Я шалено і неприпустимо спізнювалася. Так вже вийшло. Поки доварила борщ, поки зібралася… А тут ще й з транспортом не повезло. Тепер стояла на зупинці, як на голках. А тут ще Лайош під гарячу руку:
– Завжди ти так. Там люди чекають. Хіба ж так можна?
Сама знаю, що не можна. Просто так вийшло.
– Ну, звичайно… Приїдемо у півнячий голос. Ну й характер у тебе.
Мовчу. А хочеться сказати:
– А в тебе? Що за характер! Я й так переживаю. Помовчав би.
Але я цього не кажу, а продовжую мовчати, хоч і дуже нервую. Лайош продовжує:
– Там, напевно, хвилюються, може й телефонують. І як це так? Ти давно вже мала там бути.
Господи, які нестерпні ті чоловіки. Завтра ж піду і подам на розлучення… Ні, це, звичайно, дурниці – із-за такого розлучатися. Смішно. Але все-таки… Нарешті приходить наша марштрутка. Не зовсім та, що нам потрібна, бо їде довше, кружеляє. Але хай вже й так. Сідаємо. Водій явно не в захопленні, бо ми – пільговики. Але мовчить. Це було видно з того, як він різко і відразу рвонув, ми ще сісти не встигли. В маршрутках нам важко, бо майже неможливо орієнтуватися, де ми проїжджаємо. Хоча Лайошу це якось вдається. Все ж питаємо у людей: перевіряємо себе. Нам треба вийти на Дорошенка. Готуємося до виходу. Все спокійно, ніякої метушні. Але тут водій чомусь, що називається, зірвався, очевидно, кипів вже давно:
– Що? Часу не маєте?
Я спокійно:
– Ні, ми просто не бачимо, тому й питаємо.
Не чує чи що. Далі своє, та так зло, з таким недобрим серцем:
– Що? Часу не маєте? То на другий раз будете стояти там, на Майорівці.
Зрозуміло. Другим разом він просто нам не зупиниться. Це у них часто практикується: не зупинятися, щоб не брати пільговиків. Тут вже й мене дістало:
– А там, між іншим, і ви колись можете стояти.
Лайош докидає ще щось жорсткіше – і ми виходимо. Я не люблю таких перепалок, але іноді вже просто не витримуєш. Настрій зіпсовано вкрай, хоч бери та й вертайся додому. Та вже йдемо. Підіймаємось по східцях – аж тут теплою хвилею щедрівка…
Добрий вечір, щедрий вечір,
Добрим людям на весь вечір…
І я забуваю про того водія і про те, що в мене шалено болить голова. Мені так любо. Це ж всі вони, весь «Струмочок», всі дівчата прийшли на моє свято. А до того свята спричинився Лайош, що доклав неймовірних зусиль, аби вийшла моя книжка. А я ще й на нього сердилася. Ото дурна! І мені хочеться всіх розцілувати. І Лайоша також. І я цілую всіх дівчат, бо вони всі такі сьогодні незвичайні, і так дивовижно гарно співають. І мені стає жаль, що так мало людей має можливість послухати цей спів: в ансамблю дуже мало концертів.
Заходимо в бібліотеку. Людей трохи зібралося, але не дуже багато, бо тут би й не розмістили. Всі мої презентації якісь не традиційні. І це добре. Ось і зараз… Колядки, щедрівки, бо ж сьогодні щойно 25 січня, день Тетяни. Свята вже відійшли, але нам жаль розлучатися з колядою.
Відщедрувалось, відколядувалось,
Відсіялось – аж в голові гуде.
І свято відійшло, і спати вклалось,
Аж поки рік наступний не прийде.
Відгомоніло. Сніг бездумно пада,
Неначе сіяв хтось із рукава.
У ньому для зими була розрада,
Були її незаймані права.
Зима іде нестримним, гордим кроком,
Крізь заметілі, крізь зимові сни…
Я їй сказала: «Зимо, з Новим роком!
Чи знаєш, що ідеш ти до весни?»
І не відповіла мені нічого,
Лиш закрутила кучері снігів.
Йти до весни – така її дорога,
І йде по ній здавен вона, з віків…
І ми з Лайошем докидаємо до загалу і свою колядку, під бандуру. А як же без бандури? А книжка? Ні, про неї не забули. «Струмочок» співає пісню про інтернат, це пісня про наш львівський інтернат №100. І починається розповідь про книжку, уривки, слова… Все, як годиться, тільки щиріше, бо ж майже кожен з тих, що зібралися тут, вийшов зі стін нашого інтернату, тому ця книжка близька кожному, тому я власне і затіяла ту презентацію.
Застілля, якщо й не дуже розкішне, то веселе і дзвінке від пісень. Всім добре, але пора, пора розходитися. Мені хочеться кожному сказати щось гарне, якесь добре слово. Але слів бракує.
Бібліотека подарувала мені чимало паперу, тим вирішила одну з моїх постійних проблем. Замовляємо таксі і їдемо з Лайошем додому. Я так втомилася, але мені так добре жити на цьому білому світі. І нехай тому сердитому водієві сьогодні поталанить. Господи, скільки ж в мені закладено тих емоцій! І коли я вже нарешті стану статечною і спокійною? Мабуть, ніколи.
Книжка стала відомою і популярною, особливо серед незрячих. А надто серед тих, хто вчився в нашій школі. Але треба сказати, що і зрячі люди, далекі від життя сліпих, виявляли цікавість до тієї книжки. Олена Кутня організувала запис тієї книжки на касети. Хтось безкорисливо начитав. І, треба сказати, добре начитав. Книжка помандрувала і по Львову, і на Житомирщину, і вже не знаю, куди ще. Хіба ж вслідкуєш за її маршрутами? Мені телефонували, мені дякували. Тася Кулінська призналася, що вони з чоловіком, читаючи цю книжку, плакали і сміялися. І згадала Тася Кулінська, як в ті важкі повоєнні роки вчитель Федір Романович зробив собі у шкільному саду маленький городчик і посадив на ньому брюкву. А діти – як діти – повиривали ту брюкву. І стояв вчитель над своїм понівеченим городчиком і казав:
– Хто грядки копав? Федір Романович. Хто брюкву садив? Федір Романович. А хто брюкву вирвав? Діти…
І плакав вчитель над своїми знівеченими грядками, бо то були важкі роки. Однак жалю на дітей не тримав і любив їх ніжно і самовіддано, жертовно віддаючи їм самого себе.
І стало тепло на душі. І забулося все, що ми витерпіли, готуючи цю книжку до друку: і брак коштів, і те, що все доводилося робити самотужки, і брак досвіду у такій справі. Все це лягло на плечі Лайошу. Бо я що? Я всього лише автор.
Надіслали примірник і в Тернопіль нашому шанувальнику Ярославу Гевку і одержали від нього щирого, зворушливого листа, котрого хочемо тут подати. Боюся, щоб книжка «Моя зоря» не перетворилася на таку собі документальну хроніку. Але ж я не подаю публікацій сторонніх осіб – журналістів. Я просто не можу обминути відгуки на книжку «Під каштанами» своїх друзів, в числі котрих маю і Ярослава Гевка. Без вашої на те згоди, Ярославе, подаю ваш лист. Думаю, щиро надіюся, що ви заперечувати не будете.
А каштани стоять собі. Нехай стоять вони довго-довго. І нехай їх обмине людська сокира.
Я часом думаю собі, що і дерева, і будинки – живі. Вони все відчувають, пам’ятають, тільки розмовляти не вміють. Тому ми, люди, думаємо, що вони – німі. Це ми, люди, буваємо німі, коли не можемо чи не хочемо сказати щось на захист хоча б отих старих каштанів, котрим загрожує сокира. Ми буваємо не лише німі, а й бездушні, бо забуваємо те, що треба пам’ятати. Конче треба, бо без тієї пам’яті ми поступово перестанемо бути людьми. І деревами не станемо. І навіть каменем, бо і камінь має свою душу, пам’ять, якщо хочете. Бо і камінь часом плаче. Не вірите? Що ж… Мені вас жаль… А зараз все-таки хочеться подати щирий лист нашого доброго друга Ярослава Гевка.
ЛИСТ ЯРОСЛАВА ГЕВКА
«Доброго дня вам, дорогі Таню і Лайоше!
Найперше, спасибі за дорогий дарунок – книжку «Під каштанами». І вибачте, що не подякував одразу. Не міг цього зробити допоки не прочитав цієї щирої сповіді. Хоч це радше пісня-реквієм усім тим, хто наповнив ваше дитинство і юність. Це щедрий дарунок кожному, хто залишився в серці незрячої дівчини чи то сердечною добротою, чи неповторністю характеру, чи іншими досить яскравими гранями своєї особистості.
Здавалось би, відстань протяжністю в людське життя, віддаливши нас, сьогоднішніх, від жорстоких років, обпалених війною і гірким повоєнням, років, сповитих страхом, злиднями, кривдою і злом, мала б стерти з пам’яті багато з пережитого. Але ж ні! Не стерлося, не згубилося за пеленою літ, бо то наше життя. І хоч було в ньому гіркоти без міри, але й були краплини світла та людського тепла.
Радію разом з вами, Таню, що зуміли дотримати своє слово і виконати обіцяне ровесникам у ті далекі холодні п’ятдесяті роки. Дивовижний таки дар Божий – пам’ять!
Схиляю в щирій повазі голову перед шляхетністю покійної вчительки Разно Клавдії Іванівни і рівно ж перед нашим спільним словацьким академіком Миколою Мушинкою. Це щастя, коли Бог посилає нам щедрих серцем людей. У спілкуванні з ними і будні видаються нам святами. Ваша щира оповідь змусила мене беззастережно полюбити багатьох персонажів: Ірину Самченко – високоосвічену, всезнаючу, уважну, добру, справді рідкісно демократичного директора Йосипа Михайловича – розважливого, мудрого, інтелігента, який дійсно був взірцем людяності, добра, справедливості; мимоволі тягнешся серцем до благородства Павла Антоновича Самченка і Федора Романовича Пилявки; добре враження справляє завінтернатом – неспокійний, турботливий, справедливий, Наум Позін. Впевнений, що кожен з тих особистостей зіграв позитивну роль у формуванні вашого характеру, світогляду. І саме тому такою світлою є ваша розповідь про них. Читається твір легко, на одному подиху, а в кінці – спазми в горлі і сльози на очах. Мене завжди розчулює благородство тих, котрі сіють добро між людьми. Їх бо так мало – справжніх дітей Божих, які пізнали істину і живуть любов’ю. Хвала їм – добрим і мудрим сівачам ниви духовної. А отже, і вам, сестро по духу і помислу! Радію, що схрестилися наші стежки-дороги під високим українським небом. Що об’єднала нас любов до слова – найвищого дару Божого. В служінні слову найбільший смисл людського буття.
Книжка ваша має велике пізнавальне значення. Дуже поетично написані ліричні відступи, як ось «нічний етюд», інші роздуми, характери. Шкода, що так тяжко і довго стелилася дорога ваших книжок до людей. Та віднесемо все це до природніх втрат, бо хто здатний пізнати шляхи Господні?! Думаючи про вашу долю, згадується один з недавно написаних віршів (ще не опублікованих) Миколи Руденка «Моя подяка» із присвятою Володимиру Забаштанському (вірш, якого я не подаю).
Чим живу я зараз – ставши непотрібним злодійсько-бандитській владі? Як і 20 років тому, коли втративши здоров’я, став непотрібний суспільству, бо у свої 37 років став інвалідом, так і тепер (тільки свідомо!) шукаю тих, кому я можу бути потрібним.
22 роки тому Бог подарував мені зустріч з людиною, чиє життя стало для мене мірилом мудрості і доброти. Це був тридцятип’ятирічний маловідомий поет Степан Алич. Десятилітнім хлопчиком упав він з високої тополі. Упав хребтом на виступаючий із землі корінь і внаслідок розриву спинного мозку та перелому хребта залишився майже нерухомим. А так як був сиротою, то провів 28 років у будинках інвалідів. Я познайомився з ним в час найбільшої скрути – на грані між життям і смертю. Три роки подарувала нам доля на спілкування. За півроку до смерті Степан подарував мені своє фото з присвятою.
12 вересня 1984 року за активного сприяння Бориса Харчука я особисто здав у «Радписьменник» рукопис поетичної збірки Степана Алича. А 13 жовтня 1984 року Степана не стало. Лише через 4 роки побачили світ поезії Степана Алича. І то у спільній із Григорієм Маловиком (теж покійним) книжці. Всього 82 вірші під назвою «Сяйво благословенне». А подавав я у видавництво більше 200 поезій. Та дякувати Богу, що і це вийшло. Бо коли б не наша зустріч – все пропало б марно. Так було колись… А тепер…
Майже зовсім осліп Микола Руденко. Людина-легенда, людина-пророк, один з найвидатніших філософів ХХ століття. Це совість і гордість нації. Ото ж я взяв собі за працю бути його очима і підготовити до друку у Тернополі (раз Київ не зрозумів час його приходу) бодай найважливіші твори. І найперше уже ми видали підсумок всього його многотрудного життя наукову книжку «Гносис і сучасність або архітектура всесвіту». 21 грудня 2001 року у Києві в Будинку вчителя відбулася репрезентація цієї праці. На черзі романи «Син сонця – Фаетон» і «Формула сонця». Я вже їх вичитав і після погодження здам до друку. Крім цього ще мрію, можливо цього року, підготувати до друку щось власне, скажімо, такий собі вінігрет і з коротких новел, пародій, поезій. Задумів багато, але дуже важко заставити себе працювати, коли ти не на роботі і, здається, це нікому не потрібне. Та й завжди знаходиться якась нагальна справа, без якої ну ніяк не обійтись. До того ж веду себе так, немов попереду вічність. Вічність, звичайно, попереду. Але не для мене. А для тих, хто робить щось вагоме. Та що вдієш, коли почуваю себе боржником перед тими, кому доля скупо вділила часу для праці. А можливо, це і є моя основна місія – бути причетним до наповнення духовної скарбниці нашого народу. Щоб не пропало ні краплини із вартісного. І з того струмка, що вливається у світовий розум. Можливо в це повірити і усвідомити велику міру відповідальності за кожну прожиту на цій землі мить. І до праці. І знову доречно згадується Микола Руденко…
Люблю Руденка. Він близький і зрозумілий. У грудні я був у нього і в солідній компанії прочитав ваш вірш. Отой, що я читав у кразнавчому музеї в Тернополі. Бачили б ви, яке він справив враження на цих солідних науковців. Я гордий за вас, за ваш талант. І щасливий, що можу звати вас своїми друзями. І що пам’ятаєте про мене. А завершуватиму нашу розмову поетичними рядками Степана Алича, бо вірю – кожною згадкою про своїх друзів продовжую їх земне життя. (Вірш Алича).
Даруй нам, Боже, добрих друзів
На всіх шляхах,
У всі часи.
Не дай сфальшивити в дорозі,
Вогонь душі
Не погаси.
Ці шість рядків моя імпровізація. Моє звернення до Всевишнього.
Пригортаю вас до серця – дорогих мені людей. Живіть у ньому ніжністю, теплом і добрими справами.
Завжди ваш – Ярослав Гевко.
З щирим вітанням і найкращими побажаннями до вас – моя дружина – Галина».