Ця рецензія Миколи Мушинки була надрукована в журналі «Дзвін». Дякую вам, пане Миколо, за добрі слова. Це для мене найкраща нагорода.

«ХОДІМО ЗІ МНОЮ У КАЗКУ»

Я вважаю, що казки не потребують анотації. А навіщо? Казки ж для дітей. А хіба ж дітям потрібні анотації? Це просто смішно. Може хтось зі мною не погодиться, але діти читають чи слухають казку, а не анотацію. І тут вже тримайся, авторе. Якщо казка сподобається, то добре, а якщо ні, то ти втратиш свого маленького читача, а це найгірше, що може бути для автора. Діти відчувають щирість. Щирість і доброту. Їх не одуриш. Свою нещирість не замаскуєш ні яскравими ілюстраціями, ні хитровиплетеним сюжетом. Діти все скоренько зрозуміють, скорше навіть, ніж дорослі. На щастя, мої казки діти люблять. А це для автора найвища нагорода. Тішуся з того і пишу все нові і нові казки. Ростіть, діти, з казкою, з українською казкою, з колисанкою, і нехай вам сняться українські сни, добрі і не страшні. Усміхайтеся у сні. І в житті також. І нехай ваші мами і тата, бабусі і дідусі, на вас дивлячись, теж посміхаються. Це для вас написалася і вийшла в світ книжечка казок «Ходімо зі мною у казку»…

– Куди?

– У казку. А що ж тут дивного, коли казкарка кличе дітей з собою у казку?

– А що там, у тій казці?

– Гарний кінець.

– А страшно?

– Ну… Може трохи. Мусить же трохи бути й страшно, бо ж інакше і казка – не казка.

Книжечка невеличка – всього 4 казки: «Козак Панько та родина вітрів», «Кіт Мурко, або Приблуда», «Мачушині забаганки», «Як три брати по розум ходили». Мені здається, що казки вдалися. Оскільки критика мовчить, то доведеться керуватися власною думкою – невдячна справа: «Хвали мене, моя губонько, а то роздеру тебе до вух». Ні, я захвалювати себе і свої казки не буду, але скажу, що кожна з них по-своєму оригінальна. Здається, Івану Василенькому вдалося добре книжечку проілюструвати. Особливо добре вдалося йому намалювати котів: вони у нього різні і цікаві, у кожного свій характер. Так і має бути. Літературні казки вирізняє те, що тут ніби вже щось знайоме, ніби знане, а почитай – і здивуєшся: всі проблеми вирішуються якось не так, сюжет розгортається по-іншому. І читач вже не може відгадати, чим закінчиться казка. Якщо про мене, то я мабуть вирізнила б казку «Козак Панько та родина вітрів». Думаю так, що та казка добре мені вдалася. І «Приблуда» теж нічого. А втім, своє слово скажуть діти – мої маленькі читачі. А я що? Скромний автор чи казкар, що по суті своїй одне і те ж.

 

11 лютого

Ще зранку з друкарні привезли «Ходімо зі мною у казку». Так що вона вже сьогодні продавалася. Гарний тиждень. А за всім тим – колосальний труд Лайоша. Про себе не кажу, бо творчість – це не праця. Хіба те, коли вичитуємо з Ірою текст після комп’ютерного набору – чорнова невдячна і марудна робота.

 

Мої друзі ніяк не можуть звикнути, що я пишу казки. Вони про те знають, але поки що це для них час здивування. Вони й не уявляли собі, що в мені живе стільки образів, стільки персонажів, віршів, прози і казок. Особливо чомусь дивували казки.

– І де ти їх береш? – питали.

– Й сама не знаю.

І я й справді не знала. Той мій казковий світ жив десь у мені чи я жила в ньому. І треба було відкривати його людям, якщо випадала така нагода. Хотілося, щоб від того казкового світу подобрішав реальний світ, в якому ми живемо. Ходімо зі мною у казку, і діти, і дорослі, і нехай принесе нам вона трохи втіхи і крихітку добра. А ми те добро розсіємо по світу – і стане його багато-багато, значно більше, ніж зла. Ходімо ж у казку.

 

«ЛЮБОВІ НЕ ЗРЕЧУСЬ»

Ідея видати міні-книжечку з ліричними віршами належала, звичайно, Лайошу. Я б такого не придумала.

– Уявляєш, це буде зовсім маленька книжечка, котру можна буде сховати в кишеню, покласти в косметичку, словом, взяти з собою в дорогу. Це будуть самі лише ліричні вірші. Про любов.

– Про любов, – заворожено повторюю я. – А про квіти можна?

– Ну… Про квіти також можна. Це гарно. Там у тебе, думаю, набереться ліричних віршів, ну, десь так з 60?

– Набереться. Якщо треба, то й більше набереться.

– Ні, більше не треба. 60 – це достатньо. Шрифт буде дрібний, тому книжечка буде зовсім маленька. Така собі міні-книжечка. Такі книжечки дуже цінуються. Дехто навіть їх колекціонує. Правда, вона буде дешева, не прибуткова, але й затрати на неї будуть незначні.

– То нехай і не прибуткова. Аби тільки вийшла.

– І ти б її роздарувала, – сміється Лайош.

– Ну… Трохи треба й роздарувати. А знаєш, яка то втіха для автора дарувати свої книжки?

– Добре, добре. Будеш дарувати, але найперше треба, щоб вона вийшла.

– Вийде. Неодмінно вийде, якщо ти вже її задумав.

Лайош задоволено посміхається і мабуть почуває себе таким собі маленьким магом, якому підвладне все. Ну, майже все. От захоче він видати мою книжечку – і видасть. І ніщо не стане йому на заваді. Правда, коштів у нас нема, але…

– На цю книжку багато грошей не треба, – каже Лайош. – Реалізуються казки – то й покриють затрати на цю книжечку. А у випадку чого – можна буде й кредит взяти.

Я зітхаю. Не хочеться кредит. Але у нас так вже повелося: все робиться на догоду моїй музі. Аби тільки книжки виходили.

– Ти, Тетянко, пиши. Все інше нехай тебе не обходить.

Ці слова я вже чула не раз. Я їх чую завжди, коли виходить нова книжка. І тепла грудочка чи жаринка ворушиться у грудях, десь там, де б’ється моє розтревожене серце.

– В радянські часи я так би не зміг,  – каже задумливо Лайош. – В радянські часи я б нічого не зміг. Треба було мати широкі партійні плечі. А вірші мали бути…

– Не згадуймо. Краще подумаймо про книжечку. Якою вона має бути. Найперше: що має бути на обкладинці?

– О, це вже я не знаю. Це вже ти маєш думати.

– Це ми з Іваном Василеньким придумаємо. Ото чоловік. Він завжди мене уважно вислухає, а потім скаже:

– У вас, пані Тетяно, добре працює фантазія, уява. Це добре, добре.

І ще від себе щось додасть до моєї уяви – і вже виходить те, що треба.

– Гаразд. Поговори з Василеньким – і за справу. Тільки не тягни, як ти це любиш, – суворо наказує Лайош.

І почалася праця. Вичитування, безконечне вишукування помилок, своїх і чужих, – все, як завжди. А коли комп’ютерник зменшив шрифт, ми з Ірою перелякалися не на жарт: раптом з тексту зникли всі риски. Оце так! Що ж тепер буде? Потім риски знайшлися – і все стало на свої місця. Книжечка «Любові не зречусь» пішла в друкарню, щоб народитися такою собі міні-книжечкою і потішити серця юних і старших, бо любов не залишає нікого байдужими. Так вже є.

– А головне, – казав Лайош, очікуючи книжечку, – тут не буде ніякої політики. Від того вже люди втомилися. Тут все таке особисте, таке для душі, а ще те, що тут знайдуться вірші для всіх поколінь. Кожен знайде тут те, що шукає.

 

7 березня

Сьогодні вперше продалася поетична збірочка «Любові не зречусь», котра вийшла щойно. Ми ще навіть не маємо всього видруку. Вона дуже маленька, бо зменшений шрифт. Така собі міні-книжечка. Вона цікава і вміщує 60 віршів.

 

Дорогий читачу, я дарую вам те, що маю найдорожче з свого поетичного доробку – вірші про кохання. Незалежно від віку, кожен знайде для себе те, що шукає: сльозу розпачу чи щасливу усмішку. Тільки не хотіла б, щоб хтось вишукував щось поміж рядками: тут нема підтексту. І не треба кожен вірш припасовувати до мене: та книжечка зібрала не лише мої переживання, а й переживання моїх друзів, близьких чи просто знайомих. Жодного вірша тут немає абстрактного: за кожним стоїть конкретна людина з відкритим серцем. Якщо хтось знайде тут щось і для себе, я буду рада. Взаємного вам кохання. Щасливих вам стежок! Удвох… Вітайте мою книжечку, котра стає тепер і вашою.

Тетяна Фролова

 

Короткі скупі фрази. Аж жаль бере. Що вони можуть сказати про таку емоційну збірочку? Вона розходиться поміж людьми. Потім ми її перевидаємо, а потім… Не знаю. Час покаже. Знаю тільки, що ця книжечка – як жива. Вона гріє душу.

Дівчата купили книжечку і тут-таки її читають. Читають вірші, разом, пристрасно, півголосно. Я сиджу і посміхаюся. Кращої нагороди мені не треба. Я щаслива. Я для вас, мої читачі, як Бог мені дозволить, напишу ще не один вірш, не одну книжечку. Тільки ви любіть цей світ, одні одних і мої вірші. А ще: аби ті мої книжки видавалися. Вся надія на тебе, Лойошку. Не зрікаймося ж любові. Що б там не було, не зрікаймося. Бо в ній, в любові, вся наша сила. І слабкість також. Але і слабкість може стати силою, якщо в серці житиме любов, котрої нізащо і ніколи не можна зрікатися.