Та вже моє усамітнення незабаром закінчиться. Завтра вже приїжджає Лайош. Він розкаже про свої враження. Ні, не від відпочинку. Ті враження я вже знаю наперед. Лайош розкаже по фестиваль «Країна мрій». Ну-ну, цікаво. Скорше б приїхав.

Поступово повертаюся до якогось руху, до свого звичайного життя. Подармувала – і досить. А то можна геть розледачіти. Треба нарешті йти на кухню і за щось серйозно братися. Чоловік приїжджає, а це не жарти. Його найперше треба нагодувати. Смачно нагодувати. Щоб відчув різницю між будинком відпочинку і домом. Що, що, а Лайош поїсти любить. А вже потім враження. Їх висачить надовго. Бо Лайош не вміє розповідати все відразу. Вже манера у нього така: поступово, дуже поступово розкручує свою розповідь наче розмотує нитку з клубка. Нехай, я терпляча.

16 липня

Сьогодні приїхав Лайош. Зустрів його Сашко. Лайош, здається, радий, що вже нарешті вдома. А в мене чомусь таке відчутя, що його не було дуже довго. А завтра вже маємо два концерти.

Доки не було Лайоша, то ми з Ірою зустрічалися кожного дня. Як сказала Іра, працювали на благо творчості. Ну, тепер наше життя знову набере своїх обертів.

 

Питаю Лайоша про відпочинок – сердиться.

• Який там відпочинок! Ще якби ти була, а так… якби не бандура, то й не знаю, що я робив би. А якби не фестиваль, то може й втік би додому. Нудно. Комсомольські пісні мені ще в юності набридли. Таке враження, що там і України нема. Нарешті у Львові. Ні, може часом треба так десь побувати, щоб потім з повнотою відчути, що таке Львів.
• А як фестиваль? І чому така назва – «Країна мрій»?
• Ну, про назву фестивалю нічого сказати не можу. Не я її придумував. А фестиваль… ну що тобі сказати? Задум добрий був. Та завжди навіть найкращі задуми можна перепсувати. Ні, чому ж… зовні виглядало все дуже ефектно. Словом, видовищно. А якщо глибше – блазнюють хлопці.
• Невже всі блазнюють? – засумнівалася я, бо чекала від того фестивалю якогось неймовірного свята, а тепер була розчарована, наче мене одурили.
• Не всі, звичайно. Є й щирі учасники, але й блазнів вистачає.

Забігаючи наперед, скажу, що  сліпий кобзар Лайош Молнар проходив кілька років поспіль по всіх рекламах фестивалю, хоч ніхто ні разу не зателефонував Лайошу Молнару і не поцікавився, чи буде він брати участь у тому дійстві. Прикро, але нічого не зробиш. Такі реалії.

 

«КАЗКИ В КОШИКУ»

Після великої книжки казок, яку фінансував мій Льоня, радісне запаморочення швидко пройшло. Тепер треба було працювати далі. Ми розуміли, що дорогу велику книжку казок, навіть з кольоровими малюнками, не кожен читач може купити. Він ще до того не готовий. Для пересічних читачів потрібна дешева книжка. Не тому, що їм не подобаються книжки з кольоровими малюнками. У людей просто нема грошей. І на осінь 2007 року ми запропонували читачеві недорогу книжку казок – «Казки в кошику».

– Де, де? – запитають цікаві.

– Ні, вам не причулося. «Казки в кошику».

А було це так…

– Бабусю, а де ви ховаєте свої казки?

Ну, ясна річ, таке могла запитати тільки внучка у своєї бабусі. А казки, виявляється, можна ховати де-завгодно: і в скрині, і в вузлику, і в торбі, і… В кошику. А ви ж як думали? А коли раптом виявиться, що в тому кошику спить кіт… Що ж, цілком ймовірно, що той кіт теж з якоїсь казки. І то нічого, що схожий він на вашого Мурка. А може й ваш Мурко також з казки. Отакі дива відбуваються з казками. Просто треба, щоб у казкаря було трохи уяви і фантазії. А ще трохи коштів, щоб ті казки видати. На жаль, кошти – це чи не найголовніше. І ніяка казка, ніякі чарівники тут не допоможуть. Хіба Лайош Молнар щось придумає.

«Казки в кошику»… Дива тут нема. А мої знайомі сміються:

– А далі куди ти будеш казки свої складати? Що ти ще придумаєш?

Я теж сміюся:

– Були б казки. А вже куди їх складати – знайдеться. Щось придумаємо. Можна, скажімо, покласти їх у кухлик.

– У кухлик?

– А чого ж… Можна під подушку. А можна…

– Ти просто нестерпна фантазерка.

– Звичайно. Інакше б я і казок не писала.

Найголовніше те, що дітей це зовсім не дивувало, що Улянчина бабуся ховала казки в кошик. Мені шкода, що ця книжка не увійшла у велику книжку казок. Просто ці казки написалися трохи пізніше, коли велика книжка казок була уже в друкарні. Та це нічого. Діти її однак люблять. Чому? Бо там котик, а ще літаючий хлопчик, а ще чимало всяких див. А яка ж казка без дива? Дива бувають і в житті, просто треба вміти їх бачити. Дива вміють бачити найперше діти, а ще, звичайно, казкарі. От, скажімо, зацвіла квітка. Хіба це не диво? Ще вчора її не було, а сьогодні вона вже п’є росу і до неї поспішає бджола. Лелека прилетів з вирію. Хіба це не диво. Летів через моря, через океани, щоб тут, на нашій землі звити собі гніздо і вивести лелечат. Хіба це не казка? Та казок у нас скільки-завгодно, тільки треба навчитися їх бачити.

– Казки живуть поряд з нами, в кожній травинці і деревинці. Просто не кожен вміє їх бачити.

Так сказала бабуся своїй внучці Улянці.

– А ви, бабусю, навчите мене бачити казки?

Це запитання не тільки до бабусі Олени, а до нас всіх. Навчімо дитину бачити казку поряд з нами. Дитина сама шукає дива на землі. Їй треба тільки допомогти, трішки підказати. Така дитина виросте добріша і навчиться любити цей світ, цінувати все, що в ньому є.

Мене інколи питають:

– У вас казки для хлопчиків чи для дівчаток?

Або:

– У вас казки виховні, пізнавальні чи розважальні?

І я чесно зізнаюся, що не знаю. Бо й справді не знаю, чи треба ті казки якось класифікувати. В казці має бути все: і виховне, і пізнавальне. Найбільшим моїм критиком чи поціновувачем моїх казок є одна бабуся, що на Форумі видавців у Львові завжди купує мої казки для своїх онуків і по-своєму їх рекламує:

– Люди, купуйте ці казки. Вони добрі.

Мабуть це найголовніше, що повинні мати казки.

Ілюструвала книжку Марія Василенька – дочка Івана Василенького. Художниця не професійна, але вміла бачити казку. Нас вона влаштовувала. Головне – щоб книжку сприйняли діти. А вони сприйняли її добре. То нехай книжка іде між люди. «Казки в кошику»…

 

2007рік

29 серпня

Їдемо в Миколаїв. Тут проходить нарада директорів і заучів шкіл всього району. Після наради я мала представляти нову книжку казок «Казки в кошику», котру нам вчора привезли з друкарні (ще не всю). Задум був добрий. Але ж люди дуже часто вміють перепсувати всі найкращі задуми. Ми сподівалися, що після того у нас буде концерт. Для того і приїхали. Але нам великодушно дозволили заспівати одну пісню. Ми, звичайно, заспівали три пісні. Бо як же таки оду? А поміж тим я ще прочитала два вірші. Нас дуже добре приймали. Я також представила «Казки в кошику». 34 книжки, що давалися безкоштовно як показові, розлетілися в один момент. Щось трохи і продалося. Але свої транспортні затрати ми не покрили. Добре так їздити. Ну, будемо вважати, що це була реклама.

10 вересня

Привезли майже весь видрук «Казки в кошику». Ну й наносилися хлопці. Ще Сашків товариш Назар допомагав. І Лайош носив. Добре нагріли чуби. Це ж четвертий поверх. Тепер наша хата геть вся заставлена книжками. Нам би дуже здалася ще одна кімната. Але це з області фантастики.

 

Будемо сподіватися, що повний кошик казок хлюпне дітям повну душу втіхи.

 

«ПО ТОЙ БІК СЕРЦЯ»

Це назва моєї нової поетичної збірки. Ця поетична збірка, видно, в таку несприятливу годину задумана була. Якось все не клеїлося, йшло шкереберть. На своєму шляху ця невеличка книжечка зустріла багато перепон. Не те, щоб ті перепони були якісь серйозні, а так, дріб’язкові. То мені не хотілося писати до неї «Замість передмови», то мені не сподобалося, як Христина задумала проілюструвати обкладинку. Інша художниця взагалі запропонувала щось неприйнятне. Словом, все мене сердило, я була у розпачі і не знала, що маю робити. А тут ще й назва ніяк до голови не приходила. Мудрувала я над тією назвою,  мудрувала і зупинилася на тій, що вона й має – «По той бік серця». Назва трохи химерна. А особливо, якщо зважити, що до тієї назви на обкладинці художниця ще мала щось намалювати. І намалювала. А вже що? Ну, що їй нафантазувалося. Намалювала так, як собі уявила, як побачила ту обкладинку. Чи добре намалювала, як це їй вдалося? Це ми побачимо потім. Побачимо, як на ту книжку зреагують читачі. Бо вірші – це потім, а найперше – це таки обкладинка.

Дарія Тимоніна підійшла до нас на Форумі видавців. Постояла, подивилася на книжки та й сказала:

– По-моєму, вам потрібний художник.

Ясна річ, що потрібний. Тут і сумнівів нема ніяких. Сліпому шукати художника – це справа непосильна. А втім, треба ще й враховувати наші можливості. Найдешевше і найкраще – не завжди співпадає. А що робити, коли коштів чомусь завжди бракує? Може тоді нічого не видавати? Ні, це не годиться. Мене зупинити вже важко. А тим паче мого Лайоша, котрий вважає, що я талановита. Я так не вважаю, але якщо вже пишеться, то, мабуть, треба видавати. А найголовніше те, що мої книжки потрібні простим людям, потрібні пересічному читачеві, котрий, що б там хто не казав любить поезію. Отже, Дарія Тимоніна ілюструє обкладинку до моєї поетичної збірки «По той бік серця». Ну й назва! Аж самій чудно. Це ж треба було так довго думати, щоб таке придумати! Але, зрештою, назва – як назва. Вона є – і треба її приймати. А що робити?

Щось не так версталося. Десь формат обкладинки не відповідав текстовому формату. Я не дуже в те вникала, всім тим клопотався Лайош. Він нервував, когось заставляв переробляти, словом, крутилася карусель. А вершиною всього стали слова моєї друкарки Іри, котру я дуже поважала, навіть по-своєму любила, але вона довго не приходила, щоб остаточно вичитати ту збірку. Я попросила її все-таки прийти, бо збірка була вже зверстана і треба було її переглянути. Я розумію, в Іри море і своїх проблем. Батьки хворіють та й у самої Іри із здоров’ям не все гаразд, але ж від роботи зі мною вона поки що не відмовилася, отже… А вона мені зверхньо так заявила:

– Ви вже давно могли ту збірку зробити. Чому ви не робили її влітку? Вам пан Лайош казав.

Це був ляпас. Такого я від своєї Іри не чекала. Я навіть не знайшлася, що їй на те відповісти. Хіба ж поясниш їй, що таке творчість, що таке натхнення?

– Ти всіх порозпускаєш, – дорікнув Лайош. – Не вмієш ти тримати дисципліну.

– Бо я не начальник, а всі інші – не мої підлеглі. Хоча б Іра.

– Але ж як ти дозволяєш, щоб тобі таке казали?

Знизую плечима і мовчу. Поплакала потім, потім подумала, що з Ірою пора попрощатися. І жаль стало, не так Іру, як нормальних людських стосунків. Ми з нею працюємо вже біля восьми років. І що тепер? Потім Іра попросить вибачення – і все стане на свої місця. Але якийсь камінчик в серці таки залишиться, маленький, крихітний, а таки… Він, той камінчик, не зникне, а перейде в ту поетичну збірку, що має таку химерну назву – «По той бік серця».

Чомусь тяжко виходила ця збірка, але, слава Богу, таки вийшла. Ось що записала я з цього приводу у своєму щоденнику за 17 квітня 2008 року.

 

17 квітня

Холодно і хмарно. Вдень на якийсь час припинився дощ. Ми саме поїхали дещо купити: Сашко з Аліною та з Юлею і я. А перед тим Сашко з Лайошем поїхали в друкарню за книжками. Нарешті вже вийшла моя поетична збірка «По той бік серця». Вийшла книжка, а свята чомусь нема. Наче хтось у нас його вкрав. Чому так? Не знаю. Особисто я трохи розчарована. Книжка вийшла чомусь менша за форматом. Чия вина? Мабуть тої, що форматувала збірку. Словом, на ту ціну, яку Лайош хоче їй ставити, по-моєму, збірка не виглядає. Було б добре, як би я помилилася. А Лайош гострий, як бритва. Йому хоч нічого не кажи. Словом, відчуття свята зіпсовано. А це ж наш труд. І не тільки мій, а Лайоша також. І неабиякий. Якось так прикро. Прикрощі замість радощів. Це нікуди не годиться. Так зустрічати книжку не можна.

 

Потім я ще не раз буду картати себе, бо мабуть-таки мій кепський настрій зіпсував свято народження нової книжки. Ні, я таки буваю нестерпна. Та вже є – як є.

Та книжка вже пішла у світ, моя одинадцята поетична збірка «По той бік серця». Пішла, шукаючи своїх читачів. І читачі зустріли її щиро і схвально і вже купували її на Форумі видавців дитячої книги, що проходив у Львові у травні 2008 року. І вже продавалася та книжка в школах і в санаторіях після наших виступів. Маємо вже теплий відгук Олі Носовської. От ще лише Микола Мушинка поки що мовчить. Але він обов’язково обізветься, не обійде мовчанням мою скромну книжечку – мій доробок і Лайошів невсипний труд.

«По той бік серця»… А що ж там, по тому боці серця?.. Про те розкажуть вірші. Розкажуть тим, хто по-справжньому любить поезію. А тим, хто її не любить, вірші нічого не розкажуть. Та думаю, що ті, котрі поезію не сприймають, і читати цю збірку не будуть, бо це не їхній клопіт. То й нехай собі.

По сусідству з моєю сестрою Марусею в Білозірці живе хлопчик Тарасик і дівчинка Мар’янка. Я вже про них писала. Хлопчик трохи  старший, а Мар’янка вже цього року закінчує перший клас. Я інколи дарую їм свої книжки, особливо казки. Іноді навіть посилаю їх поштою, щоб дітям цікавіше було. Коли ми приїхали в Білозірку на Великдень, казки вже були на підході, але не встигли до нашого від’їзду. Я знала: діти завжди чекають, що ми привеземо нові книжки. Цього разу я подарувала їм поезію. Це, власне, і була збірка «По той бік серця». В кожній поетичній збірці для дорослих обов’язково є дитячі вірші. Є вони і тут. А серед тих віршів є і такий: «Про дівчинку Мар’янку, що не любила прокидатися зранку».

Скільки ж то втіхи було, коли дівчинка натрапила на той вірш. А може й хтось з дорослих Мар’янці його прочитав. Коли моя сестра Маруся до них зайшла, то Мар’янка, щаслива і усміхнена, сказала:

– Ви знаєте, а та цьоця, Тетяна Фролова, за мене віршика склала.

То як же не потішити дитину книжкою, віршем чи казкою? Така дитяча втіха, дитяча усмішка багато вартує, дуже багато.

Мені жаль тих людей, що дивляться на світ відкритими зрячими очима, а нічого не бачать: ні краси, ні потворства, ні доброти, ні досконалості. Пошли їм, Боже, прозріння. І нехай у них і по цей, і по той бік серця запанує злагода і любов.

Я іноді намагаюся занотувати ті добрі слова наших читачів чи глядачів, котрі часто чуємо ми після наших концертів. Я дуже ціную ті слова, сказані не зі сцени, не для залу, а нам особисто. Нещодавно ми виступали в санаторії «Черче». Після концерту до нас підійшла жінка з Вінничини і схвильовано сказала:

– Виходить, що мати очі – це не головне. Головне – мати добру душу.

Очевидно, дуже вразив цю жінку наш виступ, а може й вірші. Очевидно, це і є те, що у людини по той бік серця.

Пошли ж нам, Боже, світла і добра. Очисти нас від скверни. І нехай наші серця будуть чисті, як серця немовлят.

Минають роки. Минаються люди. А вірші залишаються. Нехай же вони живуть довго, довше, ніж ми. Хай несуть вони людям добро і очищення. А якщо треба, то нехай викличуть і сльозу. А я за ними дорогою, а я за ними стежиною, вітром, дощем чи хмариною. І матиме втіху душа моя, що ті вірші хтось читатиме, і не просто читатиме, а прийматиме їх у своє серце.