«У ВІТРУ НА КРИЛІ»

Своїх книжок в книгарні практично ми не здаєм. Продаємо їх після своїх виступів. Іноді продаються, іноді ні. Ми так і не дослідили, від чого це залежить. Кожного місяця щось нам трохи набігає. Звичайно, якби ті книжки продалися оптом, то було б більше користі. І видати щось можна було б. Але й так добре. Нема чого Бога гнівити. Та все колись закінчується. Найперше закінчилася «Виклик долі», а нещодавно – «Повінь». «Солоспіву» залишилося всього кілька збірок. «Стежки від воріт» також майже немає. Хіба що для себе щось лишили. Так що в принципі не так вже й погано. Книжки розходяться поміж людьми. Вже б не завадило щось і перевидати. Ну, хоча б «Виклик долі». Але поки що, певно, будемо думати про поетичну збірку «У вітру на крилі». Сюди увійдуть вірші про Тернопілля, про Лановеччину, про мою Білозірку. Свою фінансову підтримку обіцяла Тернопільська обласна рада. Це завдяки Богдану Кузьмовичу Якубишину. Він родом з Білозірки і багато доброго зробив для свого села. Дякують йому люди, що в село нарешті підвели газ. Отож він і відгукнувся на наше прохання допомогти видати «У вітру на крилі». Коштів поки що нема, але начебто мають бути. Було б добре, бо так хочеться, щоб книжка вже вийшла. Потрібен час, а в мене так вже його мало. Хоч того ніхто не знає, скільки в кого залишилося того часу, та коли тобі шістдесят… Лайош би вже сварився за такі мої розмірковування. Але він спить, а я пишу, бо зараз щойно п’ята година ранку, 2001 рік, свято Миколая.

 

Мої книжки ніколи не виходять гладко. От і тепер… Почалися пригоди поетичної збірки «У вітру на крилі». Виявляється, Тернопільська обласна рада таки виділила 2000 гривень на мою книжку, але доки приймалося рішення, доки виділялися кошти, рахунок друкарні змінився, і тепер не знати, де блукають ті кошти. Тепер Лайош має нову роботу: постаратися ті кошті виловити. А це буде не легко. Так що пригоди почалися. Аби тільки Бог дав, щоб добре закінчилися.

І закрутилося. Лайош вже почав пошуки тих коштів, але йому сказали, що їх може шукати тільки відправник. Та коли Лайош подзвонив у Тернопіль, несподівано виявилося, що тих грошей ще й не відсилали. Іноді буває й так. Така затримка пішла на добре. Тепер вже ті кошти надійшли на наш рахунок в друкарні. Аж не віриться. 2000 гривень. І майже без пригод. Звичайно, цього замало. Книжка вийде дуже малим накладом. Але й так добре. Аби лише вийшла. А може, ще десь Лайошу щось вдасться… Словом, треба готувати до друку «У вітру на крилі». Практично, збірка вже готова. Нещодавно її занесли на комп’ютерний набір. Будемо просити Дарію Зав’ялову, ту, що оформляла «Крижану дівчинку», аби почаклувала над обкладинкою. Думаю, у неї вийде. Треба тільки їй вірші занести, щоб почитала, щоб, так би мовити, в образ увійшла. А там… Що вже начаклує, те й буде.

 

Колись в молодості мене завжди дивувало, чому у старих людей і речі старі. І дуже часто це буває зовсім не від бідності. Просто люди звикають до свої речей, і їм буває жаль з ними розлучатися. Тепер я й сама до того прийшла: старію, і речі мої старіють, а мені чомусь не хочеться їх позбутися: звикла до них, як до людей. І десь, напевно, молоді думають собі отак, як колись думала я. А може й нічого не думають, бо їм байдуже. Скорше за все, що так воно і є…

Колись питався у мене Лайош:

– Скажи, а коли ти вже напишеш про своє життя і про нас з тобою, про що ти потім писатимеш? Ти не боїшся, що тобі не буде про що писати, що забракне матеріалу?

– Ні, не боюся, – засміялася я. І я казала правду. Мені здається, що навіть, коли б я прожила на світі 200 літ, мені було б про що писати, бо довкола мене – люди, і кожна людина по-своєму цікава і унікальна. Аби лиш здоров’я. І щоб розум не підвів. А писати буде про що і мені, і тим, хто прийде після мене. Аби лише хист. От і зараз накреслюється кілька цікавих  задумів, але про те ще говорити рано: треба довести до ладу те, що почато.

А муза стоїть біля мене і тихо зітхає. Я знаю, чому вона зітхає. Вона хоче, щоб я займалася тільки творчістю. Не вийде, моя люба, з того нічого: зітхай – не зітхай. Бо хто замість мене борщ варитиме і посуд митиме? А про концерти я вже мовчу. Так що не зітхай, маєш мене таку, як маєш. Я і Лайошу те саме кажу. Та він нічого, терпить, мириться.  А що йому ще залишається. От хотів скорочувати «У вітру на крилі», а довелося ще доповнити гумором. А що робити? Вже якось буде. Хочеться трішки «звеселити» книжку. А коштів не так вже й багато. Та Лайош щось придумає, я впевнена. А якщо не придумає, тоді… Тоді книжка вийде накладом п’ятсот екземплярів. Це не бажано, але що поробиш.

Сидимо з друкаркою моєю Ірою і вичитуємо, вичитуємо. Іра скрупульозна і прискіплива. Але ж вона не коректор. І я – тим паче не коректор. А хочеться, щоб помилок було якомога менше.

– Ой, пані Тетяно, – непокоїться Іра, – а що, коли я щось пропущу, чогось не догляну?

– То вже так і мусить бути.

– Ой, та ви що! Та це ж книжка!

І вичитує, вичитує.

– Ні, треба ще комусь показати.

– Покажемо, неодмінно ще комусь покажемо. Може, Цельнячці.

– Бо я так переживаю.

І вона справді переживає. Мені якось везе на хороших людей, я вже про те писала. І з Ірою мені також повезло: вона не байдужа, а байдужих я не люблю, я їх просто боюся. Іра дуже емоційна, а ще має око художника. Вона бачить світ якось по-особливому: і хмарки, і іній на деревах, і кота на сходовій клітці. З Ірою мені якось приємно працювати. Скільки вже її руками віддруковано моїх творів.

– Іро, ви маєте право, як колишні переписувачі книг, вкінці моїх книжок ставити своє прізвище.

– Ой, що ви, пані Тетяно! Я що? Я лише друкую.

Знала б вона, як для мене важливо, щоб поряд зі мною була отака, саме отака, як вона, Іра Кравець, котра вміє розповісти і про куріпок, котрих вона побачила на своєму городі, і про заячий слід.

– Я для того зайця на городі капусти залишила – нехай погризе. Де йому взимку їжу шукати?..

Але зараз весна, кінець березня. І моя Іра, як і я, надзвичайно їй рада. У неї осяяний погляд на довколишній світ. От і сьогодні…

– Пані Тетяно, вже бузок от-от розпуститься. Листочки ще вкупочці, так, наче повідкривали ротики, отак, знаєте, як ластів’ята в гніздечку. Вони чекають тепла, щоб розпуститися.

І я починаю бачити світ її очима, а вона й не підозрює, як це для мене важливо.

Вичитуємо, вичитуємо мою наступну збірку «У вітру на крилі». Коли то ще вона вийде? А певно, колись-таки вийде… Не можу диктувати художниці, що я хотіла б бачити на обкладинці. Я їй нічого не кажу: що вже намалює, те й буде. Але якщо чесно, та ще, якби я вміла малювати, то я б намалювала вітряк на горі, а на крилі вітряка маленьку босоногу дівчинку, що до вітру простягає руки, аби взяв її на своє крило. Та я про те не скажу. Нехай сама щось чаклує.

Якось ми зателефонували Богдану Кузьмовичу, щоб подякувати за надіслані кошти.

– Я пам’ятаю ваші грушки, смачні були,  – посміхаючись, пригадав він. І я сміюся, згадуючи ті часи. А грушки і справді були смачні.

– Закрадаємося було з хлопцями за тими грушками, а ви, Таню, сидите в садку і співаєте. Ви гарно співали…

– Я й зараз ще співаю, Богдане Кузьмовичу, але, напевно, вже не так…

– Слухай, давай будемо на «ти».

І мені стає якось щемко і радісно.

– А пам’ятаєш, Кузьмовичу, як на багатий вечір ти переодягнувся у дівчину і ви пішли до тебе додому? І навіть твоя мати тебе не впізнала.

– Де Богдан? – запитав ти у неї.

– А хто його знає. Десь ганяє.

– О, ти пам’ятаєш?

Сміємося обоє на різних кінцях телефонного дроту. І Богдан Кузьмович раптом з поважного начальника, з заступника голови обласної ради перекидається на того хлопчака, що закрадався в садок за смачними грушками. Добре отак. Так, певно, іноді треба…

А в Лайоша вже задум: зробити презентацію тієї збірки в Тернополі.

– І «Струмочок» з собою візьмемо.

– Лойошку, книжка ще не вийшла.

– Але вийде, Тетянко, вже тепер неодмінно вийде.

Отакий вир життя. Не плин, а вир. Що ж, так накреслила мені доля. Чи Бог…

І от Лайош вже заніс книжку в друкарню. Та зараз її друкувати не будуть: іде підготовка до виборів. В таких випадках є що друкувати: роботи для всіх вистачає. Ну, та це не страшно: почекаємо. Хоч Лайошу хочеться вже, негайно – така його вдача. І мені також хочеться, але я про те мовчу. Мене гріє впевненість, що книжка таки вийде. І її читатимуть мої тернополяни і білозоряни. Прочитають і посміхнуться, бо я ж таки їхня. А презентацію у Тернополі ми очевидно-таки зробимо, бо у Лайоша народився такий задум, а це означає, що презентація таки відбудеться. Ну, та про це говорити ще рано. Найперше треба, аби вийшла книжка. І ще: аби ми були живі та здорові. Та, дасть Бог, будемо.

У Лайоша один задум породжує сотню інших. Було вирішено, що разом з моєю новою збіркою треба перевидати і «Виклик долі». Це добре, бо книжка давно проситься на перевидання, і ми її давно вже до того підготували: по можливості виправили допущені помилки, доповнили кількома віршами, заново набрали на комп’ютері і вичитали з моєю Ірою. Отже… Будемо перевидавати «Виклик долі».

І ще… А ще вийде друга нотна збірка Лайоша Молнара. Вона буде зовсім невеличка. Ми ще не вирішили, як її назвати. Власне, чому ми? Це Лайош має вирішити, як буде називатися його книжка. Але знаємо, що вона вийде разом з моїми збірками або трішечки пізніше. І це буде свято для нас обох. Тільки треба пережити вибори. Зараз всі друкарні зайняті нашими кандидатами в депутати різних рангів. Ну, нехай зароблять трохи на тих перегонах. А ми почекаємо. Мусимо почекати. Ради на те нема.

І нарешті… Вихід кожної книжки – це радість. І нарешті ми з Лайошем знову святкуємо: таки вийшла збірка «У вітру на крилі». Радість – це не те. Маленьке таїнство: тримаємо в руках свою книжку – і ще ніхто не знає, що вона є, а ми знаємо. Вона народилася, вона є! І нехай потім критики кажуть собі про неї, що захочуть, а для нас це маленьке диво, котре ми тримаємо в руках. Спасибі вам, Богдане Кузьмовичу, бо без вашого втручання і старання ця книжка не побачила б світ. Думаю, мої земляки тернополяни теж вам подякують, бо ця книжка задумана, виплекана і народжена всім на добро, а в першу чергу їм, моїм тернополянам. Нехай іде в світ. З Богом! Першому даруємо моєму Сашкові. Він тут-таки ще одну купує – на щастя: у нього легка рука. Благослови, Господи, моє творіння і всіх, хто читатиме ті мої вірші, написані чистим серцем. У вітру на крилі лину до тебе, моє Тернопілля, моя Лановеччино, моя Білозірко. Лину у своє босоноге дитинство. І ходить десь там, у моєму дитинстві, в моєму селі хлопець Якубишин Богдан, що стане потім депутатом Тернопільської обласної ради Богданом Кузьмовичем. І заблудилася десь там у Білозірці його юність, щоб обізватися потім тихим щемом спогадів.

А ще маємо радість від того, що таки вийшла і «Виклик долі». Ми таки спромоглися її перевидати. Тепер я спокійна. А от з Лайошевою нотною збіркою доведеться трохи почекати – це Лайош сам так вирішив: дещо треба ще допрацювати. Нехай так, але Лайошева друга нотна збірка однак вийде. Я впевнена. І буде називатися вона «Обертони»…

Маємо тепер гарні клопоти: розсилаємо і даруємо «У вітру на крилі». От відіслали вже Миколі Мушинці, Богдану Якубишину. В Білозірку самі завезли, бо саме на Великдень їздили. Книжка продається після наших концертів – значить, добре почаклувала Дарія Зав’ялова. Офіційних відгуків ще не маємо. Та це не найголовніше. Головне те, що книжка є.

Поклонюся землі,

Що зросила мої босі ноги.

Поклонюся землі,

Бо її я у серці несу.

А ще тихим вітрам,

Що мене зустрічали з дороги

І, як мати, мені

Витирали гарячу сльозу.

Знов у пам’яті біль,

І матуся співає неначе,

Незабутні слова,

Що вона говорила мені.

Дослухаюся… Хтось

Під вікном розтривожено плаче.

Це дитинство моє,

Це полатані роки мої…

Ти до мене прийдеш,

Синьооке моє Тернопілля,

Як колиска моя,

Як отая колиска з лози…

Бо без тебе мені

Ані похорон, ані весілля.

Тернопілля моє,

Хай тобі із води, із роси!

Ти до мене прийдеш

Із полями своїми й тернами,

Із річками своїми

І вербами по берегах.

Тут могили батьків,

Тут сліди мого тата і мами,

Тут носила мене

Моя доля на терпких руках.

Тернопілля моє…

Тут моя засвітилася зірка

І горить дотепер,

Я знаходжу її у імлі…

Тут найкраще село –

То зелена моя Білозірка.

Там криниця моя

І джерела, щоб б’ють з-під землі.

 

І я насправді завдячую своїй долі, що вона серед всіх прикрощів і бід подарувала мені велике щастя – щастя народитися на Тернопіллі, на Лановеччині, в найкращому в світі селі – в Білозірці. Ця скромна моя книжечка, збірочка моїх поезій належить всім, та найперше належить вона тернополянам, ланівчанам, білозорянам. Перше моє слово і перші кроки по хаті, по стежці, по житті… Ці вірші дещо ностальгічні. Тут смуток за тим, що не повертається: за дитинством і батьківською хатою, зеленим раєм батьківського садка, за тими грушками, котрі так любили хлопці і оси. Привіт вам, мої вітри, мої дощі, мої ніколи нев’янучі квіти. Я хочу, щоб цю книжечку читали прості люди, щоб розуміли її і любили, щоб брали з собою у дорогу, щоб в мені впізнавали себе.

У кожної людини є таке місце на землі, звідки починаються її стежки, її дороги. І для кожної людини цей куточок благословенний і святий, як колискова пісня матері, як цілющий доторк її рук. Пам’ятаймо ж про те місце на землі, ходімо до нього на прощу – і станемо добрішими, чистими і світлими, і простяться нам провини наші.

Хай буде благословенна земля моя, її стежки і дороги, її чисті роси і білі сніги і ті люди, що трудяться зранку до ночі, бо вони інакше не вміють жити, тільки в труді, тільки в пісні, тільки в молитві. Не пошкодуй же їм, Боже, радості і добра, хліба щоденного і втіхи від їхніх дітей та внуків. Агов, дитинство моє босоноге, чи ти чуєш мене? Ходімо зі мною в мою книжку, у мої вірші, в гарячу пилюгу моїх доріг, в зелень садків, під солом’яну стріху батьківської хати. Ходімо, голодне, часом безхлібне дитинство моє, я тебе не забула, я пам’ятаю тебе. То може старість до дитинства тягнеться, бо в них, у старості і в дитинства є щось спільне. Може… Чуєте? Дзвонять великодні дзвони. То моя Білозірка святкує Великдень. Христос Воскрес! Воскресне Україна! Воістину воскресне, бо так хоче мій народ, бо так хотіли ті хлопці, що полягли на Цегольні. Колись, у ті буремні часи…

– Мамо, дайте і мені крашанки.

– Бери, дитино.

– А Степан каже, що у нього вощанка.

– Нема в нього ніякої вощанки. Це він тільки так каже.

– То він бреше? А брехати не можна, бо це гріх.

– Ну, збирайся та іди вже, на тебе дівчата чекають. Тільки, дівчата, її не можна ніде лишати, бо вона не бачить.

– Знаємо, знаємо. Ми її ніде не лишимо.

Дзвонять дзвони. Христос Воскрес! Знала б моя мама, що на мене чекали не тільки дівчата, а й мої майбутні книжки, а найперше – збірка віршів «У вітру на крилі».