив морозу себе вбити. Нема вже нашого горіха. І вас нема…

Я ніколи не думала, що згадувати про щось – це так приємно. Це так, наче в минуле повертаєшся, в свою молодість. Найсвітліші спогади, ясна річ, про школу. Бо, що там не кажіть, а стільки років, найкращих своїх років, прожила я в нашому інтернаті. Правда, я тоді не знала, що то мої найкращі роки. В молодості ми багато про що не підозрюємо. Та смутку це нам не додає. Гарно – та й усе.

За вікнами зима. Незабаром Новий рік. Чомусь навіялися спогади. Спогади про шкільні роки. Чомусь взимку найчастіше згадується той час, коли в школі ще не було центрального опалення, а були грубки. Грубка гуділа, навіваючи затишок, якого нам так бракувало. Пахло домом. Але дім був далеко. Тепер наш дім був тут, в інтернаті. В класі тепло. За вікнами хурделиця. Хотілося слухати казку. Або поезію. А що ми, дівчата, любили співати, то найчастіше під хурделицю співали «Буря мглою небо кроет» на вірші Олександра Пушкіна. Ну… Що знали, те й співали. Пам’ятаю, мене дивували слова:

«Выпьем, добрая старушка

Бедной юности моей.

Выпьем с горя. Где же кружка?

Сердцу будет веселей».

Пісня мені подобалася, але я все-таки дивувалася:

«Ого! Кружками п’ють!»

Бо в нас вдома пили чарками. Та це не те. Головне – зима. Час передвечірній. В класі кожен займається своїми справами. Хтось зшиває зошити, хтось домашні завдання дописує, хтось бібліотечну книжку читає. До мене підсідає однокласник Степан. Він мені симпатизує і намагається бути поблизу. Мені це лестить, але я ще мала і дурна, щоб над тим замислюватися. А Степан переросток. У нього в голові вже хміль бродить, хоч і зима. Він сідає біля мене і просить:

– Почитай щось.

– А що почитати?

– Ну… «Руслан і Людмила» або що хочеш.

Не скажу, щоб я вже так добре читала, але, коли хлопець просить, то чому ж не почитати? І я читаю. Степан сидить біля мене. Він би обняв мене, легко, хвильно, по-юначому, але вихователька сидить за учительським столом і пильно зорить за нами. Він би взяв мене за руку, та руки в мене зайняті – я ж читаю. А шрифт Брайля вимагає, щоб книжку читати обома руками. От і сидимо приголомшені тим, що ми так близько одне біля одного. У нас так не прийнято. Але коли читаєш… То як інакше? Вихователька дуже уважно за нами стежить. Я читаю і вловлюю, що Степан мене майже не слухає. Врешті-решт я замовкаю.

– Ти не слухаєш?

– Слухаю, слухаю. Читай.

– Ні, ти не слухаєш.

– Слухаю. Я просто думаю, що Людмила – це ти.

– Ну… Я на Людмилу не схожа. А ти ще менше схожий на Руслана.

Сміємося. Вихователька пильно зорить, але ми нічого не порушуємо. Я ще до любові не доросла. І книжок нам в бібліотеці про любов ще не дають. Читаємо все більше про піонерів-героїв, про мандри всякі, про війну. А от Степан… Він мені у парту підкладає всякі записки без підпису. Ясна річ, я здогадуюсь, що це від нього, але мовчу. Нічого не відповідаю. Покажу Марійці, усміхнемося – та й нічого. Парти у нас були місткі, зроблені за особливою конструкцією. Ми там зошити і письмове приладдя зберігали. Нам просто нікуди було носити. То й записка клалася під планку, щоб не вилетіла. Це було романтично і таємниче, і вже зовсім не вульгарно.

«Я тебе люблю»,

«Я тебе дуже люблю»,

«У тебе чарівний голос»,

«Ти найкраща з дівчат»,

«Після обіду не йди на прогулянку. Побудемо у класі».

Записки одержувала не тільки я, а й інші дівчата. Віяння таке тоді було чи що. На такі записки не прийнято було відповідати, тим паче, що вони були без підпису. То ми й не відповідали. Але кожна дівчина була горда, що й вона знаходила в своїй парті таку записку. Вранці збігаємо по східцях з Марійкою в клас – і лоскітно в грудях: чи й сьогодні є записка? А коли записки не було, настрій відразу тьмянів. Ах, як же це було хвилююче. Ми тоді ще не знали, що ті роки такі швидкоплинні, що вони так швидко минуть і залишаться самі лише спогади, щемливі, веселі чи сумні. Ми просто про те ще не думали.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 × 3 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.