Народився ти разом з весною,

Як у травні заквітли сади.

Залишайся назавжди зі мною

І ніколи від мене не йди.

І бандура дзвенить таємниче,

Залишаючи в серці сліди…

Я піду, якщо тільки покличеш.

Я піду, не спитавши куди…

 

24 червня

Навалилося багато роботи. Вичитую та й вичитую свою майбутню збірку – постійна боротьба з помилками, які хто-небудь постійно допускає. Тепер Лайошу роботи ще підбавилося: свою нотну збірку таки треба видавати у Львові. Може, вдасться разом з моєю. Але роботи, звичайно, багато. Лайош нервує. Але це і є життя. І воно прекрасне, хоч і не дуже легке.

Мушинка прислав листа і вступне слово до «Стежки», щоб я виправила деякі неточності. Написано добре, академік же. Я йому вдячна дуже, що перейнявся нашими проблемами. Це ж тільки подумати: взявся видати «Стежку», коли навіть їхній журнал «Дукля» на грані закриття. Я це оцінила. І дай йому, Боже, здоров’я.

19 липня

Ми знову у Закарпатті. В санаторії «Синяк». Знову шумить річечка, п’янить чисте повітря. Від нього я весь час хочу спати. Приїхали ми ще сімнадцятого, але виступ був сьогодні. Пройшов дуже добре. Глядачі були цікаві, сприйняли нас з захопленням.

………………………………………………………………………………

Жінка священика записала наші імена і обіцяла, що в найближчий час буде відправа за наше здоров’я.

А ще закінчилися книжки «Виклик долі», а жінка з Рівненщини дуже хотіла мати цю книжечку. Пообіцяли їй вислати. Все це приємно. Завтра Лайош їде в Ужгород, а я цілий день буду спати. Після завтра їдемо в санаторій «Поляна», а вже потім – у Львів.

21 липня

Переїзди важкі. Спека. Втома. В «Поляні» організації ніякої. Обурливо і образливо. Але виступ пройшов добре. Лайош співав навдивовижу. То добре, бо в залі був народний артист Володимир Гришко. Підходив до нас, дякував. Сьогодні ж додому. Спекотно. Але, певно, в тій втомі є щось від щастя.

23 липня

Їдемо в Червоноград, а звідти – в «Ровесник». Це навіть не санаторій, а дитяча база відпочинку чи що. Іде дощ, гримить, а ми виступаємо на веранді. Там же сидять діти і слухають нас. Коли я читала свою «котячу лірику», мені на стіл посадили кошеня. Воно вклалося на мої вірші і замуркотіло. Далі я вже мусила розказувати вірші з пам’яті, бо на моїх зошитах спало кошеня.

Після виступу нам у барі накрили стіл. Автобус нас чекав, і ми щасливо добралися до Червонограда, а потім і до Львова.

25 липня

Санаторій «Немирів». Спека. Прямо з автобуса на вечерю, а незадовго виступ. Все пройшло добре. Після концерту знову спілкування з людьми, слова вдячності. Вже вкотре переконуюсь: ми з Лайошем робимо добру і потрібну справу. Одна жінка попросила наші реквізити, куди б можна перерахувати гроші. Не знаю, як там буде, але добрий порух душі, видно, ми викликали. Тут ми переночуємо, а завтра – додому.

3 серпня

Як кажуть: «Хто до кого, а я – до Параски». От так і я – все про книжки. Пан Мушинка прислав верстку «Стежки від воріт». Вичитали, і сьогодні Лайош її відіслав. Попрацював пан Микола над нею добряче. Ні, він нічого не міняв, не поправляв, але навіть назви для розділів придумав. А також підписи під фотографіями. Словом, його рука відчувається у всьому. Книжка має бути добра. Дякую йому уклінно.

………………………………………………………………………………

Сторінки щоденника… Як сторінки життя. Тільки значно скупіші. Бо хіба можна життя втиснути в якісь рамки, розмістити на сторінках? Життя з усіма переживаннями, емоціями, настроями, дощами та зливами, сонцем і снігом… Таку палітру барв не вбере жодна картина. А в нас з Лайошем життя особливо насичене, бо ми постійно в русі, постійно контактуємо з людьми, з нашими глядачами, а наші глядачі – то цілий світ, цікавий і непередбачуваний, світ, котрим ми збагачуємося, вносячи в нього і свою лепту.

Ми стоїмо на сцені. Нам аплодують довго і палко. І в такі хвилини я почуваю себе щасливою і дякую Богу за свою долю, котрій я колись кинула виклик своєю першою збіркою. У мене в руках квіти, духмяні і ще з краплями дощу – це ніжне диво природи, дар людського серця. І хочеться занурити в них обличчя і так дихати, не відриваючись, їхніми терпкими пахощами. І я вдячна тим, хто прийшов на наш концерт. Я тільки не вмію того сказати, мені бракує слів. Хіба… Ось так.

 

Я зриваю оплески, мов квіти,

І тулю до серця, щоб зігріти.

Ми – на сцені, в залі – люди. Тиша.

Щиру сповідь хтось на серці пише.

Лине пісня, лине тепле слово,

Хоч просте, але не випадкове.

Тихо хтось зітхнув в ряду останнім:

Може в нього не лади з коханням?

Може в нього щастя не вдалося?

А можливо, то мені здалося…

Онде діти плещуть у долоньки,

Це чиїсь сини, чиїсь то доньки,

І чиїсь, можливо, онучата,

Хлопчики малі, малі дівчата…

Це ж для вас я викохала пісню.

Може, ще не пізно? Ні, не пізно.

То ж для вас ми будемо співати,

Бо про все те мусите ви знати.

 

Ми з Лайошем, хоча були вже й немолоді, якось не подумали про те, щоб наші виступи зафіксувати, зняти на відео чи що. Нам здавалося, що наші виступи будуть завжди. Бо як могло бути інакше? Бо кобзарське мистецтво вічне. Кобзар може бути і сивий, і старий, аби лише був на силі торкатися струн і щоб голос його не підводив. А поетеса? З поетесами трохи гірше. Однак… а потім поетеси минаються… та зараз про те не думалося. Зараз хотілося жити. Жити і творити.

Ми всі минемось, що там не кажіть.

Раніше хтось, хтось трішечки пізніше.

Та завжди буде існувати світ,

І як же ж треба, щоб він став добрішим.

 

Щоб світ став добрішим. Для того ми з Лайошем і творили свої виступи. А ще для утвердження нашої українськості. Нас і дітей та внуків наших. Аби не забували, хто ми. Слово і пісня сіялося, сходило в серцях і росло. А де не сходило… що ж, там ми були безсилі. Та це нас не зупиняло. Ми вірили в силу кобзарської пісні і кобзарського одвічного мистецтва. А ще ми вірили в силу поетичного слова. Чи не для того нас з Лайошем з’єднав Бог? Адже в житті, і ми це знали, випадково не буває нічого.