Моя зоря спогади

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

(САМА ПРО СЕБЕ)

От і закінчилася моя щира сповідь – автобіографічна трилогія «Поклонюся землі», що складається з трьох книжок: «Стежка від воріт», «Під каштанами», «В той широкий світ». Видавнича група РБЗіДу  зробила величезну роботу, видавши ту книжку шрифтом Брайля. Я схиляюся перед ними і дякую їм за їхню сподвижницьку працю. Дякую і Вам, дорогий читачу, що стало Вам витримки дочитати ту книжку до кінця. Але життя триває. Я й сама не сподівалася, що новий виток у моєму житті, несподіваний і цікавий, змусить мене засісти за ще одну книгу, ніби окрему, а ніби продовження  моєї трилогії. Це книжка «Моя зоря».

Все моє життя змінило друге заміжжя. Я вийшла заміж за сліпого кобзаря Лайоша Молнара. Він відразу взявся за видання моїх книжок. Про мою творчість, про становлення Лайоша Молнара як кобзаря, про наші спільні виступи на сцені, зрештою, про здійснення моїх найпотаємніших мрій, маленьких людський мрій та мрій творчої людини, – про все це у книжці «Моя зоря».

Я собі подумала: а що, коли раптом хтось і не чув, і не уявляє собі, хто ж така ота Тетяна Фролова, що раптом десь побачила в небі незрячими очима свою зорю? Цілком ймовірно, що хтось з вас, дорогі читачі, не тримав досі в руках жодної моєї книжки. Це трохи сумно, але цілком ймовірно. Отже, для тих, хто ще про мене нічого не знає або вже встиг забути за плином часу і всілякої інформації, нагадую…

Моя біографія почалася в селі Білозірка Лановецького району на Тернопільщині 22 квітня 1941 року, коли я народилася, за два місяці до початку війни. Я була в тата з мамою дванадцятою дитиною, правда, вижило нас шестеро. А зараз, на той час, коли я пишу ці рядки, залишилося нас три сестри. Я живу у Львові, а старші мої сестри так і живуть в моєму рідному селі, таки в Білозірці. Розрослися корінням і гіллям, народили дітей, маємо онуків, а дехто вже й правнуків, та й живемо. Дівоче моє прізвище не Фролова зовсім, а Кноль. Під цим прізвищем в Білозірці пам’ятають моїх батьків та й мене малою. Прізвище Фролова набуте з моїм першим заміжжям, але його носять мої три сини, а тепер і мої книжки.

Про моє життя можна прочитати в передмовах до моїх книжок, правда, називаються вони в мене не передмови, а «Замість передмови», бо передмова бачиться мені чимсь таким офіційним і сухим.

Воно б може і нічого, та після першого року життя я захворіла і втратила зір. Зорових уявлень не памятаю, бо була ще дуже маленька.

Йшла війна. Куди поткнешся зі своєю бідою? Все ж батьки прочули що у Кременці є знаменитий лікар-окуліст. Мама повезла мене до нього. Цей лікар був єврей і на той час зі своєю родиною перебував у гетто. Випускали його до людей на дві години.  Якось вже пробилася моя мама зі мною до того лікаря, хоч потрапити до нього було дуже багато бажаючих.

– Що йому взяти? – питала мати у медсестри, в котрої ми зупинилися.

– Сказав, що нічого йому не треба, окрім хліба. У нього діти…

– У нас тільки гречаний, – забідкалася моя мама.

– Яке це має значення? Аби хліб ..

Подивився мене лікар, виписав очні краплі і сказав, що через місяць зробить на одне око операцію і гарантує повернути на це око 20 процентів зору.

Ми поїхали додому. А через два тижні медсестра написала, щоб ми не їхали, бо лікаря вже нема – розстріляли разом з іншими. Так я залишилася сліпою, і вже ніхто нічим не міг мені допомогти, навіть відомий Філатов. У 1949 році мама повезла таки мене і до нього, до лікаря світової слави, та вже було пізно: зоровий нерв вже був повністю атрофований.

Росла собі, сліпа серед зрячих, бавилася з дівчатами, ні про що не думала, нічим особливо не журилася, не відчувала своєї сліпоти. Не сумувала, бо не знала, що я втратила. Сумувати почала, коли товаришки пішли до школи, а мене, звісно, до школи не брали, бо я була сліпа. Від братів навчилася табличку множення, вільно розвязувала задачі, знала багато віршів. А що вже до пісень, то вони жили в нашій хаті: гарно співав мій батько, співали всі мої сестри, співала і я. Часто на досвітки до нашої хати сходилися дівчата і хлопці. Отут вже можна було наслухатися і пісень, і казок, і бувальщин, і небилиць. І вже ніяка сила не заставила б мене піти спати. Отак і росла.

Таки ж Філатов сказав моїй мамі, що для сліпих дітей є спеціальні школи. Така школа була в Одесі. Мама побоялася відразу  мене там залишити: наближався  кінець навчального року, та й боялася, щоб люди не судили її, що завезла кудись свою дитину та й покинула. Одеса була далеко – не наїздишся, грошей не було.

Директор Білозірської школи пан Мартиненко зацікавився моєю долею. Він кудись писав, довідувався і таки дізнався, що така спецшкола є у Львові. Туди мене і відвіз мій батько. Для першого класу я була вже переростком, та в повоєнні роки таких дітей було багато. Та тут мені допоміг директор школи для сліпих дітей Векслєр І.Ф.  Він дав мені можливість закінчити три класи за один рік, адже якесь підгрунття у мене все-таки було. Тут у школі я навчилася читати і писати крапковим шрифтом і була тим дуже втішена, бо вже тоді  складала якісь віршики, а записати їх не могла. Тепер вже я почувала себе зовсім повноцінною ученицею: я вміла читати і писати, правда, пальцями, але це для мене важило дуже багато.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

1 × one =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.