ЛАЙОШ, ВІДПОЧИНОК І ФЕСТИВАЛЬ «КРАЇНА МРІЙ»

1 липня

Другий місяц літа. Ото рай. Хоч я, правда, того раю і не бачу. Сиджу в хаті. Свого шпака чую здалеку і сонечко вранці крізь вікно до мене заглядає. Тільки й мого літа. Концертів поки що нема. А незабаром вже Лайош поїде в Боярку, то можна вважати, що відпустка моя продовжується. Ну що ж, можна трохи й відпочити.

3 липня

Їздили трохи по місту. А ще збирали і проводили Лайоша на поїд. Обом нам якось не по собі, наче розлучаємось надовго. А насправді всього на 12 днів, бо Лайош 24 дні бути не хоче, хоча йому і не завадило б трохи відпочити. Та Лайош і відпочинок – це щось несумісне. Та врешті-решт треба і колись відпочивати, тим паче, що він себе просто-таки виснажує роботою. Лайош не вміє працювати в півсили. Нарешті погодився на 12 днів відпочинку. Та й на ті 12 днів він придумав собі добру заморочку – брати участь у міжнародному фестивалі «Країна мрій». З такої нагоди Лайош навантажився, як верблюд, бо треа було взяти і бандуру, і книжок трохи («Думу про час» і нотні збірки), сценічний одяг – словом, аби тільки валіза витримала. Добре, що його зустріне Оля Носовсяка. Це для нас неоціненна послуга. 5-го до Лайоша виїде Сашко. Він повезе ліру і кобзу. Весь цей шарварок із-за того фестивалю. Це престижно,  але великі затрати і труднощі. Чи виправдаються? Правда, ніби має бути гонорар – 100 доларів.

Повернулася до хати – а в хаті наче якось порожньо. Людина вже до чогось (чи до когось) звикає і міняти щось тяжко. І не знаю, за що братися. Найперше – за вечерю, щоб крий Боже не схуднути. А тут і Лайош подзвонив, він вже їде. То й добре. Трохи почитаю –  і спати.

 

Моя хата вміє заколисувати, та сьогодні вона наді мною не владана. Снуються думки, казкові і химерні, спокійні і буденні, і спати зовсім не хочеться. Сонна тиша і благодать. Сонна тиша. Я люблю тоді тихо молитися за живих і за померлих, за дітей та онуків, своїх і чужих. І мені здається, що в таку пору Бог чує мої молитви.

Ніч. Іде дощ, тихий, затяжний, як співається в сучасній пісні: цей дощ надовго. Та хіба львів’ян здивуєш дощем? Звикли вже. Грім спить, а дощ собі іде, спокійно, рівномірно, часом все ж посилюється, часом затихає. У мене тепер йому роздолля: балкон обшитий бляхою – барабань, скільки хочеш. А я слухатиму. Я вдячна слухачка, слухати не втомлюся.

Я сама. Лайош нарешті поїхав відпочивати по путівці в Боярку. Довго впирався, але таки поїхав. Правда, обумовив, що він не буде 24 дні, а всього 12. Та й тих 12 видалося йому забагато. Оскільки Лайош в Києві, чи майже в Києві, то вирішив взяти участь к фестивалі «Країна мрій» – міжнародний етнофестиваль. Лайош буде грати на лірі і кобзі, та велику бандуру він теж бере з собою – надіється, що буде кобзарювати. Як на мене, то назва фестивалю якась трохи піонерська. «Країна мрій»… а до чого  тут кобзарі? Але це вже таке. Як захотіли, так назвали, аби тільки щось робилося, аби тільки не було отого застою.

Взяти участь у такому фестивалі, звичайно, і цікаво, і престижно. Ще й навіть гонорар обіцяють заплатити (боюся сказати слово «заплатять», бо ще не знаю).

• Ти, Лойошку, не можеш спокійно відпочивати, принаймні тих 12 днів. Мусиш собі придумати якусь заморочку.

Задоволено сміється.

• Тетянко, це для мене найкращий відпочинок.
• А одяг? А інструменти?
• Не тільки. Я ще візьму і нотні збірки, і «Думу про час». І касети, і компактдиски.
• Господи, як же ти все це візьмеш?
• Не хвилюйся, Тетянко. Правда, доведеться брати велику валізу. Однозначно. Бо в малу нічого не влізе. Візьму сценічний одяг, книжки, велику бандуру. А решту привезе Сашко. Він до мене під’їде і привезе. Нічого страшного.
• І ліру , і кобзу?
• Так, звичайно. І ліру, і кобзу, і касети, і компактдиски. Нічого страшного.
• Боже мій, як же він все це привезе?
• Привезе. Трохи хлопець попрацює. Виріс вже. Не завжди гроші легко дістаються.
• Ти не так кажеш, Лойошку. Нам гроші ніколи легко не дістаються.
• Однак часом трохи легше, а часом таки добре треба нагаруватися. Але це добре. Що я беру участь у такому престижному фестивалі.

Зрозуміло. Тепер вже для Лайоша заробіток не матиме, або майже не матиме, ніякого значення. Часом витрати можуть  навіть перевершити заробіток. Це вже не так важливо. Посміхаюся і не кажу нічого. А що скажу? Я й сама така. Я давно вже прийшла до висновку, що ми з Лайошем – двоє звихнутих людей, у котрих найперше – то мистецтво, а вже потім, якщо можливо, то добре було б щось трохи і заробити. Що ж… думається, що на таких людях, натхненних і безкорисливих, тримається мистецтво. Ні, не на нас, звісно, але ж, вірю, що ми не єдині. Що таких багато.

Валіза вийшла важезна. Добре, що на коліщатах. А ще добре, що Лайоша в Києві зустріне Ольга Носовська. Це велика послуга. Бо Лайош їде зовсім сам. А йому ще й на електричку пересісити треба, щоб доїхати до Боярки.

Бандура на плечах, важезна вліза в руках. Як Оля Носовська дасть собі з усім тим раду?

• Добре було б, Тетянко, аби ти зі мною їхала, – каже Лайош. Він казав вже те не раз. Але я не їду.
• Ще тільки мене там браувало. Тоді вже Оля з нами напевно ради не дасть. Ні вже, Лойошку, їдь сам. Одне від одного теж повинні час від часу відпочивати.
• Дурниці. Мені без тебе буде зле.
• Ну чому тобі має бути зле? Тебе там годуватимуть, будуть якісь розваги, спілкуватимешся з людьми. Та й Етела там буде. Етела – то Лайошева сестра, що живе в Олександрії. Так співпало, що і вона в цей час відпочиватиме в Боярці.
• Але мені однак бракуватиме тебе.
• Нічого, трохи за мною посумуєш, зате потім менше будеш буркотіти.
• Хіба вже я так багато на тебе буркочу?
• Буває. Лойошку, буває.
• Ет, якби не той фестиваль, то я вже б і не їхав. Перехотілося чомусь їхати.
• Ну що ти за чоловік такий? Ти вже зі мною живеш дванадцятий рік, а так ні разу за весь цей час і не відпочивав.
• Для мене найкращий відпочинок – це робота. Ну сама подумай: що я там буду робити? Горілку пити? Це не для мене. Ти знаєш. Ні, я можу випити, але не з кожним і не просто собі, аби випити.
• Пам’ятаю, пам’ятаю. Коли ми мали сходитися, мені казали:

«Дивися, може він хворий. Бо на виїзді з капелою не п’є. Всі п’ють, а він не п’є. Ти подумай».

Сміємося, згадуючи всі ті розмови, настанови, хвилювання наших так званих доброзичливців і недоброзичливців.

Вже сьогодні їде Лайош. Ми з Сашком проводжаємо його на вокзал.Повернулася додому – а в хаті без Лайоша якось наче порожньо. І вечеряти  – не вечеряється, і спати – не спиться, і писати  – не пишеться. А тут і Лайош подзвонив, з мобільного: він вже їде. Щасливої дороги тобі, Лойшку. І сумувати начебто причин нема. Навіть смішно сумувати. Лайош поїхав всього на 12 днів, і поїхав він відпочивати. Та ще й на фестиваль потрапить – теж цікавий штрих. А все-таки якось сумно. Звикли вже – скрізь і завжди разом. Втішаю себе тим, що  тепер у мене теж своєрідний відпочинок: хочу – сплю, коли хочу, тоді й встаю, читаю – хоч і всю ніч. А готувати їсти… захочу – буду, а не захочу – то й ні. Вип’ю чаю чи й молока з канапкою – і достатньо. Хоча ні. Так я довго не витримаю. От сирник треба спекти, бо сир пропаде – от і робота. Наша жінка – вічна рабиня кухні, хоч живе вона сама, хоч не сама. Правда, молоді сучасні жінки якось навчилися відгороджувати себе від побутового рабства. Але я вже застара і занадто консервативна, щоб жити якось не так, як я звикла. Це зле чи добре? Навіть не знаю. Трохи зле, а трохи й добре. Та я вже така є, з тим вже нічого не зробиш. Ні, таки треба за щось братися, бо можна так розслабитися, що потім до купи себе не збереш, а це нікуди не годиться. Та коли є нагода трохи відпочити, треба відпочивати, неодмінно треба.

Найкращий одяг – це нічна сорочка, проста, ситцева, особливо в спеку. Я розгулюю в ній цілий день по своїй квартирі, бо знаю, що до мене ніхто не прийде. Навіть Сашко не прийде, бо він поїха в у Боярку до Лайоша. Знаю вже, що доїхав добре – дзвонила. І Лайош дзвонив. Вони там хвилюються за фестиваль, а я тут розгулюю в нічній сорочці. Якби не телефон, то за цілий день і слова не промовила б. Хоч сама з собою розмовляй. А пластикові вікна ізолюють від всякого шуму: від людей, від стрижів і від машин. Зараз холодно, і я їх позакривала. Отак я живу. І ще житиму так якийсь час, доки не приїде Сашко. Тоді почнеться якийсь рух. А зараз… а зараз так, як є: тиша, книжки, сон і щось трохи писати. А можна й не писати, якщо не пишеться. От життя! Просто «країна мрій». Тільки треба ще пошукати в тому житті трішки чогось доброго для душі. І таки є в моїй «країні мрій». І це навіть не мрія, а дійсність, що колись була чиєюсь мрією. Гена переїхав у нову трикімнатну квартиру. Хіба ж це не радість? Радість. Ще й яка! Аби тільки Бог дав, щоб та квартира була для них доброю. Гена задоволений. Йому ледве вдається скривати свої емоції. А навіщо їх скривати? Гена в своєму житті зазнав чимало всяких труднощів, щоб вижити і утримати свою сім’ю. Трудився тяжко, крутився в тому житті. Нехай же має хоч трохи радості. Правда й те, що тяжко йому буде ще довго, аж доки не виплатить свій кредит. Але тут вже нічого не вдієш. Зате нарешті вже є трикімнатна квартира. От би ще якось Сашкко облаштувався. Бо там, де він зараз живе, а живе він у приймах, це дім не його. Він там зовсім безправний. Ще б йому якось допомогти. А як?.. Тут я безсила.

Вже ранок. Після холоду, вітру і дощу ранок обіцяє бути погідним. Відчиняю вікно. Птаха якась голос подає. І цей голос, омитий росою, свіжий і по-літньому щасливий. Собаки гавкають. В нашому автомістечку їх скількись там є. Собаки гавкають зовсім не сердито, а так собі. Здається, що й вони тішаться тим літнім ранком, котрий щойно прокидається. Благослови, Боже, прийдешній день, нехай нікому не принесе він ніякого горя.

8 липня

Сашко сьогодні увечері виїде вже додому. Аби тільки на поїзд не запізнився. Лайош виступає саме сьогодні. А ще може сьогодні і кобзарювати буде, з лірою та кобзою. Як же їм піде?

Передзвонююся з ними обома. Кобзарювання їм вдалося. Не знаю, як концерт.

Заспокоїлася аж тоді, коли дізналася, що Сашко вже в поїзді, вже їде додому. Вранці вже буде у Львові.

А я що? Працювала з Ірою. А білше нічого. Читала і спала. Ще трохи висіла на телефоні. З сумом констатувала, що коло тих кому я могла дзвонити, і тих, хто міг би дзвонити мені, вужчає. Нема Ауріки, Віталія Завадського, а тепер і Марійки. Про інших вже й йне кажу. Таке життя…

9 липня

…………………………………………………………………………………….

Привезли кухню від Гени. Тепер буду ламати собі голову, куди її розсунути. Добре, що Лайоша нема, бо він сварився б, а так – нехай вже потім свариться.

Працюємо з Ірою. Трохи підігнали поточної роботи.

Погубила дні і числа. Живу, як пустельник. Прочитала книжку «Білий раб». Господи, рабство – яка ганебна сторінка історії людства.

12 липня

Нічого цікавого нема. Нічого й писати. Я в повній ізоляції від світу. Радіо майже не включаю, ніхто не дзвонить, крім обох Оль, Сашка та Лайоша. Дощі і похолодання. Трохи щось пишу, активно працюю з Ірою. А ще читаю. Таким життям можна прожити зо два тижні, ну від сили місяць. А далі набридне, і можна завити. Та незабаром вже приїде Лайош.

14 липня

Лайош сьогодні виступає в будинку відпочинку. Він дає свій концерт. Відважний. Бо виступати серед своїх не так просто. Треба мати відвагу. Мені було б страшно. А може й виступила б. Але свої своїх дуже люблять судити. Чужих ні, а от своїх… це вже у нас вдача така. Але, звичайно, якщо це зігнорувати, то нічого страшного. Та чого я вже так? Адже нам з Лайошем не раз доволилося виступати перед своїми у Львові. Лойошку, я хочу, щоб тобі концерт вдався. Але приїжджай вже скорше.