Закручується пружина Лайошевого 50-річчя. Відбудеться те свято 29-го травня у музичному училищі, що на площі Шашкевича. Приїдуть знані кобзарі, а може й лірники. Треба вирішити багато організаційних питань. А  я вмію тільки переживати. З мене геть таки нікудишня помічниця. Все це буде 29-го травня. А сьогодні Лайошеве 50-річчя ми відзначаємо в сімейному колі, скромно і затишо, як на мене. 50 – це дата, що там не кажіть. Було багато привітань. А Поліна Внучко з Черкащини присвятила Лайошу вірш, в якому є такі слова:

Панове, скиньте капелюх,

Коли співає Лайош Молнар

Що ж, Лойошку, з роси тобі і з води! Ти ще зовсім молодий.

50-річчя! Ніби нічого особливого, а справ стільки, що не продихнути: і організаційних, і побутових, і ще всяких. Сьогодні ми їздили за туфлями: і Лайошу, і мені. Я дуже насміялася, розглядаючи сучасні моделі. Довелося купити й собі носаті. А що робити? Де інших візьмеш? А ще стільки всього треба. Люди ж приїдуть. Словом, свято – це завжди клопоти. Особливо, коли мусиш сам все організовувати. Друкувалися запрошення, програмки, треба було проконтролювати, чи розвісили афіші, організувати оголошення по радіо, Лайош видзвонював до кобзарів, котрі мали приїхати на свято. Було багато хвилювань: хто приїде, чи треба замовляти готель, хто прийде на концерт. Словом… ми чекали свята. І нарешті настав цей урочистий святочний день. Та до обіду для нас все ще були будні: треба те, треба інше, треба… треба… аби тільки нічго не забути. Були задіяні Сашко і Гена з машинами. Приїхав Михайло Коваль з Черкащини, Василь Кирилич з Дрогобиччини, Назар Волощук з Рівного, лірник Михайло Хай з Київщини.

Концерт відкрила «Дзвінга». Дівчата заспівали нашу пісню «Мамині пороги». Ах, як вони заспівали! Це було щось незвичайне. У наших приїжджих гостей горло перехопило. Та й, думаю, не тільки в них.

Було багато цікавих омерів. Тріо бандуристок, яких вчить Оксана Герасименко, заспівали Лайошеву пісню «Трави лягли на спочинок». Ярослав Цвик, учень Марії Галій, заспівав пісню «Я стояв під вікном у Львів’янки». Навіть я співала: «Якби мені лиха» та «Осінній вальс» – обидві пісні Лайоша. А потім ми співали удвох з Лайошем, а потім Лайош співав сам. Були теплі слова, грамоти, подяки, подарунки і квіти, квіти найкращі, найпишніші.

А потім був звичайний фуршет, і – по святі. Свято ще довго житиме в душі. Хіба ж все опишеш? Остання фотографія – я з букетом квітів, вдома. Все. Відпочиваємо. Завтра Зелені свята.

 

А далі – будні і праця. Нелегка праця. Школи пішли на канікули. Тепер наші виступи переносяться на санаторії. А а в санаторіях що? Тут далеко не завжди підуть слухати кобзаря. Тут людей треба розважати. А кобзар – це таке. Це не розвага. І стеляться Лайошеві дороги через бюрократів, через опір колишніх парторгів, долаючи антиукраїнські настрої керівників. Де хотіли б нас чути люди, там на перешкоді стає ненависть і спротив.

• А виступати однак треба, Тетянко, – каже Лайош.
• А як же ти виступатимеш, Лойошку, коли крізь оту бюрократію не проб’єшся?
• Буду виступати в бюветі. Люди прийдуть пити воду і слухатимуть кобзаря.
• Скажуть, що ти жебрак.
• Нехай кажуть. Кобзарі ніколи не були жебраками. Хоча й жили з людських подаянь. Це наша традиція, яку треба відновлювати.

Сумно було мені від таких слів. Виступи в бюветі… жебракування чи заробіток?.. Хто там тепер пам’ятає про ту давню забуту традицію?.. Скажуть – жебрак…

• Нехай кажуть. Василь Кирилич давно вже співає в бюветі або в парку.

Та Лайош мене не переконав. Я скрушно хитала головою. Мені хотілося плакати.

 

«ЩОБ НЕ ЗГАСЛА СВІЧКА»

Я довго думала, як назвати свою нову поетичну збірку. Кожна збірка має свій задум, свій стиль, свій мотив. А який же стиль має ця збірочка? Ну, не стиль, то, скажімо, спрямування чи провідний мотив. В цій збірці багато серйозних віршів. Це добре чи зле – не знаю. Своє слово скаже читач. Але над назвою треба було думати. І я думала, та нічого путнього до голови не приходило. І раптом… Свічка! Щоб не згасла! От саме так – щоб не гасла свічка. Свічка добра? Так. Свічка провідної нашої культури? Без сумніву. Свічка любові? Звичайно, і любові теж. Свічка великої і чистої любові. Свічка людської пам’яті? Беззаперечно. Тільки так має називатися моя книжка. Ця назва якось відразу проникла в душу. Не скажу, що мій чоловік Лайош Молнар, котий і буде займатися виданням книжки, був у захопленні від цієї назви. Не скажу, що він відразу прийняв її.

• Розумієш, Тетянко, – сказав Лайош у задумі. – Образ чи символ свічки якось вже дуже спаплюжений попсою. На свічку одягнули символ хатньої лірики, або й ще докинули якогось звульгаризованого присмаку чи несмаку.
• Але ж це не звичайна свічка. Це свічка, запалена від сонця. Ти тільки подумай: її тримають діти, а сонце опускає свій промінь, щоб її запалити. Уявляєш?
• Ну… як хочеш. Тобі видніше. Але… чи не видасться дивним, що сліпа поетеса пише про свічку, яку не може побачити… якось воно…
• Це ж символ, Лойошку. Та й не для себе я пишу, не для мене сонце ту свічку запалює, а для людей. А моя свічка горить у мене в серці. Світить і гріє. І дає натхнення писати. І нехай вона не згасає.
• Ну… Я ще можу тебе зрозуміти. Та чи зрозуміють інші?
• Зрозуміють, Лойошку. Їм допоможе свічка, запалена сонцем.

Я не певна, що переконала Лайоша, зате сама ще раз впевнилася: так, саме так, нехай не згасне свічка, запалена від сонця.

Так народилася назва книжки. А вірші писалися і назбирувалися поступово. І вже звучали. Що в них?.. Частка мого серця – це беззаперечно, як і в кожній моїй книжці. А ще? Серйозні теми з нашого життя, з нашої історії. А ще… звичайна щемка лірика, акварелі людської душі.

Вперше я подала тут, так би мовити, «куточок школяра». Переважно я подавала вірші для менших дітей. А тепер вирішила так… є тут і цикл Львову. Я ті вірші люблю. А втім… кожен читач знайде тут те, що шукає. А якщо ні… тоді нехай почекає до моєї наступної збірки.

Книжка лежить в друкарні. Дозбируються кошти. А я придумала для Іри та й для себе роботу. Вирішила доповнити поетичну збірку «Щоб не згасла свічка». Вірші були. Я собі подумала: ну навіщо ті вірші будуть лежати аж до наступної збірки? Нехай ідуть у світ. Колись-таки, думаю, ця збірка вийде. Принаймні, скорше, ніж наступна. Ото й сиділи ми з Ірою цілий день і рилися  в папках. Добирали вірші. Ну що ж, це, певно, і є творчий процес. А може й ні. А може це просто робота. Будемо чекати книжку.

 

Книжки ще нема. Буде колись. Неодмінно буде. А вірш «Мати» вже ходить поміж людьми. Я написала цей вірш про те, як діти віддали в будинок для перестарілих свою матір. Ця подія всіх зворохобила. Імен персонажів я не називала, та люди знали, хто це такі. Поміж нашими такого ще не було. Про цей вірш заговорили. Багатьом захотілося його прочитати. Цей вірш ходив у списках. Його переписували, відксерювали, посилали близьким і знайомим. Популярність – це добре. Але думаю, що я нажила собі нових ворогів. Я написала правду. Але саме правди дехто і не любить. Шо ж, нехай так. Мені не звикати. Про цей вірш вже знають родичі моїх персонажів. А можливо й самі персонажі. Певно, так і є. А якщо насправді, то цей вірш не такий вже й досконалий. Просто він взятий з життя. Він написаний про те, що сколихнуло людські серця. Та все ж дивно. Я й досі не розгадала тієї таємниці: чому раптом нібито слабкий вірш чимось западає в людські душі. Боже мій, нехай не відвернуться від мене мої читачі, бо я пишу для них. А ще хочу, щоб від моїх віршів хоч на крихітку більше стало на землі добра.

Пригадую дитинство. На Страсний четвер увечері всі йшли до церкви, і там кожен запалював свічку. Треба було її принеси додому, щоб вона не згасла. Неодмінно, щоб не згасла. І кожен придумував немудрий ліхтарик, щоб захистити полум’я свічки від вітру чи від дощу.

А ще пригадую, яке сильне враження справила на мене п’єса І. Кочерги «Засвіччине весілля». Особливо, де Мелашка несе запалену свічку і просить вітру, щоб не гасив її. І слова з тієї ж п’єси:

«І свічки жодної не варта та країна,

Що у борні її не запалила».

Так, це був великий символ. Був і є… що б там хто не співав, не казав і не робив. І що з того, що я сліпа і ніколи не зможу побачити полум’я свічки? Побачать інші. Для них же, зрештою, ця книжка. Для вас, дорогі мої читачі. Нехай не гасне наша свічка – свічка нашої любові чи… а далі вже кожному своє: як хто розуміє цей образ, образ дітьми запаленої свічки, свічки, запаленої від сонця. Запалімо ж її у наших серцях. І хай та свічка ніколи не згасне.

Були тут і сльози. Бо як же без сліз? Та то не були ні жіночі сльози, ні дівочі, ні скупі чоловічі. То плакав камінь, а ще плакали у чистій хаті на білих стінах образи. А чого вони плакали – спитаємо у них, нехай розкажуть.

Забігаючи наперед, скажу, що, коли книжка таки вийшла, то чи не найбільший резонанс викликав твір «Мати». Бо це і справді записано з життя. Ті люди, про котрих йдеться, жили серед нас, їх знали. Це була не вигадка, а гірка правда. Хтось витер сльозу, а хтось розсилав цей твір своїм знайомим. Навіть у Сургуті читали ті вірші. Я й сама не сподівалася, що моє слово має таку сиу. А виходить, що таки має. Що ж, була колись ще й свічка ганьби. Нехай вона краще ніколи не запалюється. Ми будемо світити свічку від сонця. А ще ту, що запалена від благодатного вогню в Єрусалимі. І нехай та свічка ніколи не гасне.

 

«Привіт зі Львова! Від кобзаря Лайоша Молнара і Тетяни Фролової!

Вітаємо Вас, дорогі наші, і всю Вашу родину з наступаючим Новим роком і всіма християнськими святами!

Низько кланяємося пані Магді і нехай вона буде гарна, дужа і щаслива ще  багато літ!

Тішимося, що дожили до тих свят, і нехай Бог нам дасть ще прожити в здоров”ї, і не просто прожити, а ще щось зробити на цьому білому світі.

Вітаємо, дорогий пане Миколо, ті стежки й дороги, по котрих Ви ходите і їздите, і нехай будуть вони для Вас щасливі. Для Вас і для тих людей, з котрими  Ви зустрічаєтеся. Колись і для мене така зустріч стала щасливою. Та Ви чомусь  забули за наш Львів і обминаєте його, як і нас, котрі вже давно хотіли б Вас почути зблизька.

У В А Г А!  А ТЕПЕР ЗАПИШІТЬ У ВСІ ЗАПИСНИКИ, ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ І НЕ ЗАБУВАЙТЕ:  у Лайоша Молнара і Тетяни Фролової змінилася адреса й телефон. Ми поміняли квартиру. НАША АДРЕСА:  79038, м.ЛЬВІВ, вул.ПАСІЧНА, будинок 49, кв.16.

Маємо тепер трьохкімнатну квартиру. І я нарешті маю свій кабінет і власний  письмовий стіл!  Я про нього мріяла вже дуже давно. І нарешті! Правда, в тій нашій квартирі ще впасти можна, бо все ще не на своїх місцях (очевидно, ще так  і святкувати будемо), але є надія, що з часом з тим дамо собі раду. Живемо ми зовсім недалеко від того місця, де жили раніше.

За тими всіма клопотами не вислали Вам  своїх нових книжок, що в нас вийшли. Це поетична збірка  „Щоб не згасла свічка” і книжечка дитячих оповідань „Коли  ти навчився читати”. Спішимо виправитися і надсилаємо Вам ті книжки, аби Ви разом з нами потішилися нашим новим здобутком. Щиро хочемо, аби ті книжки знайшли у Вас своїх читачів.

А на загал живемо ми добре, в роботі та клопотах. У видавництві „Край” лежить моя книжка „ШЛЯХ ДО ПОКАЯННЯ”. Це щось ніби на кшталт „ТЕРНОВОЇ ДОЛІ”.

Директор видавництва і мій редактор Ірина Цельняк надіється, що їй вдасться  знайти якесь фінансування. Аби ж так було.

А ще написано багато казок, є трохи віршів. Ніяк не можемо взятися за третю частину „ПОКЛОНЮСЯ ЗЕМЛІ” – „В ТОЙ ШИРОКИЙ СВІТ”. Спонсори розбагатіли і їх все важче шукати. Але ми віримо у добре начало, у нашу провідну зорю  і в добру волю Всевишнього, що для чогось послав нас на цю землю.

Лайош вже освоїв комп’ютер і може заходити в інтернет. Там в інтернеті вже кілька років є моя сторінка. Але не тільки те. Тепер ми можемо без обмежень прослухати компактдиск, котрий Ви так щедро нам подарували. Але і то ще не все. Використовуючи комп’ютер і програми, які є для сліпих і які Лайош освоїв, ми можемо і дещо почитати з тих „зрячих” книжок, які маємо, зокрема і книжки Миколи Мушинки, хоч щось. Звичайно, все це не дуже просто, але все-таки.

Мріємо вже, аби Ви нарешті згадали про наш Львів і про нас, котрі люблять Вас і шанують. Шлемо Вам свої найкращі побажання. Нехай здійсняться всі Ваші мрії.

Лайош і Тетяна

Львів, грудень 2004 р.»

 

Новий рік ми з Лайошем зустрічали в новій хаті. Зустрічали, як завжди, удвох. Гостей сподівалися завтра. А може й самі в гості до Сашка підемо.

Увечері мали приємний і несподіваний дзвінок. Подзвонив Микола Мушинка. І він, і його Магда, вочевидь, були схвильовані. Їх схвилювала надіслана нами поетична збірка «Щоб не згасла свічка». Ще Микола Мушинка сказав, шо це моя найкраща збірочка і що я для нього поетеса номер один, хоч знає він багатьох. Завищена оцінка, пане Миколо. А ще казав, що, коли він буде у Львові, то наша хата буде найперша, котру він не обмине. Ті слова гріють душу. Ми з Лайошем були дуже втішені таким дзвінком. Тепер можна було зустрічати Новий Рік. Настрій у нас був гарний, бо старий рік для нас був також непоганий. Після дванадцятої Лайош трохи покукурікав, бо цей рік – рік півня. Прийняли привітання, самі привітали декого та й полягали спати.