Закрутилося моє свято – моє шістдесятиріччя. Просила, аби Лайош з тим не починався. Бо хіба ж це свято, що я вже така стара? Не святкувати, а сумувати треба з такого приводу. Але де там! Лайоша не зупиниш. Що вже правда, то правда: він дуже любить робити так, аби я була щаслива, навіть тоді, коли я пробую пручатися. А ще Лайош носиться зі мною, як з писаною торбою. Аж іноді трохи незручно буває перед людьми. А втім… Що ж, нехай хтось і позаздрить, бо не кожна жінка може похвалитися таким чоловіком. І я не хвалюся, аби не зурочити, але дякую Богу, що я не одна, що є у мене мій Лайош.
А він все кудись телефонував, щось планував, продумував, організовував, щоб витворити щось грандіозне. Це був цілий ряд чи цикл творчих вечорів. Спершу свято мало відбутися в Тернополі, потім в Білозірці, далі в Ланівцях, а наступної неділі, тобто 29 квітня, вже у Львові. Аж незручно перед людьми. Що то скажуть мої недоброзичливці? Та нехай вже кажуть, що хочуть. Але мене більше цікавить, щоб в ці дні біля мене були близькі мені люди. Мені так хотілося, щоб зі мною їхав мій ансамбль «Струмочок», в котрому я проспівала стільки років. Ото вже хотілося. Правда, я розуміла, як це складно. В Білозірці мої дівчата вже виступали, а от в Тернополі… В Тернополі також виступали, але при інших обставинах. А мені хотілося, щоб зі мною, на моєму святі. Треба було подумати про готель. Вирішити цю проблему взявся Лайош. Знову кудись телефонував, про щось домовлявся – ансамбль зібрався в дорогу. З нами їхав і Олександр Пестов. Він би вже міг бути моїм історіографом, бо цей журналіст був з нами від моєї першої книжки.
– Я, Тетянко, мабуть, поїду раніше, щоб організувати готель, – хвилювався Лайош. Йому ніяк не сиділося на місці. Він весь був у русі і клопотах.
– То й добре. Щоб відразу й розташуватися та ще трохи відпочити.
Машина була в нашому розпорядженні. Її з доброї ласки надав нам пан Смітинський – ректор аграрного університету, що в Дублянах. Отже, Лайош з Пачею поїхали раніше. А ми з Сашком і з Пестовим їхали автобусом разом з ансамблем. «Струмочок» з радістю відгукнувся на мої запросини. Ансамблістам подобалося, як їх приймали в Білозірці. І взагалі дівчата були непосиди, любили поїздки і пісні. А мені подобалося, що «Струмочок» зі мною.
О сімнадцятій годині 21 квітня почався вечір у Тернопільському краєзнавчому музеї. Були залучені музиканти з філармонії, діти з музичної школи, а решту програми давали ми: ансамбль «Струмочок» і ми з Лайошем. Все це тривало три години. Було хвилююче і на якомусь емоційному піднесенні. А може це лише для мене? А втім, здається, не тільки. Були привітання і теплі слова. А головне – ті слова були щирі, і в тому я могла поручитися. У всьому відчувалася рука Ігоря Герети – нашого палкого шанувальника. З легкої руки Миколи Мушинки нас тут мали за своїх, і ми тут могли почувати себе насправді, як удома.
Другого дня їхали в Білозірку. Заїхали на цвинтар, де поховані мої батьки, і заспівали «Христос воскрес» і «Отче наш». Нехай Бог прийме нашу молитву, нехай порадіють душі моїх батьків, що донька прийшла до них не сама, а з своїми друзями.
В сільському будинку культури не було, мабуть, нікого байдужого до нашого виступу. Концерт тривав дві години. І знову були вітання, були квіти, море квітів. «Струмочок» подарував мені їх цілий кошик.
Після концерту нас запросили в кафе, де нам влаштували справжній бенкет. Тут вже почалася друга частина концерту, так би мовити, закулісна. Сашко Пестов ніяк надивуватися не міг, скільки тих пісень знають мої дівчата. Але дуже довго розважатися було ніколи: «Струмочку» ще стелилася дорога на Львів. Їхав і мій Сашко – йому треба було на роботу. А ми з Лайошем залишалися, а з нами Пача. Ми собі могли спокійно залишитися, бо мали у своєму розпорядженні машину. І це було чудово, бо завтра у нас ще був виступ в Нападівці, а ще ювілейний виступ у Ланівцях. А поки що ми їхали до моєї сестри Марусі. Ми були страшенно потомлені. Вже б і лягти спати. Та де там! Сходилися нові гості: сусідка Оля, що працює вчителькою у Москалівці, Леся – товаришка моїх дитячих років, сестру Надю привезли машиною, а з нею приїхала вся її сім’я. Маруся з донькою Галею накрили стіл. Ні їсти, ні пити ми з Лайошем не мали сили. Випивши ще якийсь келишок, Лайош солодко заснув, а ми ще довго розмовляли про всяку всячину, згадували, іноді комусь і сльоза на очі наверталася. Дивувалися мої сестри, що мені вже аж шістдесят.
– І де ти їх стільки набрала?
А я й сама дивувалася. Отак ми сиділи в моїй Білозірці на самий день мого народження. Жаль, що батьківської хати вже не було.
Нападівка. Село, що майже примикає до Лановець. Живуть тут цікаві люди, котрих чомусь прозивають галаї. Мабуть, тому, що вони всі голосно розмовляють. Але люди тут роботящі: он яку школу побудували. Виступили і тут. А тепер – у Ланівці. Ще один ювілейний концерт. Тільки тепер вже без ансамблю. Ланівці до того вечора готувалися. Зробили гарний сценарій, побудований на моїй біографії та з моїми віршами. Залучили хор. Я сиділа схвильована. У мене на очах були сльози.
А потім виступали ми з Лайошем. Приймали нас добре. В залі було багато молоді. Дивно, бо молодь зараз, правду кажучи, мало цікавиться поезією. А тут ніхто нікого не зганяв. Так мене запевнили. Були і старші люди. Сиділи схвильовані і розчулені. Після концерту до мене підійшов один поважний чоловік з моєю книжкою «Стежка від воріт» і попросив:
– Поставте хоч хрестик, тільки своєю рукою.
Люди ніяк не можуть собі уявити, що та письменниця зовсім не вміє писати по-зрячому, навіть хрестики ставити. Хіба що в нашому письмовому приладі. Але це і незручно, і не будеш його скрізь за собою носити.
Пішли в «Калину» і там смачно пообідали. Тепер можна і додому. На мене ще чекав один хвилюючий виступ – у Львові, в нашому будинку культури. Він мав відбутися 29 квітня. Невтомний Лайош і тут все розкручував, бо, як на мене, то вже було досить того свята, можна було б і зупинитися. Хвалитися особливо нема чим: шістдесят років – це не шістнадцять. Та якщо вже вечір був запланований, то треба було до нього готуватися, аби провести його на належному рівні. І тут вся відповідальність лягала на нас з Лайошем. Лайош вміє організовувати для мене свята, то правда. Бо з мене що? Я лише режисер. Звичайно, ми мали надійних помічників: працівників нашого будинку культури і дівчат зі «Струмочка». Але й нам клопотів вистачало. Нічого не можна було пускати на самоплин. Все треба було продумати, все передбачити. Найперше треба було подбати про програму: щоб нічого зайвого, щоб всього вміру і щоб було цікаво. Треба було подумати і про глядачів, щоб не був порожній зал. Ми знали, що глядачів агітувати не треба – прийдуть, але ж треба, щоб люди знали, а для того потрібна відповідна реклама. Словом, Лайош збивався з ніг.
– І треба тобі, Лойошку, такої мороки? – дивувалася і докоряла я.
– Треба, Тетянко, треба.
– Тепер вся Україна знає, яка я вже стара.
– То й нехай знає. А що ж тут такого? Роки. Всі вони твої, чужих не прожила. Хіба ж людина старіє з роками? Дурниці! Дехто вже в молодості відразу робиться старим. А ти ще в мене зовсім молода. Бо ж справа тут не в роках, Тетянко.
Я посміхалася і хоч чимось намагалася допомогти. Укладала програму, прикидала, приміряла, щоб не було нудно, щоб…
– Настуню, голубко, – це я до Насті Клименко. – Буду тебе просити, щоб ти вела програму на моєму святі.
– Та добре. Хіба ж я колись відмовлялася? Тільки ти все мені розпиши, що за чим, та й я проведу. Не хвилюйся так. Все буде добре. Хіба у нас хоч раз було зле?
– Та не було, але…
І я далі хвилювалася. Бо ж перед чужими виступати що? Подивляться, послухають – та й забудуть. А перед своїми – це зовсім не те. Свої довго будуть пам’ятати. Та й не залежно ні від чого, таки хочеться, щоб все було добре. Мусить бути добре. Бо інакше і бути не може. А фуршет? Про нього теж не можна було забувати. Це ж скільки канапок треба наробити. Море-моренне!
– Тетяно, зупинися, – гамували мене «струмчанки». – Ти що, весілля збираєшся робити?
– А як забракне? Ми ж не знаємо, скільки людей залишиться на фуршеті. Тут можуть бути всякі несподіванки.
І крутилося все довкола мого свята, а мені було і гарно, і щемко, і трохи незручно: от мороки всім завдала.
Найпершою несподіванкою було те, що нас зігнорувало начальство: з наших керівників ніхто не прийшов. Одних ми не кликали, а ті, кого ми кликали, вочевидь, перелякалися: як це вони прийдуть? А що про них скажуть? Що подумають? Хоча зрозуміти це було важко. Вечір як вечір, ніякої крамоли, опальною принцесою я не була і навіть ніякої грамоти чи адресної папки не потребувала. Але… Не прийшли – то й не прийшли. Я радше була здивована, ніж засмучена чи ображена. Вечір від того гіршим не став. Вистачало і теплих слів, і привітань. Був професор Плисюк з аграрного університету, був представник фонду захисту інвалідів, було багато добрих людей і багато квітів. А зайвий офіціоз? Навіщо? Тут мала бути поезія, пісня, мала звучати бандура, а все інше не мало ніякого значення.
Був радіожурналіст Олександр Пестов. А як же без нього? А вже Борис Машталярчук – той все фотографував. Ото вже людина неспокійної вдачі і наш палкий шанувальник. Потім в газеті «Повір у себе» Борис Машталярчук розташує декотрі з тих фотографій і напише велику і щиру статтю.
На сцену виходить Михайло Баран. Цей статечний чоловік зачитує вітальні телеграми від різних організацій і товариств. В залі всі трохи заскочені. Я також. Посміхаюся і дивуюся: де пан Михайло їх стільки назбирав? Але від одної телеграми у мене на очі навертаються сльози. Це телеграма від Сарми-Соколовського Новомосковськ Дніпропетровської області. Телеграма:
«Вітаємо з шістдесятиріччям диво дивнеє поетесу з ласки Божої кобзаря співу солов’їного мудру мужню прекрасну жінку дорогу нашу донечку Тетянку. Зичимо віку довгого та щасливого здоров’я творчості обіймаємо молитовно твої Соколовські
25.04.2001».
Співав «Струмочок». Звучали і мої пісні, і просто пісні, що мені подобалися. Теплу хвилю емоцій викликали діти – учні школи №43, ансамбль «КА-ПРИС». Керівник ансамблю Людмила Тимчишин написала декілька пісень на мої вірші. І це були прекрасні пісні. Тут виконувалися: «Місто моє», «Дитина народилась на землі», а ще композиція «За що ти, люде, розіп’яв Ісуса»? Це була дуже серйозна річ і виконувалася дуже цікаво і оригінально. Ні, це не пісня, це композиція, і вона нікого не залишила байдужим. Зал тих дітей просто-таки не хотів відпускати зі сцени.
А ми з Лайошем? Звичайно, звучали і ми. Нас як митців у себе вдома практично ніхто не знав, а тому все, що ми співали, було нове і несподіване.
Вечір закінчувався. Все, що починається, має колись закінчитися. Навіть мої недоброзичливці визнали, що вечір вдався. Вдалося, здається, все. І фуршет також.
Стало тихо. Відшуміло свято. Минула для мене ще одна весна, шістдесята. І куди вони все-таки діваються, наші весни? Зозуле, накуй мені ще трохи. Ну, будь-ласка, накуй. Хіба тобі шкода?.. Кує зозуля мої літа, все кує та й кує. Щедра зозуля трапилася. Дякую тобі, зозуле, добра віснице моя. Дай, Боже, щоб так і було, як мені набажали мої друзі. Під враженням від свого святочного циклу я написала лист до нашого великого друга академіка Миколи Мушинки. Хто ж ще так щиро потішиться з нашого успіху чи підтримає, якщо буде в тому потреба? Активної переписки ми не вели, але час від часу обмінювалися листами чи листівками.
«Вітання вам і вашій родині, дорогий пане Миколо!
От і відсвяткувала я своє шістдесятиріччя. І сумно, і смішно водночас, бо, чесно кажучи, не почуваю себе старою, хоч іноді трохи бракує сил, а ще шалено бракує часу. Багато зараз концертували з Лайошем. Та доля таки жартівниця, що підкинула мені Лайоша вже на старші роки. Молодість пробайдикувала, а тепер – шубовсть у самісінький вир.
До мого шістдесятиріччя Лайош влаштував мені цілий цикл вечорів: у Тернополі, в Білозірці, в Ланівцях і у Львові. З вашої легкої руки в Тернополі ми маємо своїх щирих шанувальників, у тому числі Ігоря Герету і Ярослава Гевка. Той Гевко там такі телепередачі зробив після нашої «Стежки». Слава Богу, подарував мені відеокасету – ото вже пам’ятку матиму.
Всі вечори пройшли на гарному рівні. Жаль, що не було вас. У Тернопіль і в Білозірку з нами їздив мій ансамбль «Струмочок».
Маю надію, що вже незадовго вийде друга частина «Поклонюся землі» – «Під каштанами». Боюся тільки, щоб не вкралося багато помилок. Вичитуємо, вичитуємо… Якби ж я могла сама, а так… Дуже складно. Бракує добрих коректорів. А ще більше бракує коштів. Бідний Лайош, він крутиться з усіх сил. Я й досі дивуюся, як все це йому вдається.
Лежить дві збірки поезії, багато казок і дитячих оповідань, написана більша частина «В той широкий світ», паралельно пишу книжку «Моя зоря» – це вже наше життя з Лайошем. А ще пишу «Думу про час». Ця книжка ще поки що таємниця. Бо хочу я написати про Михайла Барана. Адже це чималий відтинок історії української культури. А скількох цікавих людей він знав і бачив. А скількох кобзарів.
Мені б вже дуже хотілося, пане Миколо, аби ми з вами посиділи трохи у мене в хаті, поговорили, аби ви тільки нікуди не спішили, як це завжди буває. І щоб з нами неодмінно була пані Магда.
Ну, наговорила вам багато всякого. То вже вибачайте. Всього вам доброго. Вітання від Лайоша.
Ваша Тетяна».