Нас неодноразово запрошувала львівська школа №11. Виступала я там сама, виступали й удвох з Лайошем. Сам Лайош все більше утверджувався як кобзар. Він виступав перед простими людьми і в досить поважних товариствах. Його знали і любили. Не помічали лише в капелі. Але так буває дуже часто, тут вже нічого не поробиш.
Систематично виступали ми із «Струмочком». Мали вже кілька оригінальних блоків – пісні, поєднані з віршами. Пригадую випадок, коли Юліан попросив Лайоша заакомпанувати ансамблю, бо з якоїсь причини не міг сам їхати з нами в Тернопіль. І Лайош погодився. Я була шокована.
– Лойошку, як же ти за добу охопиш весь репертуар?
– Ти, Тетянко, не хвилюйся. Репертуар мені не чужий, та й пісні в запису у мене є. Не хвилюйся.
І Лайош взяв до рук баян. Він був добрий музикант. Юліан це знав, тому й звернувся до Лайоша, а не до когось іншого.
Концерт пройшов добре. Дівчата до Лайоша ніяких претензій не мали. Були задоволені і трохи здивовані. Зате в капелі добряче-таки буркотіли, що Лайоша з ними не було на концерті, але в голос ніхто нічого не казав, бо, власне, виручав Лайош керівника. Нічого, Лойошку, колись тобі це пригадають. Але це буде колись, коли Юліана з нами вже не буде…
У вересні Лайош був разом з Б.Жеплинським на лемківському святі в селі Ведмеже Дрогобицького району Львівської області. Тут він і познайомився з академіком Миколою Мушинкою з Пряшева і подарував йому «Виклик долі». Це був 1996 рік.
Незабаром, у жовтні ми з Лайошем виступали у Домініканському соборі. Виступали цього разу удвох, але не в дуеті, а кожен як соліст. Було нестерпно холодно, але я була надзвичайно задоволена, що маю нарешті таку нагоду заспівати тут, у цій святині. Я співала дві свої пісні: «Чорнобильські маки» (без супроводу) і «Матусю, розкажи мені про зорі» у супроводі піаніно – піаністкою була Ольга Самусенко. Лайош також співав сам під свою бандуру – співав українські і угорські пісні. До нас підходили люди, дивувалися, дякували. Ми почували себе справжніми митцями.
Йшли додому, піднесені і схвильовані. Мовчали, розмовляти не було сил. Прийшли і посідали, голодні, натомлені, переповнені через край емоціями. Треба було щось робити, йти на кухню, а не хотілося виходити з свята і поринати у будні. Раптом задзвонив телефон. Телефонувала Оля Хомко.
– Увімкніть радіо.
Ввімкнули. Дорога наша Мартуся Кінасевич підготувала радіопередачу, на цей раз про мене. Ми знали, що така передача мала бути, але не знали, коли саме. А тут… Звучали мої пісні, Романна Панчак читала вірші з моєї збірки «Виклик долі». Та як читала! Вона заново відкрила ті вірші для мене, для автора. Ми сиділи з Лайошем і в обох на очах були сльози. Просто для одного дня було вже забагато емоцій. Але щастя ніколи не буває забагато, тільки треба вміти його бачити і цінувати. А ми з Лайошем вміли, ще й як вміли.
І все-таки ми удвох з Лайошем виступали ще мало. Більше виступав Лайош з паном Жеплинським або й сам собі десь влаштовував концерти. Цікавим був виступ у медичному коледжі. Цікавий був тим, що Лайошевим співом зацікавилася одна студентка, з котрою потім налагодився контакт, і час від часу ми з нею передзвонювалися, зустрічалися, а іноді їй вдавалося організувати нам цікаві виступи.
Цікавим був виступ Лайоша перед дітьми в приватній школі Марії Чумарної.
А то якось несподівано зателефонували з Калуша. Дзвонила Валентина Філіпова, що мала в Калуші свою книгарню і час від часу приїжджала у Львів, щоб добирати для неї собі книжки. Очевидно, десь побачила мою скромну збірочку, потім ще хтось щось сказав… Словом, нас запрошували в Калуш. Дзвінок був приємний. Це вже була подія – нас запрошували…
Їхали довго електричкою, хвилювалися, як то воно буде. Зустріли нас мерівською машиною. Виступ мав бути у Палаці культури «Юність». Пообідали в «Бістро» і – на концерт. Людей було мало. Може, через погану рекламу, може, через те, що вийшла накладка: місцева співачка мала концерт у тому ж Палаці культури. Зате нас вітав заступник голови міської ради, була преса, було місцеве телебачення. Я почувала себе справжньою артисткою і поетесою, бо моя єдина збірка «Виклик долі» була в руках у кожного глядача. А я все ще не мала вишиванки. Була в якійсь кофтині та спідничці. Не думаю, що це було пишне убрання. Та вже, як було. Нас приймали тепло і щиро, захоплювались звучанням Лайошевої бандури, моїми віршами. Я мала б всі підстави зазнатися, якби у мене була така схильність.
Потім ми були вдома у пані Валентини, познайомилися з її родиною і з собакою Таєю, яка поводила себе дуже вільно, і ми вдосталь насміялися з її витівок. А на довершення всього син пані Валентини відвіз нас на своєму «Форді» до Львова, до самого нашого дому. Ми почували себе справжніми артистами, хоча заробітку ніякого ми не мали, зате були переповнені емоціями і бажанням виступати ще.
На Україну приїхала донька Гната Хоткевича Галина Хоткевич. Доля закинула її у Францію, у Гренобль. Та тягнула до себе батьківська земля, де народилася, де пізнала світ рідного слова і рідної пісні. Приїжджала сюди вже не раз. Приїхала і зараз. Була в неї мета: зняти фільм про Україну, про розвиток української культури. Мав у тому фільмі бути і кобзар. Бо як же Україна без кобзаря? У ролі кобзаря був мій Лайош. У центрі Львова, біля пам’ятника Тараса Шевченка сидів кобзар і співав. Хтось поклав йому якісь гроші (власне, і не хтось, а сама Хоткевичівна), бо так треба було для фільму. А він сидів і співав. Був грудень. Хоч і не дуже холодний, та все ж не травень. Дубіли пальці. Та він мусив грати і співати добре, бо погано співати він просто не міг, не мав права: було б соромно, бо його слухала сама Хоткевичівна, батько якої так прислужився українській бандурі. А ще слухали Лайоша гості з Франції та й свої також. Так увічнив себе мій Лайош на кіноплівці, і поїхала та плівка аж у Францію. Хтось там подивиться і скаже, вимовить незнайоме для іноземця слово: «кобзар». А поруч буде слово «Україна».
Потім, коли Лайош прийшов додому, схвильований і втомлений, я сказала:
– Лойошку, а коли хтось подивиться фільм і подумає, що ти і справді сидів біля пам’ятника і тобі кидали гроші. Скажуть, що ти – жебрак…
– Запам’ятай, Тетянко, я вже тобі казав: кобзарі ніколи не були жебраками, навіть тоді, коли співали на вулицях чи майданах і їм за їх труд клали гроші. Вони – кобзарі, в них дух народу. І кожен кобзар не має того соромитися. Він гордо несе людям свою пісню, свою думу.
– Ой, Лойошку, люди у нас до того не звикли.
– Ні, Тетянко, люди у нас відвикли, просто забули давні наші традиції. Ті традиції з них витравили, як, між іншим, багато чого.
– І ти сів би отак на майдані з бандурою?
– Сів би. А що? У мене і в кобзарському статуті записано, що я маю право грати на вулицях і площах і збирати кошти на свої і загальні потреби кобзарів. Просто змінилися часи, змінилася кобза, і самі кобзарі змінилися. Адже колись і кобзарок не було, ти знаєш. Лише чоловіки могли брати в руки бандуру чи кобзу. А тепер? Поглянь, скільки у нас прекрасних бандуристок. Одна Оксана Герасименко чого вартує. Її знає світ.
– Так, чудесна бандуристка. І голос має прекрасний, і пісні які пише.
– Я збираюся взяти її одну пісню. Є у неї… Та ти чула… «Народи мені, дівчино, сина».
– Дуже гарна пісня. А в тебе вона вийде?
– Вийде, Тетянко, у мене все вийде.
– Ну, ти і хвалько, скажу тобі, – засміялася я.
– Ні, не хвалько. Просто, що у мене не вийде, за те я не беруся.
– І що ж кобзарство? Воно спокійно прийняло жінок-кобзарок у свій цех? Змирилося?
– А робити було нічого. У свій час жінки просто рятували кобзарське мистецтво. Ти ж знаєш, що кобзарів винищували: одних розстріляли, других вивезли на Сибір. А жінки підхопили бандуру і тепер вже міцно тримають її у своїх ніжних руках. Все міняється. І кобзарі тепер все більше зі сцени виступають, та залишаються кобзарями. Але, коли побачиш кобзаря на вулиці чи на майдані, схили перед ним голову і ніколи не кажи, що він жебрак. Він – носій не лише кобзарського мистецтва, а й давніх українських традицій. От бачиш, я тобі цілу лекцію прочитав. І сам не думав, що я так вмію говорити, і так багато.
Я засміялася.
– І, між іншим, лекція тобі вдалася. Це ти, певно, від пана Жеплинського навчився. Не даремно ж з ним виступаєш.
– Куди там мені до пана Жеплинського. Той, як стане говорити, то заслухаєшся. А головне – дар має чоловік: вміє говорити так переконливо, що повіриш йому навіть тоді, коли він розповідатиме якусь небилицю.
– Розумний чоловік. Він, здається, історію кобзарства пише?
– О, пан Жеплинський зібрав багатющий матеріал. Якби тільки йому вдалося все це видати. А то зараз з коштами важко.
– Богдан Михайлович – чоловік пробивний, то, може, у нього і вийде.
– Хотілося б. Бо наше кобзарознавство ще так потребує своїх дослідників.