Моя зоря спогади

Почув про казку чарівник та й злякався, що вона на світі велику владу має. Розшукав він її і сказав:

  • Мусиш, казко, ти переселитися в іншу країну або й на іншу планету.
  • Добре, – чемно відповіла казка. – тільки дозволь мені на останок діткам казку розповісти.
  • Добре вже, розповідай, – сказав чарівник.

Почалася казка. Чарівник сам не помітив, як заслухався. Та на найцікавішому місці казка обірвалася.

  • Ну, мені пора.
  • Куди ж ти? – захвилювався чарівник.
  • В іншу країну, а може й на іншу планету, – заклопотано сказала казка.
  • Залишайся, – попросив чарівник. – я хочу знати, що було далі.

І казка залишилася. Відтепер в кожній казці неодмінно присутній чарівник.

 

Над книжечкою чаклувала Дарія Зав’ялова. Вона і «Крижану дівчинку» малювала. А тепер от ще казки. І «Крижана дівчинка» увійшла в ту книжечку. Книжечка невеличка, але якась така усміхнена чи що. Тут і маленький Юрасик, і мама, котра не вірила в казки… і я, скромна казкарка, що незримо присутня у кожній казці.

 

«КОЛИ ТИ НАВЧИВСЯ ЧИТАТИ»

Мені захотілося написати кілька оповідань для дітей. Їх набралося десять. Всього чи лише… Це ніби й не казки, але є в них щось і казкове. Тут і дитяча уява про світ, про братів наших менших, про людську доброту. А може, прочитавши цю книжечку, декому з дорослих захочеться змінити своє ставлення до довколишнього світу. До тієї скромної книжечки можна ставитися по-всякому. Та якшо подумати, навіть по-дорослому, то й справді: ну звідки півник знає, коли йому співати? Хтось його будить? А хто? Цікаво ж. Мені самій цікаво. А вам? Отож-бо й воно.

Надихнув мене, мабуть, на таке Малюк – опудало крокодиленяти, що привіз мені мій син Льоня з Африки. Це я його прозвала Малюком. Залучила я до тієї книжки і свого Кудлая, бо так мені здається, він написаний і для дітей, і для дорослих. Потім того «Кудая» чиїсь добрі руки переслали есперантистам – і він, потрапивши до якогось журналу, що виходив на есперанто, помандрував по світу. Буду сподіватися, що зустріли його з любов’ю.

Про кицю Яну розповіла мені моя друкарка Іра. Так що така киця була насправді. Тільки ім’я їй я придумала. Я назвала ту кицю іменем її господині.

Сова – це теж не вигадка. Вона жила у моєї сусідки. Я навіть мала таку можливість погладити її, коли вона серед дня спала собі у фотелі. Сова на таке не реагувала. Її історія теж справжня. А все інше навіяне життям. Люблю всіх, про кого йдеться: і вигаданих, і не вигаданих персонажів. І дуже мені хочеться, щоб і ви їх любили. Особливо діти. Особливо не бездумні і не байдужі. Адже для них я писала. Та якщо дорослі прочитають ту книжечку, то, гадаю, кривди їм не буде. А я потішуся собі тихенько, щоб не зурочити саму себе і свою книжечку. Отже, якщо ти вже навчився читати, то це книжечка саме для тебе. А якщо ти  ще читати не вмієш, або щойно тільки вчишся, що ж, однак ця книжечка для тебе. Просто треба когось попросити, щоб тобі її прочитали. Думаю, тобі сподобається.

Моєю першою слухачкою була дівчинка Наталя. Я їй прочитала «Малюка». А вона від надлишку емоцій заплакала. Від такого я розгубилася. Та в кожного емоції проявляються по-своєму.

Ростіть здорові, діти. Вчіться любити світ. Будьте здорові, дорослі читачі мої. Нехай вам таланить на все добре.

 

ЗІРКОВИЙ ЧАС

(Продовження)

Дякую тобі, Боже, за хліб наш щоденний, за нашу нелегку, але таку почесну працю. Не кожен може ту працю поцінувати, але її ціну ми знаємо самі. Я інколи готова позаздрити сама собі. Знаю, що не можна, і все ж…

День важкий. Виїхали о 9-ій ранку, а додому повернулися десь біля 11-ї вечора. Мали вечірній концерт у санаторії «Кристал» (Трускавець). Колись Леся (з відділу культури) з радістю нас брала, а тепер щось сталося – і ми тут вже давно не виступали. А стільки було захоплень нами, стільки було сказано гарних слів. Не знаю, в чому справа. Ми наче й не змінилися. А може справа в тому, що ми не ділимося своїм заробітком? Але ж аш заробіток такий мізерний, що й ділитися нічим. Та хто це хоче розуміти? Довелося діяти через головного лікаря.

  • Таки добился, – запитально чи стверджувально сказала Леся при зустрічі з нами. І було незрозуміло, чи рада вона з того, чи навпаки.

Людей прийшло багато. Виступати в такій доброзичливій аудиторії – одне задоволення. Реакція на кожен вірш, на кожну пісню. Овації. Дуже добре продавалася поезія. Хтось сказав, що нам за нашу працю треба присвоїти звання заслужених. Я тільки засміялася: дай нам Боже, аби хоч виступати перед людьми дали можливість. Аби не заваджали. Щоб не казали, як то вже було:

  • Ми ваш репертуар до Києва відішлемо, а потім…

Знаємо вже те «потім».

Коли ми повернулися додому, була вже пізня година. Поки переодягалися, поки я пішла на кухню збирати щось на вечерю, то була вже північ. Спати. Я вже б і не вечеряла. Та Лайош у всьому любить порядок. Вечеряти, а вже потім спати. Нехай там що.

 

Концерт у Немирові. Нехай Бог дає здоров’я нашій Лесі, що вона все ще нас бере. І рекламу нам робить. Тому й люди йдуть. Тут наш глядач. А сьогодні ще й дощ нам допоміг: почав іти, то трохи людей до залу позаганяв. Словом, глядачів було досить. Після концерту мали гарний виторг. Маю 3 замовлення на вірш «Дівчинка, що має два імені». Чомусь цей вірш всім подобається. Я обіцяла вислати. І вишлю.

Чомусь втомлена. Від надлишку емоцій. У мене таке буває. Я дуже викладаюся на концерті. Коли вдячний зал, то я і накше не можу.

 

Маємо виступ у санторії «Шкло». Тут ми виступаємо не часто. А правильніше б сказати: не виступали уже давно. А раніше, коли ми сюди приїжджали, нам відводили кімнату і годували нас обідом. Тепер потреби в тому нема. Ми машиною. Колишній завклубом стільки нам всяких пакостей робив, щоб зірваит наші витсупи. Не  вивішував об’яви, а інколи на час наших виступів клуб був на замку. І що йому на тому залежало? Через все те ми вже пройшли. Тепер ніби все було нормально. Людей трохи таки прийшло. Після концерту була тепла розмова з глядачами.

 

Денний концерт у Трускавці, а вечірній у Моршині. Про концерт у санаторії «Дніпро»і говорити нічого: людей мало, аж соромно виступати. Потім людей трохи підійшло, але… нема про що казати. Хіба те, що один російськомовний чоловік попросив заспівати пісню «Взяв би я бандуру». А може він більше нічого й не знав. Убивчий концерт. Я розумію, що для нас головне – аби концерт відбувся, бо нам вже за нього заплатили. Та справа не лише в грошах. Такий концерт натхнення не додає. Натхнення ми черпаємо з залу, з реакції глядачів. Пісдя концерту прозвучало:

  • Большое спасибо!
  • Ай да, ребята! Ай да молодци!

Все зрозуміло. Ніхто не підійшов ні до нас, ні до наших книжок. І здається, що тому світові нічого не треба: ні пісні, ні поезії, ні кобзарського мистецтва. Йому потрібні лише гроші, горілка і дикі танці. І стає страшно. Не тому, що ми лишимося без заробітку, а тому, що світ лишиться без поезії, без пісні і без кобзарського мистецтва. Однозначно: тут більше виступати не можна.

А в «Проліску», як завжди: повно і дітей, і дорослих. Приймали прекрасно. Молода жінка з Дніпропетровська  сказала:

  • Це ви так добре сказали: щасливим бути треба вміти. Тільки із-за тієї фрази варта було прийти на вечір. Хоча ви прекрасно співали. І ви, і ваш чоловік. І вірші у вас чудові.

Дехто захотів з нами сфотографуватися. Одні… другі… треті… а ми вже падаємо від втоми.

Нарешті їдемо. Вже пізно. Дорога мокра. Тут пройшов дощ з градом. Добре, що ми машиною. Ми потомлені. Чотири дні в мандрівках. Зате щось трохи заробили. Втома огортає дрімотою. Тепер водій перебирає на себе вечірню дорогу і відповідальність за нас і за себе.

 

Ми їдемо в Монастирець. Тут при повному зборі вчителів району має відбутися показовий урок по моїй творчості. Отак! Зате оригінально і можна всіх здивувати. А потім – наш концерт. Вчителька нас чекала і явно хвилювалася: а раптом ми підведемо? А раптом не приїдемо?

І ось я на уроці в 9-му класі. Тема уроку: «Як людиною стати великою» (слова з мого вірша). Ще присутня юна поетеса – учениця 11-го класу Ірина Березовська, котра вже на олімпіадах посіла якісь місця. Розумна дівчина.

Урок проводився за сучасною методою. Моє завдання було: прочитати кілька віршів, відповісти на запитання. Решту – учні: монолог поетеси, вірші. Цікаво і трохи смішно. Смішно, що це про мене. Добре, що я не чистолюбива. Сиджу собі та й слухаю, наче не про мене йдеться.

Після уроку до мене підійшла юна поетеса. Я почула, я к вона сказала вчительці:

  • Я щаслива! Я дуже щаслива!

«Це добре, – подумала я. – Мене в свій час не було кому отак підтримати».

Вчителька сказала:

  • Ірина хоче знати, якої ви думки про її поезію.

У неї неримовані вірші. Думка в них є. Я до таких віршів ставлюся так собі. Я інколи теж пишу неримовані… я називаю їх етюдами. Але це не так важливо. У молодих тепер інше мислення. Нехай пише дівчина. Аби тільки слава її не збаламутила.

  • Скажу про себе, – почала я. – коли я читаю вірші із своєї першої збірки, то починаю поступово червоніти, бо бачу слабкість деяких віршів. От коли так буде і в тебе, значить, все буде гаразд.

Я не лукавила. Це була правда. Думаю, що юна поетеса на мене не образилася.

На концерті також були всі вчителі. Це був виховний захід. Діти сиділи тихо. Для нас співали пісні і читали мої вірші.

Книжок нам забракло. Моментово всю поезію і навіть «Тернову долю» розкупили вчителі з усього району. Це для нас була добра реклама. Сьогоднішній день пройшов не марно. Ми були задоволені.

 

Виступали у Стоянові і Тетевчицях. Особливо добре було в Тетевчицях. І тепло, і директорка тут була якась така домашня, і книжки продалися. В таких випадках я обов’язково затягую концерт: не хочеться закінчувати, хочеться перед глядачами показати все найкраще, розкритися, так би мовити. За затягування концерту я потім від Лайоша дістаю.

 

Я ціную добрі слова як найвищу нагороду. Що ж, нехай пишеться, якщо є бажаючі написане читати. А головне – нехай видається.

 

Виступи, виступи. Сновичі, Поляни, Поморяни, Дуліби, Ходорів, виступ в санаторії «Немирів» при свічках, бо зникло світло, Млиниська, Бережниця. І де Лайош ті школи бере? І як йому вдається організовувати наші виступи? Не престаю дивуватися. Престижний виступ у філармонії. Взяли участь у концерті «Бандуристи кобзареві». Концерт організував Богдан Балич. А ми з Лайошем його відкривали, відразу після доповіді Іваничука. Це було дуже престижно. Я читала «Не мовчіть, кобзарі», а Лайош виконував дві речі. Нас дуже добре приймали. Взагалі був дуже вдячний зал.

Важко навіть собі уявити наші мандрівки і нашу мобільність. Виступаємо, скажімо, на географічному факультеті університету, а потім переносимося у Великі Мости. Мчали щодуху, бо треба було конче встигнути. Хтось міг би подумати, що ми дуже багато заробляємо. Так же ні. Інколи ледве вдається окупити транспортні затрати. А часом і не вдається. Всяко буває. А інколи щось таки й заробляємо. Бо як інакше?

У хаті стоїть запах квітів. Ми їх привезли сьогодні цілй оберемок. З Рудої. Трохи роздали, але й у нас ще чимало зосталося. Квіти стоять на журнальному столику, ніби така собі клумба. Людська щедрість. А вчора у двох школах жодої квіточки. У мене до квітів двояке ставлення: і приємно, коли їх мені дарують, і шкода – нехай би собі цвіли у своїх квітниках. Правда, тоді б я їх не побачила, а тут я можу до них підійти, доторкнутися рукою, вдихнути запах… та однак шкода.

 

Інколи все ж нам таланить на добрих людей та гарні концерти. Бо це ж взаємозв’язано. Такі концерти ми мали у дев’ятниках та чорному осторові. Таких вдячних концертів у нас вже не було давно. В чорному острові нас вітали хлібом-сіллю на рушнику. Діти були повбирані у вишиванки. А в кабінеті директора, де нас пригощали кавою, стіл був застелений білим обрусом. Кобзар прийшов! Це було свято.

Додому поверталися переповнені по вінця радістю, якої не міг би дати лише гарний заробіток.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 + seventeen =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.