Давайте знайомиитися. Я – бабуся Тетяна. Мої сини вже виросли. А внуки… Одні вже виросли, а другі ще ростуть. І всі люблять казки: і ті, що вже виросли, і ті, котрі ще ростуть. Я також люблю казки. А ще люблю дітей і внуків, своїх і чужих, для них і пишу. А часом і дорослі ті казки читають. А чого ж? Всі дорослі колись були дітьми. А якщо хочете знати… Я народилася в казці. Так, так. Не дивуйтеся. Моя казка народилася разом зі мною у мальовничому селі, що на Тернопільщині. У тій казці поряд зі мною жили мама і тато, брати і сестри, а ще кіт і собака, а ще ягнятко зі своєю мамою, корова з телялтком і ще багато всякої живності. В моїй казці цвіли квіти, падали яблука в траву, сміялася весна, раювало літо, сумувала осінь, а взимку випадав сніг. Ви скажете, що це не казка? Що нічого казкового тут нема? Це як для кого. Для мене це була найдивовижніша казка. Вона росла разом зі мною і прийшла за мною в моє доросле життя. Живе й досі. Подорослішала, правда. Я старію, а моя казка дорослішає. Тільки тепер ми з нею живемо у Львові, де живуть химерні леви. Вони захищають і мене, і мою казку, і всіх львів’ян, маленьких і дорослих, бо вони – леви, бо Львів – це їхнє місто. І наше також.
А що з казкою? А нічого. Живе собі. Любить, коли її розказують, а ще краще – коли її читають. А щоб ту казку читали, треба, аби вона увійшла в книжку, і щоб та книжка вийшла у світ і потрапила до тих, хто любить казки. Хтось візьме ту книжку з полиці і прочитає собі, своїм дітям чи онукам. Прочитає і скаже:
– Гарні казки написала бабуся Тетяна. А головне – добрі.
Хотілося б, дуже хотілося б, щоб так сказали про мене і про мої казки. А найбільше мені хотілося б, щоб мої казки любили діти. Бо ж для них вони пишуться. Найперше для них.
Діти ростуть, а казки залишаються такими ж. Ви подорослішаєте, прочитаєте ті казки ще раз – і посміхнетеся. І це буде найкраща посмішка на землі. А ще… Це буде зустріч з вашим дитинством.
Ми живемо у дивовижному світі. Кожного дня довкола нас відбуваються дива, великі і маленькі. Просто ми не завжди їх помічаємо. Треба навчитися бачити дива довкола себе. Сходить сонце. Хіба ж не диво? Розумію, ви ще спите. А ви встаньте, хоч раз, раненько-раненько, коли ще роса свіжиться на траві, на квітках і деревах. Отоді й побачите справжнє диво – схід сонця. А ось поряд ще одне диво – розцвіла квітка. Вчора був пуп’янок, а сьогодні вже розкрився – і став дивовижною квіткою. А небо, а птахи, а люди! Просто треба навчитися ті дива бачити і милуватися ними, бо з них складається наш світ. А ще з див, великих і малих, народжуються казки. Так, так. А ви не знали? Як же так? Хіба я вам досі про те не розповідала? То послухайте, а потім роздивіться довкіл – і самі всі дива побачите. А може й свою найпершу казку придумаєте. А чого ж? Спробуйте. Раптом вийде. Неодмінно вийде. Он гляньте, метелик опустився на квітку. Гарний такий. А може це не метелик зовсім? А хто? А може це… Зачарований принц, що шукає свою принцесу? Може… А он соловейко обізвався і щебече, щебече, довго і натхненно. А це що? О, чуєте? Сива зозуля озвалася. Чи не до нього часом? Кує та й кує. Ото, щоб ви знали, брат і сестра. Зла мачуха їм таке зробила: обернула їх на соловейка та зозулю. З того часу шукають вони одне одного, щоб своїм пташиними словом перемовитися. Отак і народжується казка. А далі вже ваша фантазія. І ще не забувайте, що в житті і в казці має перемагати добро. Ну, на жаль, в житті так буває не завжди. А в казці неодмінно має так бути. Бо без доброго кінця і казка – не казка. А нам, і дорослим, і малим, добра казка дуже потрібна, просто необхідна. Тому вчіться помічати дива, великі і маленькі, і неодмінно вчіться творити свою добру казку.
Написано начебто чимало. Та що робити, коли пишеться? Це начебто якось… Поза мною. І вік мій вже відпочинковий, і сама я вже у затінку часу, та … Вірші просяться на папір, а казкам не терпиться потішити дітей. І мені не терпиться долучити до своїх надбань ще хоч щось. А ще хочеться, щоб ви посміхнулися – і це буде найкраща посмішка на землі.
Це писалося для дітей. А якщо для дорослих? А якщо серйозно?.. То я написала б те саме. Хіба ще дещо додала б. Бо ж для дорослих…
Мені щойно виповнилося 75. Вік – як вік. А власне, це не має суттєвого значення. Йдеться не про те. А про що?..
Я вважала і вважаю: якщо пишеться, то треба писати, не думаючи про те, хто і коли все це видасть. А що думати? Треба писати, якщо пишеться.
Знову казок назбиралося. Нових казок, тих, котрі ще не виходили. Мій старший син Льоня загорівся їх видати. Його дружина Оксана підтримала. Книжка, як для мене, буде дуже дорога. Я попереджала. Це їх не зупинило. Тільки-от… Художницю вирішили брати з Кіровограда. Так буде дешевше. Мене це трохи занепокоїло. Все-таки Кіровоград – це не Львів.
– А чи не зробить та художниця з моїх казок «Русские народние сказки»?
– Та ні, – заспокоїли мене, – вона малює в українському стилі.
– То нехай малює, – дала я свою згоду. Однак, якщо чесно, не дуже заспокоїлася.
Та от нарешті художниця надіслала свої перші малюнки. Льоні і Оксані вони дуже сподобалися. А я що? З мене поціновувач ніякий. Колись читач скаже своє слово, але тоді буде вже пізно. Тоді уже справді нічого не зміниш.
– Тільки коли та художниця врешті-решт все це намалює? – це вже Лайош хвилюється.
– Нехай малює. Я її не приспішую. Це ж творчість. Головне, що казки їй подобаються. І її донці подобаються також. Буде книжка, буде.
І так спокійно на душі, наче та книжка вже у мене в руках. Льоня взяв на себе таку нелегку справу. Я це розумію, мабуть, як ніхто. Дорого і складно, а він взявся. І робить це для людей і для мене. А для кого найперше – не знаю. Дякую тобі, сину мій. Нехай тобі віддасться сторицею. І Оксані треба віддати належне. Раз те, що не заперечила, а друге те, що доклалася. Художницю знайшла вона.
Книжка буде називатися «Казки бабусі Тетяни». Колись Лайош бунтувався проти такої назви. Тепер нічого не каже. А що казати? По-моєму, назва – як назва. Хіба ж я не бабуся Тетяна? Отже, «Казки бабусі Тетяни». Книжка буде об’ємна і, відповідно до теперішніх цін, дорога. Видавництво, «Бона». Воно нам якось нічого. Ми там «Сколопендру» і «Душу птаха» робили.
– Ну для чого тобі та велика книжка казок? Краще видали б кілька маленких книжок. Скорше б продалися.
Так кажуть мої товаришки, так вважає і Лайош.
– Що та книжка? Буде лежати, буде дуже повільно продаватися, бо дорога. А якби малі книжки, то заробіток був би.
– Може й так. Заробіток – це добре. Але не завжди все вимірюється заробітком. Знаєш, хочеться чогось фундаментального. Малі книжки… Це дуже добре. Але боюся, що не збережуться вони. Загубляться вони в домашніх бібліотеках або й знищаться. А велику книжку може в якісь бібліотеки пошлю. Нехай буде. Трохи треба думати про майбутнє книжки, якщо вона того вартує. Не хочу бути дуже самовпевненою, але думаю, що ця книжка буде того вартувати.
– І все-таки не розумію. Такі колосальні затрати. Ну для чого тобі та велика книжка казок? Вже ж маєш одну. Для престижу.
– Одна книжка – це добре, але дві – краще.
– Але ж вона дуже повільно продається.
– І все-таки продається. Ось і в цьому місяці продалося 10 книжок. Ціни змінилися, і тепер ця книжка не виглядає дуже дорогою. Таку книжку поставиш на полицю або подаруєш. Її будеш берегти.
– Ну, як хочеш.
– Та вже що? Книжка робиться. Тепер нічого не зміниш. Та й чи треба щось міняти? Я буду рада, коли ця книжка вийде. Що ж, хай буде, як буде. Як кажуть в нас на Галичині: «Най ся діє Божа воля».
А я тим часом пишу нові казки, котрі вже не увійдуть в ту книжку.
– І де ти їх береш? – питають мене. Питають і дивуються.
– Де беру? Самі беруться, – кажу. І кажу правду. Бо і справді: прийде до голови казка – і вже важко утриматися, щоб її не записати. Це вже буде колись невелика книжка казок. Так би мовити, для заробітку. Жартую, звичайно. Для заробітку я ніколи нічого не пишу. Ні поезії, ні казок. А от назву для тієї малої книжки я ще не придумала. Ще не прийшла до голови. І ніхто не хоче мені підказати. Доведеться таки самій щось придумати. Та вже щось придумаю.
І нарешті останні малюнки прислала художниця. І обкладинку. Ми тут з дівчатами переглядали. Малюнки їм сподобалися. Книжку віддали до друку. Всі хвилюємося, як воно буде, яка та книжка буде, як сприйметься. Яка буде її ціна? Чи посміхнуться діти, її читаючи? Неодмінно треба, щоб посміхнулися. І це буде найкраща посмішка на землі. Спершу посміхнуся я, а вже потім, коли моя книжка дійде до читачів, посміхнуться діти. Дуже на те сподіваюся. А дорослі? І дорослі також. Бо всі дорослі колись були дітьми.
І нарешті книжка уже вдома. Тішимося всі. Особливо діти. Сергійко допомагав Сашкові носити ті книжки на верх – немала робота.
Тримаю в руках нову об’ємну книжку казок «Казки бабусі Тетяни». Моя творчість, людський труд і кошти мого сина. А радість спільна. Книжка, здається, вдалася. Поки що вислуховую щирі захоплення. Комусь дарую, хтось уже й купує. Книжка в русі.
Та попри позитивні відгуки будуть негативні. Це я знаю. Так буває завжди. Комусь не сподобались малюнки, хтось шукає і підкреслює в книжці помилки. В подарованій книжці! Це мене особливо вразило. Ну… Хто що шукає, то те й знаходить. Припускаю, що могли вкрастися й помилки, хоч книжку вичитував коректор. Але хіба ж це головне – помилки? Прикро, але мушу ковтнути гірку пілюлю. Та книжка є – і це прекрасно. Ще одна перемога над сірістю, над ницістю, над віком. Читайте, діти, ростіть з доброю казкою. Книжка вже продається – і це тішить. Тішить не тільки заробіток, а вже те, що книжка сприйнялася. Одна жінка сказала:
– Я куплю ту книжку, бо я – бабуся Тетяна.
Отак!
Один чоловік попросив підписати йому книжку так, щоб його внуки знали, що він зі мною був знайомий особисто. Я не чистолюбива, однак…
Художниці книжка сподобалася. Синоптику Олі Носовській також. Дзвонила мені нещодавно.
– Не знаю, як діти, а я читаю ті казки із задоволенням. А казка про львівських левів – це казка Львова. От, є герб міста, а це казка міста.
Дякую вам, Олечко. Ну хто ще сказав би мені такі гарні слова про мої казки? На одну радість більше стало на землі. А може й не на одну. Посміхаються діти. Розходиться моя книжка. Її читають і в російськомовних сім’ях – це теж немало. Хай живе моя книжка і її читачі. Заговорила гаслами. Це добре чи зле? Може й добре. Такі гасла погоду не зіпсують.
Нещодавно в одній книжці вичитала таке: (цитую приблизно) щасливий той, хто більше Богу дякує, ніж просить у нього. Розумні слова. Я щаслива.