«Веселка, №5, січень 2002/2003
Казки, написані крапками
Живе у місті Львові в Україні бабуся Тетяна, яка любить вигадувати та розповідати казки. Колись розказувала їх своїм синам, нині внукам. І синам, і внукам її казки дуже сподобались і бабуся вирішила укласти їх у книжку, щоб й інші діти мали змогу їх прочитати. Її перша книжка «Казка за казкою», видана у Львові 2000 року, дітям дуже сподобалась і вона написала для них другу книжечку, яку назвала «Зимова казка».
«Написала» – не те слово. Письменниця Тетяна Фролова від першого року життя світу Божого не бачить, бо вона сліпа. А пише вона не олівцем і не пером, а – тупим шилом, яким за допомогою спеціальної залізної рамки ставить на папір опуклі крапки. Кожна літера – інша комбінація крапок. Потім кінчиками пальців сліпці читають ці крапки так, як ви читаєте очима. Такий шрифт для незрячих винайшов французький учитель Брайль понад 150 років тому. Шрифтом Брайля користаються мільйони незрячих по цілому світі, в їх числі і бабуся Тетяна. Її книжка «Зимова казка» містить вступне оповідання та три прекрасні казочки.
Бабуся Тетяна прислала нам кілька примірників своєї книжки. Якщо хочете придбати їх і ви, юні читачі «Веселки», намалюйте нам, як ви провели цьогорічну зиму: свято Миколая, Новий рік, Різдво, зимові канікули і тому подібне. П’ятьох з вас, які пришлете нам найкращі малюнки, ми нагородимо книжечкою Тетяни Фролової «Зимова казка», обкладинку якої ви бачите на репродукції.
Ми ваші малюнки вишлемо письменниці, вона напевно потішиться ними.
«Але ж бабуся Тетяна – незряча, як же вона побачить наші малюнки?» – запитає не один з вас. Побачить! Обов’язково побачить! Вона ж бачить не очима, а серцем.
Микола Мушинка».
Від таких добрих слів потеплішала моя «зимова казка», а святому Миколаю стало легше долати ті зимові шляхи. Йде святий Миколай до дітей і несе їм, окрім подарунків, ще й «зимову казку». Нехай ростуть добрими та щирими, а головне – нехай знають, що є на світі добро і що його треба примножувати.
ТРЕТЄ ВЕСІЛЛЯ
Гуде весілля. Це жениться мій найменший син Сашко. Бере Аліну, з котрою зустрічався кілька років. Третє весілля. І все. І вилетіли сини з рідної хати. Чи ж повернуться хоч на часинку? Ні, чому ж… Сашко буде тут недалечко. Зайде. Однак мені сумно. До сліз. Коли женила Льоню і Гену, не плакала, а тут…
О, безконечно всещедрий Боже,
На новоженців глянь з висоти,
І у любові своїй без краю
В нове життя їх ти поведи.
Це співає «Струмочок». Він сьогодні тут, з нами.
Хай добра доля буде все з ними,
Хай береже їх твоя рука,
Дай їм, о Боже, в щасті й любові
Прожити довгі, довгі літа.
– Мамо, я так мріяв, щоб у мене на весіллі заспівав «Струмочок».
Що ж, це добре, сину. Ти ріс з тим ансамблем. Нехай співають. А в голові чомусь колискова. Чому колискова? А-а! Це Сашко маленький. Я колишу його і співаю.
Ой, ти, котку Марку,
Ходиш по ярмарку,
Не торгуєш, не купуєш,
Тільки робиш сварку.
Такої співала моя мама, колишучи онука. Такої, певно, колись співала і мені. Зачароване коло. А тепер Сашко виріс. І це на його весіллі гудуть музики. Співає «Струмочок». Добре співають мої дівчата, самовіддано. Це про них сказали музиканти:
– Якби кожній з них по мікрофону, тоді нам би тут нічого було робити.
Весілля бавиться. Цілуються молоді, цілуються дружби з дружками. А я втомлена до краю. Ми з Лайошем доклали чимало зусиль, щоб все це крутилося. А ще мій Льоня. Якби не він, то не було б ніякого весілля. Ми б не змогли, у нас би просто забракло коштів. Нас витачило б хіба що на якусь вечоринку.
А весілля набирає обертів. Танцюють гості, танцюють молоді. Я цього разу вже не танцюю. А у Льоні і в Гени мене вистачало ще на танці. Все це робить час. Якби не мій Лайош, то була б я зараз зовсім одна. Вила б вовчицею від самоти. Але це вже мої проблеми. Про мене зараз не йдеться. Йдеться про молодих, що щасливі і радісні сидять за столом. Це їхнє свято. Дякую тобі, Боже, що дожила, бо могло бути інакше. І хто б тоді поблагословив мого Сашка? Дожила і поблагословила. І нехай їм буде все добре. А нам? І нам також. Життя триває. Це їхня доля сьогодні стояти на рушнику. А наша з Лайошем – відтепер жити удвох. Доля…
Колисала дитиноньку маленьку,
Та й поламала в колисоньки ноженьку.
І чому ті матері якісь неправильні? Коли всім весело, тоді їм чомусь на сльози збирається… Та що вже?.. Була б у мене хоч одна донечка. А так…
Ой, заплачеш, моя мамо,
Заплачеш, заплачеш,
Як ти мене в своїй хаті
Більше не побачиш.
Ще й як заплачу. І не раз. Та що вже?.. Закінчилося, Сашуню, твоє дитинство, і якось відразу ти раптом подорослішав. І всі ті дрібнички, що на твоїй поличці, тобі раптом стали непотрібні. Заховай, моя дитино, щось на згадку, щоб колись защеміло серце. Але ти про спогади ще не думаєш. Ти будеш обживати своє гніздечко, новий свій дім.
Як маєте виряджати,
Виряджайте.
Як маєте що давати,
То давайте.
Дайте мені дві ряденці
Шовкові,
Дайте мені дві подушки
Пухові.
Дайте мені двоє хліба
Зі стола.
Зоставайся, матінонько,
Здорова!
Ні, цієї тут не співають. Так співають на весіллях в моїй Білозірці. У місті інші пісні, бо тут і весілля відбуваються по-іншому. На міських весіллях все менше обрядовості, все менше традиційності. Так… Дещо ще залишилося.
Знімають з молодої вельон. Мені допомагають зав’язати їй хустку. Перетанцьовує вельон Аліна. Кидає. Хтось з дівчат зловить. Хтось, та вже неодмінно зловить. Свою долю, своє весілля…
Ой, зелений бурячок,
Кучерява гичка.
Вчора була дівчинонька,
Нині молодичка.
Куди мене поведеш,
Таку невеличку?
Мене мати годувала,
Як пелепеличку.
Ні, і такої тут не співають. Не знають тих пісень. А я знаю. Ті пісні виринають десь з мого дитинства. Чула колись…
А вже тобі не ходити
Пішки по горішки,
А вже тобі забувати
Парубоцькі смішки.