«КРИЖАНА ДІВЧИНКА»

Ми знову у Закарпатті, в санаторії «Синяк». Знову шумить знайома річечка, п’янить чисте повітря. Від нього я весь час хочу спати. Ми приїхали на кілька днів, а сьогодні виступали перед відпочиваючими. Концерт пройшов добре, навіть дуже добре. Глядачі були цікаві, сприйняли нас захоплено. Особливо зворушила мене дитина. Це був Ростик з-під Ужгорода, хлопчик років десяти, що відпочивав тут зі своєю бабусею.

Після концерту розійшлися не всі: дехто затримався, щоб поспілкуватися з нами чи купити книжки. Ми не поспішаємо, часу у нас вдосталь. Я відповідаю на питання, розповідаю, як завжди, про нас і про наше життя. Сказала про казки, що лежать вдома. А мені й кажуть:

– Тут стоїть хлопчик і увесь час дивиться на вас – очей не зводить. Він казку чекає.

Ну, що ж, коли чекає, треба розповісти. І я розповіла свою «Крижану дівчинку». Розчулене дитя обняло мене і поцілувало. Я від того ходила потім окрилена. Певно те ж відчував Андерсен, коли хлопчик подарував йому олов’яного солдатика. Я, звичайно, не Андерсен, але була зворушена такою дитячою щирістю.

Ростику з-під Ужгорода, подаруй мені, хлопчику, олов’яного солдатика, як колись твій одноліток подарував Андерсену – відомому казкарю. Ні, я не хочу дорівнятися до його слави і популярності, а от такої нагороди хотіла б, бо вона найщиріша. Ти не маєш олов’яного солдатика? Це не біда. Мені досить твоїх теплих рученят, що так по-дитячому щиро обняли мене. Хай тобі добра доля усміхнеться, моя дитино. А я… Я напишу для тебе ще не одну гарну казку, Ростику з-під Ужгорода. Хоч, можливо, ти її і не прочитаєш і не знатимеш, що вона написана, але я напишу її для тебе. Можливо, беззаперечно так і буде, ти вже підростеш, доки та казка вийде у світ… Таке життя. Рости і будь щасливий та розумний. А казка, написана для тебе, житиме в твоєму дитинстві, хлопчику з-під Ужгорода на  ім’я Ростик…

 

Ця маленька гостя прийшла і справді серед зими. Вийшла з друку одна казочка, казочка в кольорі, моя холодна казка «Крижана дівчинка». Ходи сюди, маленька. І беру її в руки, обережно, наче живу істоту, бо таки люблю кожне своє творіння, хоча з плином часу бачу, скажімо, в своїх віршах якісь огріхи. Але це вірші. До казок у мене зовсім інше ставлення. Вони не піддаються ніякому аналізу. Я їх просто люблю. Я зовсім не хочу сказати, що вони бездоганні, зовсім ні, але це – казки. «Крижана дівчинка» ніби звеселила нашу хату. Вона зараз помандрує до дітей, бо незабаром святий Миколай розноситиме дітям подарунки. Не без того, що комусь він принесе і «Крижану дівчинку». Вона така маленька, і книжкою її не назвеш, та симпатична – так всі кажуть. Думаю, діти будуть задоволені. Звичайно, трохи роздаруємо, але трохи щось і продасться, маємо на те надію, і це буде наче гонорар. Ми дуже хотіли видати цілу книжечку казок, але щоб в кольорі. І мала це бути «По землі ходила казка». Та дуже вже це дорого. Довелося поки що відмовитися від тієї затії. Впевнена, що колись вона таки вийде. «Крижана дівчинка» саме з тієї книжки. От і добре, що хоч вона вийшла і вже зробила перші кроки до дітей. Вітайте її. Ми вже маємо перші відгуки, вони схвальні. І знову все на Лайоша: з кимось домовляється, кудись її несе, щоб продавалася. Мені вже його жаль: в таку холоднечу товчеться цілий день.

– Та що ж ти так багато працюєш? Ти зовсім себе не бережеш, – кажу йому.

– Перестань, Тетянко. Мушу. А хто ж буде?

Звичайно, мусить, бо я до такої роботи зовсім не надаюся. Я можу тільки писати. І Лайош це знає. Він не дорікає мені. Він просто працює, дуже багато працює.

– Мені просто шкода тебе, – кажу йому. – Працюєш без вихідних, без відпочинку.

– Ну, пожаліла – і досить. Чого мене жаліти? Треба працювати – ото й усе. Для чого ж тоді виходитимуть книжки? Щоб лежати мертвим вантажем? Книжки мусять іти до людей. Та й письменниця мусить щось з того мати, хоча б якийсь гонорар. Он і друкарці вже платити треба. А що без друкарки? Без неї ніяк не можна. Треба ж з тих крапок перевести на прийнятний шрифт.

Лайош має рацію – треба. Все треба. Та однак він радіє з кожної книжки. Я люблю за ним спостерігати, коли він тримає книжку в руках. І правильно, що радіє – це його труд, щось-таки знову йому вдалося…

– Чи думав ти колись, Лойошку, що й такими справами доведеться тобі займатися?

– Я багато чого не думав. То й що… Коли я ходив після закінчення культосвітнього училища в пошуках роботи, коли готовий був доїжджати на роботу, аби тільки працювати акомпаніатором, а мене не брали, бо сліпий… Чи думав я тоді, що вийде моя нотна збірка, що я буду концертувати, і що з тих концертів я ще й матиму заробіток? Звичайно, не думав. Як кажуть, життя вносить свої корективи.

– Ну, коли нічого не робити, а сидіти, склавши руки, то й життя нічого не внесе.

– Та звичайно. І набагато легше зараз сидіти і нарікати на державу, що вона така погана і для мене нічого не робить.

– Е, Лойошку, тут я тобі заперечу. Не кожен так може. Навіть талановитий не завжди може сам собі дорогу пробити. А що вже казати звичайним людям, а тим паче інвалідам?

– Не знаю. Однаково щось треба робити. Не сидіти ж плакати, і нарікати на державу.

Лайош безкомпромісний, іноді навіть жорсткий. А я його всяким люблю, але мені він більше подобається ніжним і поетичним, коли сприймає мої вірші або щось награє на бандурі чи на піаніно.

Незабаром Новий 2002 рік, так що «Крижана дівчинка» дуже до речі. Моя холодна зимова казка з теплим закінченням. А з Лайоша, між іншим, добрий реалізатор. Він якось домовляється з людьми, і йому погоджуються допомогти розповсюдити якусь кількість казок. Зараз йдеться, звичайно, про «Крижану дівчинку». Я все згадую, як Лайош колись казав:

– От як би було добре, якби мене було два…

Думаю, що якби Лайошів було навіть більше, то головний Лайош їх всіх завантажив би роботою. Такий вже він, мій Лайош. Це про нього кажуть:

«Хто рано встає, той всіх дістає».

А «Крижана дівчинка» впевнено розходиться по школах. В добрий час. Поки що її зустрічають приязно.

І вже потім, значно пізніше, її прочитає по львівському радіо Романна Панчак. Прекрасно прочитає. Її почують мої друзі, а дехто з них віри не йме, що це я написала, витворила своє маленьке диво.

–  Мудро, дуже мудро, – скаже Микола Варениця. – Але я не вірю, що це ти написала. Не вірю.

– Я й сама не вірю, – сміюся я. Бо й справді, Романна – справжня артистка. Вона так майстерно прочитала мою «Крижану дівчинку», що мені й самій не віриться, що це моя казка. Але ж вона таки моя. Я рада, що вона мені вдалася.

Микола Мушинка відгукнувся на послані йому книжечки схвильованою листівкою. Маленька кольорова книжечка з одною казкою. Як добре, що вона принесла людям радість.

«Дорогенькі Таню, Лайоше і Сашко!

Щиро дякую вам за чудовий новорічний подарунок – аж двадцять «Крижаних дівчинок». Буде радість онучатам і діточкам Пряшівської української школи!

Вітаємо вас з Новим Роком і Різдвом Христовим, яке ми вже відсвяткували, а у вас воно перед дверима. Христос Рождається!

Мушинки. 2.01.2002.».

 

ДВІ ПАРАЛЕЛІ

Чомусь захотілося взяти таке порівняння, всього буденного і святочного, реального і творчого. Хоча і досі не певна, чи це порівняння доречне. Бо ж, як відомо, паралелі не перетинаються. А в житті? Зрештою… Судіть самі. А я так написала, бо так собі уявила своє життя, вишите червоними і чорними нитками, веселе і сумне, бо не буває чогось одного, бо поряд ходить зло і добро. Пливе життя, як… Дві паралелі.

Чомусь мої обидві паралелі життя час від часу неодмінно проходять через зиму. Від зими, як від долі, не втекти. Навіть тоді, якщо ти тієї зими дуже не хочеш і десь трохи боїшся. Цього року зима прийшла якось відразу, впевнена в собі, дужа і холодна. На те вона й зима. Радіє мій Лайош: нарешті не буде тієї нестерпної спеки. Я б ще не дуже лякалася, якби мені не треба було нікуди з хати виходити. Але ж ні, треба ходити по тій зимі: і на концерти, і на роботу. А мені це вже вкрай важко. І кому ту зиму подарувати? Всі сміються з мене, коли я так питаю: ніхто не хоче мою зиму – у кожного зима своя, і кожен мусить її долати самотужки. І я також. Тільки мені трохи легше: у мене є Лайош, добрий і люблячий, іноді різкуватий, грубуватий, і вкрай безкромісний, та водночас ніжний і турботливий. Отакий суперечливий в мене чоловік і побратим.

 

Йдемо з роботи, я і Лайош. Вечір. Холодно. Голі дерева стукотять своїми гілками, немов дрижать від холоду, як ото буває людина цокотить зубами. Холодний вітер пронизує наскрізь моє, здавалося б, тепле пальто. Той вітер злісно жбурляє мені в обличчя пригорщі снігу. Це він так мені на збитки: мовляв, щоб не скаржилася, щоб не казала, що не любиш зиму. Я вже ледве не плачу, як маленька, від образи і холоду. А на кого ображатися? На зиму? Зима тут ні до чого. Сама собі вибрала таке життя. Лайош мене заспокоює, як тільки може, умовляє, як ту маленьку дитину:

– Ну, чого ти, Тетянко! Все нормально. Зима. Прекрасна погода.

Лайошу добре, він холод любить, а мені… Це ми всього-навсього йдемо з моєї роботи. Просто не там стала маршрутка. Нам, сліпим, з тими маршрутками чисте горе. Ні її зловити, ні спинити там, де тобі треба. А ще водії на нас сердяться, бо ми – пільговики. А пільговиків перевозити не хочеться навіть тоді, коли їдеш порожній. Прикро, але що поробиш. Коли ти пільговик, то мусиш терпіти, мусиш пити свої гірку чашу, мусиш – і все. Лайош мене на роботу саму не пускає, хоч я й розказую йому, як я колись ходила сама.

– То було колись, – каже він. – Тепер у тебе є я.

Якщо чесно, то я йому дуже вдячна. Бо що б я робила сама з тими маршрутками? Певно, пропала б десь в тих глибоких снігах. Клацаю зубами від холоду, як оті дерева своїми холодними і голими гілками.

– Потерпи, Тетянко. Ще трошки. Ми вже недалеко. Зараз будеш в теплі.

Стріпую сніг з коміра. Та хіба його стріпаєш? Він і на шалику, і на волоссі, і скрізь. Я пригадую собі, як колись в молодості я раділа з того дива, з того снігового вінка, а тепер… Старість – не радість. Але цих слів я в голос не кажу: Лайош того не любить, сердиться. От і настав той час, про котрий я колись говорила. Діти відійшли. У них свої проблеми. Навіть Сашко, мій найменший, котрий чи не найбільше находився зі мною, ще з тих пір, як щойно зіп’явся на ноги, навіть Сашко вже від мене відходить. Ще не жонатий, але вже має дівчину, роботу, мріє про свою квартиру, про своє гніздечко. Чи буде воно затишним – це вже залежатиме від них обох… Болить материне серце. А що вдієш? Тепер вже від мене нічого не залежить… Та чи й залежало колись?..

На що вже Льоня… І жінку свою любив, і про сім’ю дбав, і не пияк, і матеріально міг забезпечити, а от… Розбіглися. Пригадую той жахітливий час… Діна (внучка) в перший клас збиралася. Льоня в когось відеокамеру взяв. Бо ще тоді своєї не мав, щоб зафіксувати перше вересня, як його донечка-красуня до школи піде. Пам’ятаю, я десь у від’їзді була. Приїжджаю – а тут новина, бодай таких ніхто не знав: Лєна забрала Діну і поїхала в Саратов. Якийсь її гріх став явним… Для Льоні це був удар. Він так любив її. Справді любив.

– Не бійся, мамо, я не зіп’юся, – єдине, що тоді сказав мій син. І знову боліло материнське серце. Та що мій біль порівняно з тим, що витерпів мій Льоня? Вистояв. Не спився і не збожеволів. І почав планувати своє життя по-іншому, не забуваючи про свою Діну. Він любив свою доньку і зараз її любить. Офіційно вони з Лєною так і не розлучилися, хоч пройшли вже роки.

– Може, ви ще зійдетеся, – кажу я Льоні. Хоч страх не любила, як ті слова казали колись мені.

– Е, ні. Тепер вже ні. Був час, коли це ще могло статися. Не сталося. А тепер вже ні.

Про доньку завжди пам’ятає, планує її майбутнє.

– То женився б ти, сину. Ще молодий, ще не пізно. Ще й дітей міг би виховати.

– Ні, мамо. Поки що ні.

– А коли ж? Роки йдуть…

– А звідки я можу знати, що все буде добре? Ні. А дитина у мене вже є. З мене досить. Треба її до розуму довести.

Звісно, монахом не живе. Жінки на таких, як мій Льоня, ласі. Чоловік статечний, гарний, у розквіті, забезпечений. Жінок вистачає. Є того цвіту по всьому світу… І он скільки самотніх. І кожна хоче бути щасливою. Дива у тому нема. Але мені так хотілося б повернути ті часи, коли приходили на свята до мене сини з невістками та онуками. Розкладали стіл і сідали всією родиною. Іноді ще й Лайошева Люба з Червонограда приїжджала. Благодатні то були часи… Тепер можна тільки зітхнути, згадуючи… Минулося… А тепер-от і Гена… Також розлучилися. І також Юрко в першому класі. Як рок якийсь над моїми дітьми висить… Чого розлучилися? Не знаю. Гена завжди був скритний, і тепер не дуже біжить до матері зі своїми проблемами. Та й то правда, що, мабуть, нічим я їм не допоможу, як і мені в свій час ніхто не міг би допомогти. Юрасика шкода. Та й Світлану також. Зателефонувала їй перед тим злощасним судом. Плаче. І жаль  мені, бо своє згадала, як же мені тоді гірко було. І самій захотілося плакати. Визбирала Гену. Та що це дасть? Вони місяцями в хаті між собою не розмовляли. Хіба ж це сім’я?.. Хто винен? Та, певно, обоє…

– Чому ж ти не хвалишся? – питаю з докором у свого Гени.

– Ну, ти ж уже знаєш.

– Чому ж не прийдеш, не розкажеш матері?

– Навіщо? Щоб ти мене пиляла? Я в свої тридцять років сам можу вирішувати свої справи.

Звичайно. І нічого тут не скажеш. Коли женився, тоді також з матір’ю не радився. Але тоді казав:

– Жаль, мамо, що ти не проживеш ще сто років, а то б ти побачила, що, окрім Світлани, в мене нікого не буде.

Це було тоді… Колись…

– А ти про Юрка подумав?

– Подумав.

– Погано подумав. Згадай про своє дитинство, як тобі без батька було. Ти свого Юрка губиш власними руками. Незабаром почнеться вулиця, цигарки. Що Світлана сама зробить? Вона ж ради не дасть. Їй працювати треба. А дитина не доглянута буде. Ти про це подумав?

Мовчить.

– Знаєш, Гена, за свої гріхи треба платити. Якщо, одружившись з Світланою, ти помилився, то Юрко в тому не винен.

Та що мої слова? Я можу собі говорити, скільки хочу. Що з того? І от… Вже розлучилися. Розумію, що маю подзвонити Світлані, –  і не можу. А що я їй скажу? І допомогти нічим не зможу. Зовсім нічим.

Нарешті прилетів мій Льоня. Я чекала його вже кілька днів, а його все нема та й нема. Я вже почала хвилюватися, бо літати зараз вкрай небезпечно. А тут ще та зима. А Льоня затримався через страйки. Та нарешті він таки прилетів. Уявляю собі, як йому: з теплої Африки – і в нашу зиму. Хоч би на здоров’ї не відбилося. Я ще його не бачила. Тільки подзвонив. Десь вже прийде… Мій найстарший син… Він працює зараз у С’єра-Леоне. Від місії ООН. З армії пішов. Льоні 34 роки, та йому вже належиться пенсія – військовий вертольотчик. Роботою задоволений. Може застосувати свої знання з англійської мови, а ще має справу з вертольотом. Сам вже не літає, хіба як пасажир. Та я й за те переживаю. Такі якісь часи настали: то терористи, то катастрофи. Я погоджуюся, що і раніше всього того було, просто ми менше знали. Та однак зараз якось дуже вже незатишно стало на нашій землі. На роботі Льоня добре себе зарекомендував, ним задоволені. Але, звичайно, працює по-чорному. І заробляє, звісно, добре. Кожному з нас хоче допомогти. Та у нас стільки дірок. Хіба ж він всі може залатати? На всіх нас не напрацюєшся. Вже чекаю його в себе, свого Льоню.

І нарешті він приїхав. На своїй розкішній машині. Сидимо, розмовляємо… Десь у мене прохопилося, як нам, сліпим, важко з тими маршрутками: не знаєш, як її зловити і де її зупинити.

– А знаєш, мамо, – сказав мій син, – я буду давати тобі 60 доларів, а ти не йди на роботу. Добре?

Я посміхнулася.

– Що ти, сину! Ми якось вже звикли самі заробляти. Хіба вже, коли роботи нема, тоді… А поки робота є…

І задумалася: от якби я була на повному матеріальному забезпеченні… Чи хотіла б я працювати. І виявляється, що хотіла б. Чи це вже ми так виховані, що мусимо працювати? Може й так. Але, мабуть, це не найгірше з нашого виховання. Що ж, мій сину… Дякую. Ти і так мені суттєво допомагаєш. Щомісячно… Скільки ж можна…

Тепліє на душі. Добру дитину я виховала. Таки добру. Всім би хотів допомогти. Можливо часом аж так вже й не варта. І знову посміхаюся. Це в нього мабуть-таки від мене…

Тепла хвиля огортає душу. Три мої сини – це мій найкращий здобуток. Ніхто не клястиме, що поганих людей виростила. Вже не знаю, як у них в житті складеться, особливо непокоїть Сашко, що по суті не має спеціальності, але можу сказати одне: мої сини виросли порядними людьми. Якщо й не будуть вони багатими, то нікого не скривдять і не зневажать. Аби тільки Бог долю їм добру послав. Що ж, молитимусь… Агов, добра доле для моїх синів! Де ти? Кличу тебе всіма вітрами і сонцем, і місяцем: прийди до моїх дітей. Складу руки у ревній молитві до Бога: благослови, Боже, дітей моїх. Якщо треба, я готова прийняти на себе покуту: і за свої гріхи, і за їхні. А доля мовчить, не озивається. Вона обізветься потім, радостями чи бідами. Аби ж то радостями. Я ж не кликала тебе, лиха доле, для своїх дітей. Я кликала добру долю, як колись кликала її моя мати для мене. І вряди-годи згадується пісня…

Як я тебе, моя доню,

В перший купіль клала,

То вже твоя лиха доля

В вікно заглядала.

– Купай, купай, мати, дочку

В хрещатім барвінку.

Як виросте твоя дочка,

То й візьму за жінку.

Чомусь так завжди: вряди-годи пісні вплітаються в моє життя, хоч їх клич, а хоч не клич. Сумні і веселі, живуть у моїх двох паралелях, докидаючи в моє життя смутку чи радості, і я вже не можу без тих пісень, як не могла без них ніколи. Це добре чи зле? Не знаю. Мабуть, що добре. Не карай мене, Боже, не забирай у мене пісню. Нехай вона буде зі мною до кінця моїх днів. Хай буде так.