Моя зоря спогади

І закрутилося знову все, завирувало довкола нашої нової поїздки до Києва. Як завжди, хвилювання. Виникали і тут-таки вирішувались якісь проблеми, виникали і точилися з приводу всяких дрібниць якісь суперечки.

І ось ми в Києві. Гамірно. Все рухається в прискореному темпі. Кожне місто має, вочевидь, не тільки свій характер, стиль, а й ритм життя. Треба було в той ритм увійти. І ми входили.

Нас зустріла Віра і повезла на квартиру своєї доньки. Зараз тут мали бути тільки ми і Віра з внучкою. Все гаразд. Відпочиваємо. Власне, відпочиваю лише я. Хлопці пішли оглядати Київ, а Лайош засів за телефон. Йому, виявляється, і тут було куди телефонувати.

 

Про наш виступ у «Кобзарській світлиці» люди знали. Ясна річ, ми ще не були настільки відомі, щоб всі негайно кинулися займати місця. Та людей прийшло досить. Були і наші щирі прихильники, що вже нас знали: родина Литвина, Наталя Лисенко з Шевченківського музею, був дехто навіть з УТОСу, але дуже мало. З УТОСу могло б бути і більше, але, на жаль, не було. Це характерно для нашого товариства: не було радості за свого ближнього, котрий чогось досягнув. Не було тієї доброзичливості, що мала б бути. Та що поробиш: вже як є… Але ті, що були в залі, створювали дуже добру атмосферу. Тут панувала щирість, доброзичливість і якесь піднесення. Кожен вірш, кожну пісню, зустрічали гарячими оплесками, навіть оваціями. Декотрі пісні йшли на повтор. Настрій у нас був винятково гарний, ми почували себе справжніми артистами і віддавали своїм глядачам все, що мали. Це був один з найкращих наших виступів.

І ось на сцену піднявся чоловік з великим букетом розкішних троянд. Звичайно, я не могла його впізнати.

– Іван Іванович, – назвався він, – ми з вами відпочивали двадцять чотири роки тому у санаторії «Карпати». А пам’ятаєте, як ми співали?

Боже мій, чому ж я не пам’ятаю? Тоді наш імпровізований хор зібрав шанувальників пісні не лише санаторію, а з усієї околиці.  І був у тому хорі Іван Іванович – викладач з Києва, що своєю ерудицією і навдивовижу чистою літературною мовою привертав до  себе увагу. Боже мій, зустріч через стільки років! Чи він пам’ятав моє прізвище, чи просто випадково прийшов на наш концерт? Я не питала. Я була надзвичайно схвильована. Наталя Лисенко кудись поспішала, тому до кінця не була. Вона передала квіти з маківками – це був той букет, що з моєї «Повені», що з мого дитинства.

Наша з Лайошем пісня «Ти поклич» сприйнялася особливо тепло і йшла на повтор. Концерт тривав дві години – глядач нас не відпускав. Це був тріумф. Борис Списаренко, усміхнений і доброзичливий господар «Кобзарської світлиці», сказав:

– Вони (тобто ми) натомлені дорогою, відпускайте вже їх.

Ми поверталися щасливі, збагачені натхненням і наснагою.  Ніяка матеріальна винагорода не може так окрилити артистів, як людське щире сприйняття, розкриті людські душі. І це була правда. Ми мали визнання, не офіційне, а людське. І що б там хто не казав, як би не намагався прискіпуватися до наших виступів, ми мали своїх шанувальників, ми мали інтелектуального свого глядача, може, не найбагатшого, та щирого, доброзичливого.

 

Фелікс на мене образився, дуже образився, бо цього разу ми до нього не зайшли, а він чекав. Час у нас був дуже обмежений, ми не встигали. Київ мене просто-таки виснажував своїми відстаннями. Та якби я знала, що це остання нагода побачитися з Феліксом, то таки б зайшла, попри все зайшла б. Та я не знала, що через два місяці Фелікса вже не буде. Ми завжди так: відкладаємо все на колись та потім, не думаючи, що те «колись» чи «потім» може і не настати.  Та тут ми вже не владні, тут ми вже нічого не можемо. Фелікс на мене розсердився – і дуже жаль, що це було наприкінці його життя. Пробач мені, Феліксе, мій добрий друже, що був колись моїм чоловіком, батьком моїх дітей, та про те не йдеться – це було давно. Але ми не зганьбили, не принизили себе поливанням одне одного брудом, ми не принизилися до помсти чи злоби, ми залишилися друзями і людьми. Пухом тобі земля! Але це станеться трохи згодом, як я вже сказала, через два місяці.           А зараз ніщо не смутило наш сонячний приїзд до Києва, нашу гарну зустріч з Литвинами, щире ставлення Віри. Це була ще одна з наших щасливих миттєвостей, котру хотілося б зупинити. Чи будуть ще? Тепер я вірила, що будуть.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

14 + seventeen =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.