У вікна заглядав серпень. Незабаром до школи. Лайош ходив на роботу в свою капелу. Я чекала його з роботи і рада була, що маю кого чекати. Я збирала його в дорогу, коли вони з капелою їхали на гастролі. І це були приємні клопоти, бо кожна жінка створена для того, щоб піклуватися про чоловіка. І не заперечуйте, бо це так. І знову я його чекала з гастролей, і це також було закономірно, бо життя кожної жінки складається з безмежних чекань.
Іноді Лайош десь мав виступи як кобзар: сам або з кобзарознавцем Богданом Жеплинським. Це вабило його, бо прагнув до самостійних виступів. Життя в капелі мало свої закони і принципи, які Лайош не завжди поділяв. Але це була робота, засіб для життя. Я любила слухати капелу «Карпати». Могутній і м’який спів, здружене звучання чоловічих голосів, здавалося, нікого не міг залишити байдужим. А Лайошу того було замало. Після робочого дня в капелі, прийшовши додому, сідав за свою бандуру і невтомно працював над репертуаром. Найбільше мене дивувало те, що Лайош міг записувати мелодію, чув звучання її, навіть коли вона не звучала.
Мене якось відлякувала його принциповість і безкомпромісність. Мені здавалося, що Лайош нічого нікому не здатний прощати. І якось я спитала у нього:
– Скажи, Лойошку, а що б ти міг вибачити або не вибачити жінці?
Лайош засміявся:
– А це вже залежить від самої жінки, від того, яка вона.
За вдачею ми були зовсім різні, якщо відверто, то зовсім протилежні. Ну, хоча б те, що Лайош рано лягав спати, а я могла працювати або просто товктися цілу ніч. Зате він прокидався раненько, саме тоді, коли мене огортав солодкий сон. Потім, коли я прилягала вдень, щоб трохи поспати, йому було дивно, і він не завжди мене розумів. А ще я любила гурт, поїздки з ансамблем, спів, галас, жарти і голосний сміх. Лайошу ж більше подобалася умиротворена тиша. Коли ми були вдома удвох. Навіть телевізор його дратував. Все це були не дрібниці, якщо ми збиралися жити разом. А ще характер у Лайоша був сильний, вольовий. Він планував зарання, що і коли має робити, кому і коли зателефонувати. Я ж була непередбачувана, ніколи не знала, що мені захочеться робити через півгодини. Я завжди і скрізь спізнювалася, могла щось забути або переплутати. У Лайоша ж такого не бувало ніколи. Він був лідер від природи, а я – в силу життєвих обставин, коли жила сама і мусила приймати рішення, вести дім, виховувати дітей. Тепер я просто не могла та й не хотіла бездумно комусь коритися, когось слухатися беззаперечно. У мене також були свої принципи, від котрих я не збиралася відступати. Все це було не дуже просто, і мої вагання іноді посилювались, бо мали під собою грунт. А часом навпаки, мені здавалося, що все буде добре, що всі ті розбіжності не мають суттєвого значення. А потім знову я все перебільшувала, все ускладнювала і тоді впадала у розпач і вже не знала, що маю робити. А найголовніше було те, що порадити тут не міг ніхто: треба було самій, тільки самій.
Іноді мені здавалося, що я взагалі вже втратила здатність створити сім’ю. А може, я її й не мала, отієї здатності. Може тому й Фелікс пішов? І починалися муки самоїдства. Та у Лайоша настрій миттєво змінювався. Він вмів бути ніжний і турботливий. Коли я подавала сніданок, першим його запитанням було:
– А ти?
Я до такого не звикла і, мушу признатися, мала з того неабияку втіху і насолоду. Самотня жінка – це так жахливо. Мої хороші посестри, не бравуйте і не кажіть, що вам так добре. Не треба. Я знаю, що вам зле. Бо так було і мені, поки була сама. Бо жінці так потрібне міцне чоловіче плече. Особливо відчуваєш самоту, коли діти вже повиростали, коли материна опіка їм тільки заваджає. У них починається своє життя, свої таємниці, своє кохання.
Тоді ми, жінки, матері, залишаємось самі. Добре, коли ще хоч на роботі гарний колектив і можна принаймні поспілкуватися. Добре, коли є друзі. А якщо ні… Тоді жінка якось блискавично блякне, мириться з усім, байдужіє і… Старіє. Я ніби до таких і не належала, та самота наклала на мене свій відбиток.
Іноді приїжджав Фелікс, заходив до дітей. Та й зі мною спілкувався. Між нами не було ворожнечі. Часом він питав:
– Чому ти заміж не виходиш?
– Ніхто не бере, – кокетувала я.
– Неправда. Аби ти тільки захотіла.
Це добре, що Фелікс про мене так думає. Він має рацію: я вже давно могла вийти заміж, навіть із своїми трьома дітьми. Але вийти просто так, без якогось ну хоча б прагнення бути разом? За будь-кого, хто трапиться? Ні, я так не могла. Колись одна жінка мені сказала:
– Не хочемо заміж, бо нас ніхто не бере.
Ні, голубонько, беруть, та не ті…
А Фелікс? Що ж я могла відповісти Феліксу, у котрого була вже на той час четверта дружина?.. Бравую і кажу:
– А для чого мені заміж? Проблеми, шкарпетки… А так… Прийде, чистенький, напахчений, з квітами, з цукерками, шампанським… Буде недостатньо – ще одного заведу, а набридне – вижену…
І сміялася, голосно і безтурботно, отака собі легковажна жінка – а що, мовляв, мені? Чи вірив – не знаю. Думаю, що ні, бо знав мене, таки вже трохи знав…
Та це була гірка неправда. Мені дуже хотілося подбати про чоловіка. Дбати про дітей – це зовсім інше. Та й діти мої вже виросли, у них свої родини, свої проблеми. Залишився тільки Сашко – мій мізинчик, мій найменший, тому, здавалося, найдорожчий. Хоча добре колись сказала моя мама, коли її запитали, кого з дітей вона найбільше любить:
– Діти – як пальці: котрого поріжеш – болить і кров потече.
Отак і в мене: душа боліла за кожного. Десь там Льоня літав на своїх вертольотах.
– Все нормально, мамо, – казав. А я знала, що, певно, не завжди все нормально. Просто не розповідає, щоб не переживала.
Гена їздить на заробітки кудись – крутиться, щоб утримати сім’ю. Маленький, худенький, та спритний і беручкий до роботи, впертий і настирливий. У своєму характері Гена, певно, найбільше успадкував від Фролових: від діда Сергія і від батька. Жаль, що не пішов вчитися. Не знімаю і своєї вини, але попри все виню школу. Традиційна трійка ставилася і тоді, коли дитина старалася. Просто тих старань ніхто не помічав. Що ж, подарунків я носити не могла. Та й не хотіла. Чомусь було принизливо. От і борсається тепер мій Гена у житті. Дуже йому не легко. За все береться, часом за важку непосильну роботу. Та ніколи ні на що не скаржиться, не нарікає. Ніколи. Потайний і скритний, весь у собі. Я, мама, рідко коли могла проникнути в його душу, в душу свого середульшого сина, котрому на долю випало пережити трагедію нашого з Феліксом розлучення. Він страждав найбільше. Певно, навіть більше від мене. Льоня ж уже таки старший трішки був – у четвертому класі, а Гені було лише шість років. Як тій дитині було зрозуміти, чому тато з мамою мали раптом роз’їхатися і жити нарізно? І боліла тепер душа у мене за всіх дітей, і власний біль, біль самоти, якось заганяла кудись у глибину. А тепер він раптом виступив, і стало ще нестерпніше, ніж було досі.
А Сашко? Він був моїм пестунчиком. Він з маленства ходив зі мною на роботу, жив моїм життям, знав наші родинні проблеми. Я боялася, щоб моє заміжжя не травмувало його. Раптом з’являється хтось – і мама приділяє йому свою увагу, котра досі належала тільки йому, Сашкові. Ревнощі, справжні ревнощі могли народитися. Чи не розрізнять вони мене з сином? Отже, треба було думати і про те.
А люди – як люди. То вони з усіх сил шукали Лайошу пару, а тепер з усіх сил намагалися докинути сумнівів у наше життя, докинути у вогонь, аби дужче горіло. Одні взялися за Лайоша, а другі – за мене. Відмовляли, як тільки могли.
– Ти думаєш, вона за тебе виходить? – казали Лайошу з доброзичливим виглядом. – За зарплату твою виходить. Вона знає, що в капелі добре заробляють.
– Ти подумай, вона старша, і хлопчисько є. Ви проживете від сили рік – от побачиш.
Інші доймали мене.
– Для чого він тобі? У тебе вже онуки.
А одна цікава жінка міркувала аж в трьох варіантах.
– Чи вона дурна? – це про мене. – Нащо він їй? Дитині хату зіпсує – припише його. А так би хата хлопцеві була.
В іншій обстановці казала по-іншому.
– Чи він дурний? Нащо вона йому? Старша, і хлопчисько є. Міг би і молодшу знайти, і без дитини.
Таж сама жінка казала мені, та так щиро, що й не запідозриш фальші:
– Добре робиш, що заміж виходиш. Він не пияк, не волокита, роботу має. Що хати не має – то не біда: в тебе є. І Сашкові легше буде, допоможе йому на ноги стати.
Ото вже ті люди!
А товаришки мої найближчі відносилися схвально, бо знали, як важко жити самотній жінці. Та це була справа, котра стосувалася тільки нас обох. І все це ми мали вирішити самі.
Двоє йшли по шляху. Кожен йшов сам по собі. Але вийшло так, що їм було по дорозі – і вони пішли разом. І дай, Боже, щоб їхні дороги ніколи не розійшлися.
І не знала я, і не думала, що ще не відцвіла, що ще не все в мені згоріло і заснуло. Було тепло і затишно мені з Лайошем. Та я розуміла, що в ньому ще живе минуле: прожив же з дружиною двадцять років. До пам’яті я не ревнувала. Це добре, що пам’ятає, бо інакше колись і мене забуде. А мені б не хотілося… Нарешті перевезли до нас Лайошеві речі, і в хаті стало так повно, що було важко пройти. А я думала, що в мою квартиру вже нічого не можна поставити. Виявляється, можна – вона якась безрозмірна. А книжок скільки! Доведеться частину просто викинути. Брайлівські книжки дуже громісткі. У мене ж також не порожньо. Жаль книжок, до сліз жаль. Та що робити! Лайош сердиться на безлад. Він би хотів навести порядок в один день. Коли він сердиться, то це просто вулканічний вибух. Мені робилося лячно. Боже мій, які ми з ним різні!.. І як воно буде?.. Ми ж не діти, щоб потім розбігатись… Сорому не оберешся. А вже наші недоброзичливці не натішилися б. А все-таки є у нас і багато спільного. Дуже багато. Чомусь пригадалося, як важко було йому складати свої речі, перебирати все те, до чого доторкалися руки його дружини. Я тоді навіть подумала: «Зле, що Лайош – не курить – може, йому було б легше». Дурна думка… Але життя триває, мусимо жити. І не хотілося б якось, як-небудь, а хотілося б жити таки добре.