Історію творять і пишуть люди. А перекручують її теж люди, але вже політики. Кожен перекручує так, як йому це потрібно, на свій копил. І совість їх не мучить, бо совісті в політиків нема. А що ж вони мають замість совісті? Великі-превеликі кишені. Це умовно. Бо насправді гроші у них зберігаються не в кишенях, а в банках, і не в наших, а в закордонних. А історія? Та то так, між іншим. Вона їм потрібна, аби доречно чи не зовсім вставити щось, коли вони звертаються до нас з екранів телевізорів, аби ми знали, які вони розумні. А ми що? Розвісимо вуха та й слухаємо. А може й думаємо:

«Ах, який він (чи вона) розумний». Бо й самі ту історію не дуже знаємо. А в нього (того політика чи депутата) може й навіть диплома нема (тепер ми знаємо, що таке буває), або є диплом купований. А якщо глибше копнутися, то може й атестата нема, всяке може бути. Нас вже нічого не має дивувати. А якщо подумати, то навіщо йому атестат чи диплом? Аби лише вмів добре гроші рахувати. А це він вміє добре. І табличку множення знає: як свої прибутки примножувати. Правда, часом і ділення треба знати. Але це вже складніше. Тут треба трохи думати, щоб часом не вляпатися. Бо поділишся – а він може зовсім не той, що тобі треба. І вийде так, що він нічим не зможе тобі прислужитися.

А тепер давайте подумаємо: він історію не знає. А ми? Виходить, що не дуже. Бо ми її вчили так, як нам вчитель розказував, а вчителі, ми тепер це знаємо, на жаль, всякі бувають: і добрі, і не дуже. Може бути так, що цей вчитель, котрий нас вчив, дотримувався кожної букви програми, а поза програмою – ні-ні! А може й так, що вчитель той всю історію рівняв до історії КПРС. Може бути й таке. Не судімо суворо за те того бідного вчителя (чи вчительку) – «Зорю світову», бо в них, очевидно, були діти та внуки, і той вчитель мусив триматися за свою роботу, щоб якось жити. Отже, ми, старше покоління, мусимо надолужувати прогаяне. Мусимо, бо ми хочемо щось знати. А молоді що? А молоді думають:

«Якщо той прощелига – можновладець он як живе, не знаючи історії, то навіщо мені її вчити? Якось проживу. А коли поталанить, то не якось, а добре проживу».

От і страється з усіх сил, чесними і не зовсім чесними шляхами. Ні, я не про всіх, бо це було б дуже страшно. Але таких багато.

А що ж ми, старші? Пробуємо вчитися заново, бо хочемо знати нашу історію, щоб у всьому розібратися, як воно і що було. Хоча… Ми вже історію не творимо і від нас нічого не залежить. Однак хочеться знати, просто для себе. А може й не тільки для себе. То добре, що хочеться знати. Значить, оживемо, відродимося. А може й від нас трохи щось таки залежить? Бо наш досвід… А що наш досвід? Невже ви думаєте, що молоді будуть до нього дослухатися? Ой, мала надія. Бо ми вже так звикли: по декілька раз наступати на ті самі граблі і набивати гулі на лобі. Та все ж… Будемо пробувати, гукати, аби нас почули, щоб до нас дослухалися. Тільки не мовчімо, бо того мовчання нам ніхто не простить: ні старші, ні молодші.

– Знали – і мовчали. Як же так?

А ми все ще на когось оглядаємося, все ще когось боїмося скривдити, образити. Ми все ще на когось сподіваємося. А сподіватися треба тільки самим на себе. Чи як? Чи так буде, як писав наш великий Тарас, що німець нам розкаже нашу історію. Що ж, так і буде. Як не німець, то хтось другий знайдеться і охоче розкаже нам нашу історію, спотворену та перекручену. То, мабуть, давайте думати, давайте вчити нашу історію. Талантів у нас не бракує. Нумо разом.

 

Що вже казати про вивчення світу чи всесвіту, коли ми не завжди знаємо історію свого міста чи села. Взяти хоча б мене. Що я знаю про історію свого села, своєї Білозірки? Так, дещо. З розповідей та з газет. А на загал – нічого. А вона, та історія, виявляється, дуже цікава.

Найперше те, що Білозірка колись претендувала на місто чи принаймні містечко. У Білозірки навіть був свій герб. Тут проходили великі ярмарки, і довкіл знали, що в Білозірці можна купити найкращу корову. В центрі були жидівські лавки (магазини). До жида чи жидівки можна було прийти вдень чи вночі, коли у тебе виникала потреба. Нема грошей – жид однак дасть тобі товар, але вже мусиш, коли розживешся, або заплатити, або, вже не ображайся, відробити, коли грошей так і не роздобув. Ясна річ, жид вже знав людей, знав, кому можна вірити.

В Білозірці була поташня, була фабрика вітрильного полотна, очевидно, так кажуть старші люди, Білозірка мала бути районним центром і до неї мала пройти залізниця. Але в Ланівцях знайшовся хтось спритніший і домчав до Перербурга. Отже, сталося, як сталося: Ланівці стали районним центром, а Білозірка зосталася великим і прегарним селом. Чесно зізнаюся, що це факти не перевірені, записані не з архівів, а з розповідей. Як дасть Бог здоров’я, колись може я таки займуся архівами і тоді вже поповню і поновлю свої знання і вам розкажу те, що буду знати. А зараз пишу, як на душу лягло, бо відкладати не хочеться: часу в мене не так вже й багато. Пишу – як пишу. По музеях ходити ніколи та й світ неблизький. І прочитати не дуже щось можеш, бо ж таки сліпа. Дещо з розповідей старших людей довідаєшся, дещо таки з інтернету. Що б там хто не казав, а ця новинка, приносить і багато шкоди, бо засмічує молоді голови всяким непотребом, але й багато корисного можна з того інтернету почерпнути. Хто що шукає, то й те знаходить. Отак і я. Так зраділа, коли знайшла дані про моє село. Скупі відомості, та все-таки. Ого! От яка моя Білозірка! Про неї є і в інтернеті. З Білозірки походять, виявляється, видатні люди: килимарка Г.Борковська, господарник і громадсько-політичний діяч Богдан Якубишин… Знаю такого. Це він допоміг мені видати поетичну збірку «У вітру на крилі». Ще багато всяких добрих справ на його рахунку. Загинув у автокатастрофі. Царство йому небесне… З Білозірки походить і поетка Т.Фролова. Це вже цікаво. Тільки б ще не завадило сказати, що вона – дочка Гилька Кноля. Я розпрямляю плечі. Так, я родом з Білозірки і горда з того, бо моє село найкраще в світі, моя земля найзапашніша, мої вітри найлагідніші.

Що Білозірка розташована на річці Самець – це я знаю і без інтернету. Про те ще батько мені розказував.

– Тату, а як називається наша річечка? – питала я ще зовсім мала. Бо ж мусила і наша річка мати своє ім’я.

– Річка Самець. Маленька річечка. Впадає в річку Горинь.

– А чому Самець?

– Не знаю. Може тому, що сама тече. Хтось розумніший може й знає, а я всього півзими до школи ходив. То де вже там мені знати.

Насправді мій батько був розумний чоловік, дарма, що півзими до школи ходив. Всього півзими. Задумуюся і поринаю у спогади. Спогади далекі і теплі, як ті весни і літа, що я прожила в своєму селі, як ті луни стоголосі, що озиваються піснями мого дитинства.

– Тату, а чому поле називається Кринички? – питаю. Бо ж мені малій так хочеться все знати. Ну, якщо не все, то хоч щось.

– Бо там і справді є багато криничок. І вода в тих криничках чиста, холодна і смачна-смачна.

І ми йдемо в поле до тих криничок, а батько розказує, розказує.

– От колись мене не буде, а ти згадаєш, що ми з тобою сюди ходили…

Ну що тату таке говорять? Ну як тата може не бути? Так думала я, бо не знала, що все на світі минається: і весни, і літа, і люди. Тільки не минаються їхні сліди на землі. Чому не минаються? Не знаю. Так собі думаю. Хоча… З нашої хати тепер руїна, а стежки, по котрих я ходила, позаростали бур’янами, наш садок став наче нічий. А чому нічий? Він родить для людей. Певно й досі кажуть люди:

– Рясно сього року зародив Гильків садок…

Садок мого батька… Та я знову звернула на манівці. Бо ж не про те хотіла я розказати, а про свою Білозірку, про моє село, що було таки колись містом і мало своє магдебурзьке право.

Воно розташоване, як я вже казала, на річці Самець на південному сході Лановецького району. Перша писемна згадка про Білозірку датована 1545 роком. З 1583 року Білозірка належала князю П.Збаразькому. Згодом вона перейшла до князів Вишневецьких, потім до Огінських, Бжостовських. Напочатку ХХ століття Білозірка належала російським дворянам Тепляковим.

Міські права Білозірка отримала у дргій половині 18 століття. Від 1797 року це волосний центр Кременецького повіту Волинської губернії. У 18 столітті в Білозірці діяла фабрика вітрильного полотна. Щорічно тут відбувалося 5 великих ярмарків. У 1900 році жило 1070 євреїв. У 1911 році в Білозірці були: волосна і міська управи, 27 крамниць, телеграф.

У 1939 році радянська влада перевела Білозірку в статус села.

Тепер це село, велике і гарне, з якого, на жаль, виїхало багато молодих сил. І продовжуть виїжджати ще й зараз. Тепер тут багато хатів-пусток, а ще багато старих, немічних людей, покинутих на призволяще. Вони якось виживають, дають собі раду, а потім гаснуть, вмирають, молячись за дітей та внуків, що розбрелися десь по світах. Інколи можна побачити колишніх Білозорян, що приїжджають на кращих чи гірших машинах на могили своїх батьків. Хоч це добре. Бо інакше забудемо врешті-решт, якого ми роду. Отак і живемо. А могли б жити по-іншому. Та вже так нам, видно, на роду написано.

Є серед наших Білозорян багато гідних і знаних людей, які допомагають і селу, і церкві, та не дуже хтось про те знає. То й добре, що не робиться це на показ. А Бог все бачить, все знає.

Отака вона, моя Білозірка, і мої білозоряни, яких я люблю і перед якими я схиляю голову.

 

А сьогодні, 9 серпня, у нас у Білозірці празник. День святого Панталеімона – лікаря і цілителя молитвою. Взагалі у нас спокон віку храмове свято відзначали 21 листопада, на Михайла. Та коли реставрували нашу церкву, коли повністю її поновили і перекрили, то освяченя відбулося якраз на Панталеімона. От і виходило, що у нас тепер було два храмових празники. Це свято люди якось відразу прийняли, і воно проходило як найурочистіше. От і сьогодні. Приїхав благочинний, священики з інших сіл. Відправа закінчувалася хресним ходом. Церковний хор, люди навколішках, урочисті церковні дзвони, – все це вражає і ніби очищує душу, до найглибшої її глибини. Але ж, Боже мій, скільки у нас в селі старих і немічних людей. Аж страшно. Плачуть декотрі, немічні і самотні в своїй старості, а їхні діти  та онуки тиняються десь по світах в пошуках «довгого рубля». І сюди докотилася ця пошесть.

Біля церкви капличка. Тут похований той, хто вніс великі кошти на заснування нашої церкви. Туралов – мир його душі. Аж диво бере, як вціліла вона за часів радянської влади.

А під церквою вже накриті столи. Бо яке свято обходиться без гостей? Особливо шануються на такому святі гості з інших сіл чи з міст. Тут господині змагаються у своїй майстерності з кулінарії. А треба сказати, що в Білозірці готувати вміють. За столи запрошують і своїх, і чужих. Бо таки гостинна моя Білозірка, моє село, моя земля, що пахне медом і нагрітими на сонці грушками. І мені добре тут, у тому людському гурті, під лагідним повівом вітру, під теплим сонячним промінням. Мені добре тут, бо це мій вітер, моя земля. Вони пам’ятають мене з дитинства: мої пісні, мої сльози, мої збиті пальці і сліди босих ніг на гарячій дорожній пилюці. Я не можу їх взяти з собою до Львова, але збережу вас у своєму серці до кінця свого життя.

А небо блакитне і чисте, ані хмариночки. Десь видно ангели дивляться на свято в моїй Білозірці. Нехай дивляться і бережуть мир і спокій на моїй землі.

Я б і не їхала вже звідси нікуди. Та мушу. Я вже прижилася в місті, з його автівками, трамваями, автобусами, з його гуркотом, брязкотом, дзенькотом. Та я ніколи не забуваю, хто я така і звідки я родом. Нехай же ніколи не заростають бур’янами твої стежки, зеленоока моя Білозірко.

 

ЧУМАКІВНА

Коли пригадую роки мого дитинства і свої юнацькі роки, та й, власне, до своїх похилих літ, мене завжди корила пісня, гарна пісня. Я віднаходила ту пісню, я вирізняла її серед того мотлоху, що звучав і подекуди зараз звучить по радіо і по телевізору. За гарну пісню, за гарний голос я готова була віддати що-завгодно. Музикантові і співакові я ладна була вибачити багато чого, аби тільки музика звучала. І пісня. Гарна пісня. А що вже ті колишні пісні. Господи! І що в них є таке? Чому вони здатні так бентежити душу? А таки щось в тих піснях є, в колишніх піснях. Є в них щось таке, чого нема в пісня теперішніх. І куди те «щось» з тих пісень поділося? Куди вивіяося? Нема. Шкода і шукати. А може й не було ніколи. Бо пісні – це код нашої пам’яті. А який код може бути в тих піснях, що хтось нам нав’язав, прищепив, навіяв з інших культур чи з чужого безкультур’я? Хтось дуже хоче, щоб ми забули свої пісні, свою історію, свою мову, свій код пам’яті. Щоб забули, хто ми такі і якого роду. Не вийде, панове. Історія не дасть, щоб про неї забули, пісні не дозволять забути нам нашу історію. Ті пісні, що прийшли до нас із віків. А якщо ні, то до зачерствілих сердець і душ озветься земля з полинами своїми і тернами, з любистком і м’ятою, з криницями, річками й потічками, з духом свіжого хліба, що пахтів на всю мамину хату, а потім вихлюпувався надвір, за ворота, і вже сусіди казали:

• Катька хліб пече.

Не тепер… Бо в наші дні рідко хто хліб пече. Купують. А навіщо мрочитись? А якщо хтось і пече, то в духовці. А вдуховці – то не те. Хліб, випечений в п’єцу (знову дорікне мені хтось полонізмами чи діалектизмами. Що ж, приймаю. Але не можу так легко відхреститися від того, що чула в дитинстві), отже, хіб, випечений в п’єцу, пахне так, що тільки його запахом, здається, можна насититися.

А пісні? І від пісень, почутих в дитинстві, не можу і не хочу відхрещуватися, бо вони мої, бо вони плачуть і сміються українською мовою, українською мелодикою, українською сльозою. Один простий чоловік сказав так:

• Кол почую українську пісню, то весь тремчу, як той хлопець, що перший раз цілує дівчину.

Наші батьки, наші діди та прадіди не вели свого родоводу, не вивчали свого генеологічного дерева. Найперше те, що мало хто з них грамоту знав. Та й що той родовід вести було? І прадід, і дід, як і батько, на своїй землі працювали, або в кузні стояли, чи стельмашили, чи рибалили, чи… от на тому й закінчувався наш родовід, бо далі ми вже нічого про своїх предків не знаємо. Аби хоч про прадіда щось знали. А то й … А ким же були далекі наші пращури, ті, про котрих і спогадів не зосталося, ані могил, ані хрестів?..

Чи задумувались ви коли-небудь, чи дослухалися ви до свого серця, що з ним робиться в той час, коли звучить колишня пісня? Так, не теперішня, а саме та давня пісня, від котрої розкривається душа, розкрилюється, стає щедрішою і добрішою, радіє, сумує чи плаче, але ж не мовчить… кажете, ви такого не помічали? З вами такого не траплялося? Ви просто не дослухалися. Або пісень таких не чули, щоб душу сколихнули аж до денця. Бо я таки мабуть чумаківна. Звідки я знаю? Та все звідти,  з пісень. Бо чому ж тоді душа моя, все моє єство озивається на чумацьку пісню, на кожен тужливий звив її мелодії, на кожне печаллю перевите слово?

Умирає чумаченько,

А роду нема.

Ой, ревнули сірі воли,

Степом ідучи,

Заплакали чумаченьки,

Тіло несучи.

Скажете, кожного, хто має душу зачепить така пісня? То правда, зачепить, але для декого це не просто пісня, що проймає душу, а генетичний поклик, бо пісні – це наш неписаний родовід. Не посміхайтеся і не кажіть, що я фантазерка з надмірними емоціями, а краще дослухайтеся до власного серця. Невже воно на жодну пісню не озветься якось по-особливому, з проймаючим щемом? Чумацькі пісні, бурлацькі, козацькі… скільки ж їх!.. І чому переважно вони сумовиті, тужливі? У всьому винна наша історія. Це вона приходить до нас в сумних піснях нашого народу, краючи нам серця тими піснями, аби пам’ятали, аби не забували, що колись було. Ми перекручуємо чато ту історію, ігноруємо її, відкидаємо в непам’ять, а вона все приходить та й приходить до нас в наших піснях. Дехто прагне відмахнутися від тих пісень: навіщо, мовляв, ворушити давнину? А дехто ще й намагається дітей своїх від тих пісень відгородити.

• Навіщо їм ті безконечні «ой» та «гей»?

Не терба й пробувати, добродію, нічого з того не вийде. Від історії не так просто відмахнутися. Ті пісні неодмінно обізвуться. Як не у внуках ваших, то у правнуках. І запитають тоді вони у вас, а якщо не у вас, то у вашої доньки чи сина:

• А хто такі були ті козаки?
• А чумаки?
• А кого називали бурлаками?

Що відповість їм ваш син чи ваша донька? Відповість так, як ви навчили її чи його. Бо що б там вчитель в школі не казав, а слово батька чи матері немалу вагу має. А тепер і зміркуйте, чи так вже треба відгороджувати себе і своїх дітей від тих давніх сумних пісень, а зрештою, і від нашої історії.

Я – чумаківна, я це знаю. Мій пращур і досі їде по небесному чумацькому шляху, везучи і розтрушуючи сіль. Куди він ту сіль везе? Хто знає, може, до раю, бо й там сіль потрібна. А як же бех солі? А як же без чумаків? Тому й болять мені чумацькі пісні, а мою творчу уяву бентежить степ, безмежний, неозорий. І коршак вгорі ще й досі кружляє. Той самий, що колись…