Мої діди ходили в Крим по сіль.

Ще не було тоді мене на світі.

Та пісня їх тужлива звідусіль

Пливе до мене крізь роки й століття.

Я – чумаківна… Тих степів нема –

Розлогих, неозорих… поорали…

І виглядати чумаків дарма:

Вже солі тії стільки назбирали…

І з наших сліз, і з нашої біди,

Що вже й за нею в Крим ходить не треба.

Та дивиться мій дід з нічного неба –

Чумацьким шляхом сіль везе сюди.

І лине пісня: «Гей, мої воли!..»

І слухає ту пісню чумаківна.

Якби ми знали та якби могли…

А шлях у небі

І ясний, і рівний…

І котиться по нім чумацький віз,

І пчиха місяць, наковтавшись солі.

Блищить та сіль з-під дідових коліс

І сиплеться на  землю… У безсонні

Хтось тихо вийде й стане на поріг,

Розвіє сумнів помахом долоні

І тихо скаже: «От і випав сніг…»

А спробуй-но: а може він солоний?..

 

Я – чумаківна з прадіда і діда,

Пишаюся своїм прекрасним родом.

У мене сонце сніда і обіда,

Й воли пасуться за моїм городом.

На підвіконні місяць вклався спати,

Загляне зірка, щоб його збудити.

Я стану на дорозі біля хати,

Бо хочу дуже чумаків зустріти.

• Ой, чумаки, чумаченьки,

Дайте солі хоч дві жменьки.

Дайте солі пригорщу,

А я вас хлібом пригощу.

Дам вам хліба і борщу –

Наїдайтесь досхочу.

Бо в дорозі бува

І не день, і не два

Ані страви, ні родини,

Ані вірної дружини.

Я – чумаківна з прадіда і діда.

Я чумаківна з поклику століть.

У мене сонце спить після обіда,

Ще й досі віл за хатою стоїть.

У мене сіль на віях і на скронях,

У мен спрага степу на губах.

Якби ще вміла їздити на конях,

А то не вмію навіть на волах.

Переродився наш народ дорешти,

Та дух козацький в ньому ше не згас.

Він пережив репресії, арешти,

Та гублять гроші так нещадно нас.

Чи так вже є, чи так мені здається?

Звідкіль взялась на нас така напасть?

Один краде, а другий продається,

Піде за тим, хто більше йому дасть.

Опам’ятайся, люде наш хрещений,

Не  дай розкрасти надбане добро.

Цей світ такий безбожний і шалений,

Та ми ще маєми Київ і Дніпро.

Опам’ятайся, мій великй люде.

Хіба ж не чуєш чийсь глумливий сміх?

Бо України другої не буде.

Хто захистить її від нас самих?

 

ЗИМОВА КАЗКА

Був кінець серпня, до нашої хати завітала «Зимова казка». Наша «Зимова казка». До зими ще далеко, а вона вже є. Ого-го, де ще той сніг, свято Миколая і Новий рік, а «зимова казка» вже прийшла. І ми зраділи їй, як, надіємось, радітимуть діти. Річ у тім, що побачила світ невеличка книжечка казок, зимових казок. Вона вийшла ніби якось непомітно. Правда, це для мене непомітно, а Лайош кудись ходив, про щось домовлялвся, зустрічався з художником, друкарню нову знайшов, що називалася «Тріада», – словом, працював. А я в цей час… а що я робила в цей час? Та хто його зна… Щось, мабуть, робила. Або нову казку писала Лайошу на клопіт. А книжка вийшла. Накладом три тисячі. До зими ще далеко, але ми надіємося, що «Зимова казка» розійдеться поміж людей, особливо серед дітей. Книжечка невеличка. Вступ і три казки, кольорова обкладинка – думаю, мала б сподобатися маленькому  читачеві. У нас тут всяких клопотів повно, то вийшло так, що ніби не сподівано книжечку привезли з друкарні. Ну що ж… Ще одна втіха в нашій хаті. Аби не останнє. Лайош тихо поміхається. Він, як ніхто, вміє радіти новій книжці. Ще б пак! Це його труд, і більше навіть ніж мій… Він, як той чарівник, таємничий і нерозгаданий: вже, певно, щось нове собі намислює. Неодмінно намислює. Я вже його знаю. Посміхається. Ще не каже, що ж буде наступним його клопотом. А буде, це вже я знаю. Тільки треба скорше «Зимову казку» реалізувати, щоб було за що зачепитися. Спонсорів тепер все важче стає шукати: розбагатіли люди. Що їм до книжок і до їхніх авторів? Мусимо книжку вкладати щось і від себе. Та якось вже буде. Якось буде…

Одні сприймають «Зимову казку», інші не сприймають – як люди. Нам важко судити про художнє оформлення – ми обоє сліпі. Звичайно, можна було б зробити краще: на кращому папері, можна було б і всю книжку зробити кольоровою. Можна було б… Якби кошти. Та ми радіємо тому, що є. І діти радіють. А дорослі? Дорослі ставляться по-всякому.

– Дорого, – кажуть одні.

– Де ви взяли такі мізерні ціни? – питають інші. – Дві гривні! Хіба ж це ціна?

Вже як є. Добрі люди допоможуть реалізувати, а там… А там Лайош ще щось придумає.

Тепер я вже знаю, і це головне, що діти сприйняли казку так, як нам би хотілося. Добре сприйняли. Що ж, нехай навчить їх бути добрими, любити свої звичаї і чекати  в цьому світі добра.

Шестирічний Максимко, коли йому мама проочитала казку «Подарунок святого Миколая», сказав:

– Мамо, кращої казки я ще ніколи не чув.

Що пройняло дитяче серце хлопчика? Хто може сказати? Сама дитина того ще не знає, не вміє пояснити.

Трохи книжок завезли в Білозірку: нехай тішаться діти. Я ж таки їхня письменниця.

Директор однієї школи, в якій ми виступали з концертом, запитав мене:

– А де ви берете мотиви для своїх казок? В тих казках стільки доброти. От ніби знане вже, а у вас якось так по-новому звучить. А ще: святий Миколай дарує дівчинці пісню. Це не звичайний подарунок. Ми звикли, що подарунки мають бути…

– Неодмінно коштовні. Ну, скажімо, мішок золота, – сміюся я.

– Так. А ще… У вас така мова… В ній навіть таке щось з колишнього, чого зараз немає.

– Щоб не забували. Хочеться, щоб наші діти росли не тільки на перекладних казках, хочеться, щоб в казках були наші українські імена, щоб дитина знала, що казкові події відбувалися ось тут, у цьому лісі, або, може навіть саме у цьому місці чи селі.

20 книжок ми відіслали Миколі Мушинці в Словаччину. Аякже! Ми не забуваємо, що і там живуть українські діти. І «мушинчата», внуки Миколи Мушинки, також казки люблять. І відповідь не забарилася. Найперше ми одержали листівку.