ДВІ ПАРАЛЕЛІ (продовження)
Закинула я свою літературно-мистецьку вітальню «Поклик», де я була президентом. Другого президента так і не обрали, хоча почасти його обв’язки виконує Степан Підлужний. Хлопець він талановитий, нехай працює. І ансамбль свій «Струмочок» я зовсім закинула. Все підпорядковується нашим виступам. Це добре, але й трохи сумно, бо я за характером колективістка. Відчуваю, що ніби щось зникає з мого життя. Я люблю своїх незрячих побратимів, люблю такими, якими вони є, з їхніми радостями і бідами, з їхніми недоліками і перевагами, часто загнаних життям у глухий кут безвиході. Іноді мені навіть здається, що я люблю своїх недоброзичливців. Це вже у мене щось нове. А що? Недоброзичливці, якщо хочете, іноді чимала рушійна сила. Правда, є ще пакосники – це вже гірше. Але нехай там… Я кажу про те, що ми з Лайошем практично від всіх ізолювалися і з головою занурилися у свої виступи. Я іноді думаю: невже я така заробітчанка? Ні і ще раз ні. Коли я зробила це відкриття, то й сама здивувалася. Нещодавно мій Льоня сказав:
– Мамо, матеріально я можу тебе забезпечити, щоб ти не ходила на роботу і не виступала. Ти б так хотіла?
І я задумалася. І справді, потреби у мене не такі вже й великі. Це Льоні було б під силу – забезпечити мене. Чи я б того хотіла? Ні. Звичайно, ні. Бо я люблю наше мистецтво, наших глядачів, особливо дітей. Тільки шкодую, що мені вже так багато літ і що не можу я вже бути ні гарною, ні ефектною. Ну, що ж… Яка вже є… Без косметики. А може це мій імідж такий? Жартую.
«Нема у нас ні розкоші, ні блиску…». Любіть нас такими, які ми є… Якби я була зряча, я б таки неодмінно була артисткою, чого б це мені не коштувало. Це ж так прекрасно: стояти на сцені і дивитися в зал, і бачити свій вплив на людей, бачити в їхніх очах відбиття свого дійства, вдалося тобі щось чи ні. Що там не кажіть, артист – це чарівник. Відмикає людські серця і душі. А коли серця і душі відкриті, сип, артисте, в них добро, віддай самого себе, аби змінити світ. Якби я бачила, я б таки була артисткою. Та Бог позбавив мене зору, тим самим позбавив мене багатьох можливостей. Та я не скаржуся, бо багато чого Бог дав мені на заміну. Хто знає, чи була б я поетесою, якби я не була сліпою… Ні, Господи, не нарікаю, не маю такого права, а уклінно дякую за все, що посилаєш ти мені. Тільки молю тебе, дай сил мені, дай наснаги, щоб творити на світі добро словом і піснею, написаним і промовленим словом. Вклади, Господи, силу в мої уста – і хай буде так!..
А паралелі? Звичайно, є й вони. Без них не можна. Паралелі, паралелі… А може, вони все-таки перетинаються? А може то й не паралелі зовсім? Може, просто я не вдало порівняла свої будні і своє творче життя? Бо все це так тісно пов’язане, що бере жах…
Не пишу. Не пишеться. Кажу, що моя муза у відпустці. Майнула, мабуть, за моря. А я? А я поки ще у Львові. І поки що нічого втішного. Паралелі, паралелі… Всупереч всім математичним законам, вони іноді все-таки перетинаться. Життя наше, вочевидь, складається із буднів і свят. І доки ми живемо, то мусимо і святкувати свята, і вирішувати проблеми буднів. Свят менше, а от буднів більше. І проблем також безліч – всіх і не вирішиш. Але дещо таки конче треба вирішити. От, приміром, мій Сашко. У нього теж проблеми, його проблеми, але й мої також, бо ж Сашко – мій син, найменший, найдорожчий. Це він з маленької дитини постійно ходив зі мною на роботу і скрізь, куди треба було. А що вже після операції, то ні на крок саму мене не відпускав. А тепер він виріс і у нього проблеми… Проблеми цілком реальні: Аліна лягла в лікарню на підтримку вагітності. Все це, може, не зовсім так, як би хотілося, але так вже сталося. Що ж тепер?.. Вийшла Аліна з лікарні – і Сашко практично вже у неї. Повністю ще не забрався, але так потупово вже перенесеться чи перевезеться. Я розумію, що так і має бути: пора його така – гніздечко своє вити. Все це я розумію, усвідомлюю розумом, та мені якось прикро, дуже прикро. Раптом порожньо якось в хаті стало, хоч речі всі на місці, і їх аж забагато. Я якось перестаю любити свою добру, хоч і не дуже упоряджену хату. Лайош того не розуміє і сердиться. А я не можу того йому пояснити, чому в мене депресія. Але так має бути. Настає час, коли мати відходить кудись на задній план. Так може й не має бути, але так є.
Дзвонить Льоня. Слава Богу, він за матір не забуває. Порадію, з ним розмовляючи, серце відпочине. Важко йому там в тій чужій країні, але, якщо він так хоче, якщо може себе реалізувати… Про Діну він ніколи не забуває. Про матір, здається, також.
Ще маю одну гарну новину: Гена, здається, зі Світланою помирився. Аби тільки на завжди. Переїхав до неї з квартири, яку він знімав. Може ще у них все буде добре. Хочеться вірити. Хочеться, щоб Юрко ріс у нормальній родині.
Серед ночі я раптом прокинулася. Лежу без сну і чекаю, коли нарешті прокинуться пташки. А вони все ще сплять. За вікном тиша – хоч зорі сій… Але раптом… Окрім мене, виявляється, ще хтось не спить. А-а! Це прокинувся вітер. Він прокрався до мене через вікно і шелистить паперами на моєму столі.
– Чого тобі? – питаю. Мовчить. Лише дужче ворушить аркуші паперу на моєму столі.
– Не пустуй, – кажу йому. Але ж хіба він послухається. Ось-ось зараз поскидає все на підлогу. Встаю і прибираю всі папери до шухляди. Сміюся тихо:
– Що? Забрали іграшку?
Вітер сердито дмухнув – аж фіранка залопотіла. Прокинувся Лайош, сонно питає:
– З ким це ти розмовляєш?
– З вітром, – посміхаюся. Чоловік нічому вже не дивується: поетеси – вони такі…
Я собі знову лягла. Я чекала ранку. Раптом пішов рясний дощ. Я люблю слухати його, насолоджуючись тим, що я в хаті, а не десь у дорозі. Та вітер сердито жбурляє дощ мені у вікно, і я мушу його зачинити. Стає сумно. Це все із-за того вітру… Тепер мені здається, що ранок ще довго не настане. Хоча зараз третя декада червня, найкоротші ночі. Я люблю цю пору. Ще не встигла впасти ніч, як вже зоріє ранок. Незабаром жнива. В цьому році вони почнуться раніше: спека. Я тепер жителька міська, та десь глибоко в мені живе селянка. І я подумки часто повертаюсь в таку пору до свого дитинства, до пахучих житніх снопів, до маминих паляниць з нового врожаю… Старію, старію. На спогади тягне. Зараз не те. Зараз зовсім не те… І думки перебігають зовсім на інше… Ось треба вже Сашка женити. З Аліною у них все серйозно: вже когось чекають… Ой, діти, діти… Ще ви дуже легковажні… А може, так і має бути? Бо що б то було, якби всі раптом стали поважними та розважливими, все б продумували та прораховували?.. Отак і ходили б з калькуляторами по житті. Тоді б і любові певно не було б. Ні, так було б зле, без любові. Хоч і з нею буває чимало лиха, та нехай вже краще так…
А дощ все йде. Батожить землю. Та що толку тут лити? Тут асвальт. Он, кажуть, на городах засуха. Та може й на городах пройде. Там він шелестітиме, шепотітиме… А земля питиме, питиме… І я несподівано засинаю.
І сниться мені мамин город, коноплі на тому городі і я серед тих конопель. Мене з них не видно, та я хочу вже бути дівкою. А хіба не дівоче це діло – коноплі брати? І я беру ті коноплі. Я вже знаю, що таке матірка і плоскінь. Коноплі росли тоді у кожної господині. Тоді ще ніхто не чув про наркоманів. А може, їх тоді й не було?.. А сон такий далекий і солодкий. Я беру ті коноплі і співаю. І пісня сниться. Ти диви, і слова її пам’ятаю. А наяву, здається б, і не заспівала.
Вітер журливо
Пронісся над річкою,
Тихо, ніхто не співа,
По хвилях холодних
Із краю долиною
Дівчини тіло пливе.
Що ж тебе кинуло,
Люба дівчино,
У хвилі холодної води?
Чи доля лукава
Про тебе забула?
Чи люди тебе підвели?
Прокидаюся якась знесилена і збентежена: такий гарний сон і така жахітна пісня. Дощ ущух, і пташки починали день своїми свіжими, вмитими дощем голосами.
Цього ж таки дня ми дістали лист з Тернополя від Ярослава Гевка. Сумний лист. Четвертого червня від нас відійшов Ігор Герета… Звістка сумна. Ми знали, що цей чоловік хворів, але ніхто не сподівався, що настільки серйозно. Працював до останнього. Ще балатувався в депутати. До нас ставився дуже добре. Може тому, що нас познайомив Микола Мушинка. І от… Його нема.
Це страшно. Щойно розмовляв по телефону – і вже його нема… Які його слова були останніми? Це знає той, з ким розмовляв Ігор Герета. Ми з Лайошем боляче сприйняли цю звістку. Для нас він став близькою людиною. Це він писав про мене: «Поетеса з-під білих зір». Хто б ще так написав? Добра стаття. Але це все не те… Пам’ятаю його з презентації моєї «Стежки від воріт». Веселий, дотепний, любить пісню. А як щиро він перейнявся організацією вечора до мого шістдесятиріччя. І от його нема… Ми з Лайошем просили його написати передмову до моєї збірки «У вітру на крилі», що саме мала виходити. Не зміг: забракло часу. І от його нема. Пишні похорони – це добре, але краще б він жив. В житті у нього… Та що вже?.. Паралелі, паралелі… Іноді вони все-таки перетинаються. Всупереч всяким математичним законам.
Зі смутком згадую, що не встигла подарувати йому свою книжку, що таки вийшла, ніби це тепер мало якесь значення… Пане Ігоре, як же ми без вас будемо робити презентацію моєї збірки? Планували ж у Тернополі. І мій ансамбль «Струмочок» мав би бути… Ви так любили його спів. Ви казали:
– Мені ваш ансамбль сниться…
Як же без вас?..
А годинник б’є… В принципі його зупинити можна, а от час – ні. Життя зупинилося тільки для Ігоря Герети, а для нас воно триває. Отже, мусимо жити, доки живеться. І не просто жити, а щось робити в цьому житті.
Отакі вони, паралелі життя, де ходить поруч веселе і сумне. Коли б тільки веселого більше. Та от не знаю… Смуги, полоси, пасмуги… Білі і чорні. Паралелі життя…
ЛИСТИ ЯРОСЛАВА ГЕВКА ТА МИКОЛИ МУШИНКИ
«Доброго вам дня, дорогі мої Тетяно і Лайоше!
Хай вам здоровиться і твориться!
Сьогоднішній лист буде коротким і сумним. Можливо до вас дійшла та чорна вістка, а можливо й ні. Хоч є і в Тернополі люди, які не відають, що діється в житті міста. А Львів не Тернопіль. Так ось – і я, і ви втратили друга-велета – Ігоря Герету. На одну добру і мудру людину осиротів світ людський, осиротіли і ми з вами на доброту. І для мене, і для вас німуватиме від тепер телефон Ігоря Герети. І хоч з дня відходу цієї славної людини проминуло двадцять днів, а й досі при згадці про нього серце вкривається памороззю. Надто багато місця він займав у ньому. І ось він залишив нас і, ставши променем, полетів до Господа за новим тілом. Вірю, що він невдовзі десь об’явиться, бо Господь береже таких працівників. Давши короткий перепочинок – знову відправить на якусь з планет. Ось тільки на землю він не потрапить, бо тут ще Божих посланців мало шанують. Хіба що такі, як ви, як я, та нам подібні. А для людей влади, сильних світу він був зайвим, неугодним, не відповідав їх шкурним інтересам.
Він був… А хіба він пішов від нас зовсім? Хіба не залишився у кожному з нас своїми добрими справами, своєю неповторністю, своїм добрим словом? Хіба тільки «скибкою неба» житиме поміж нас? А його доброзичливість, його велике терпіння, мудрість – хіба вони не поміж нас?! А його велика любов до України, хіба не живе у нас?! Залишився світ його любові. Його вміння знайти для кожного добре і щире слово, вміння виокремити в людині основне, найцінніше, найшляхетніше. Це не вмирає, не залишає нас. Не має права залишати, бо це не тільки людське – це – Боже. Зовсім недавно, на виборах він зібрав десятки тисяч голосів. Десятки тисяч зневірених людей пов’язали з ним свою згасаючу надію на якесь заступництво. Та це збільшило тягар хреста, якого він так терпеливо ніс на свою Голгофу. Колись Христу на його останній дорозі допоміг Йосип з Кірематеї. Нинішньому страднику суджено було нести хрест до кінця самому. Як йому, покликаному Господом для духовної праці, тяжко було бачити упродовж життя запустіння духовної ниви, зріти несправедливість і облуду. Як важко було жити в час, коли Боже знецінювалося, а підносилося сатанинське… Він шукав виходу, шукав порятунку, рятував душі зневірених! Але хіба багато можна зробити, коли повсюди панує страх, кривда, насильство? І він віддалявся від загалу, щоб на руїнах духовності продовжити свою працю, яка була доступна йому – збагачував національну скарбницю насильно вилученими славними іменами.
Дослідження наукові і літературні пошуки, статті про мистецтво і митців, археологічні розвідки, огляди, рецензії. У ньому щасливо поєднувалося все те, що складало духовність народу. Задля цього він працював, не шкодуючи себе, не вимагаючи особливої винагороди. Працював, бо знав, що немає права Божим даром знехтувати. Не сумніваюсь, що за життя зазнав він мало радості. Зате він її щедро дарував іншим.
Провести Ігоря прийшло кілька тисяч людей. Майже всі творчі люди. Були з Києва Литвин Микола і Лесь Танюк, були й зі Львова. Влада постаралась хоч востаннє віддати йому належне. Але краще б вона приділяла йому більше уваги за життя. Відправу вчинило аж 15 священиків на чолі з ректором семінарії імені патріарха Йосипа Сліпого отцем митратом Василем Семенюком. Ось такі сумні новини, друзі мої.
Книжечки ваші одержав, за що складаю щиру вдячність. Грунтовну відповідь дам невдовзі. Після уважного прочитання. Без сумніву вона справляє гарне враження. Частина поезій опублікованих в ній уже прозвучала у моїх передачах. І це радує. Чудові етюди і багато тепла вмістили в собі дитячі вірші. Якщо доля буде до мене милостивою, то ці вірші з радістю читатиму майбуній внучці. А коли вона підросте (от наївний, ще не народилася, а вже мрію!) розповідатиму їй про вас, про наші зустрічі. Покажу їй наші передачі. Та це поки що фантазії. До зустрічі, мої дорогі, мої хороші. З болем і любов’ю – ваш Ярослав Гевко.
26 червня 2002 року».