В нашому класі було мало напівзрячих учнів. Переважно всі були сліпі. Тому з нами важкувато було кудись іти. Але Віра Тимофіївна якось умудрялася нас кудись водити. Ми йшли черідкою з нашою вчителькою на парад на жовтневі чи травневі свята. Особливо ж на травневі. Що ми там бачили? Та нічого, ясна річ, не бачили. Йшли танки. Двигтіла земля. Стояв страшний лязг і гуркіт. Це вже потім у Львові заборонили пускати танки – руйнувалися будинки від такої військової техніки. А в п’ятдесяті роки ще все двигтіло так, що й розмови не було чути. У нас така військова могутність нічого, окрім жаху, не викликала. А коли з піснями йшли колони трудящих, було вже веселіше. Тоді наша вчителька напувала нас газованою водою з сиропом (ясна річ, за її кошт) і купувала нам повітряні кульки. І тоді ми почували себе учасниками свята, і нам хотілося довго-довго ходити по місту.

А одного разу Віра Тимофіївна повела нас у Стрийський парк на дитячу залізницю. Там були юні залізничники: і машиністи, і провідники. Звичайно, під орудою старших. У нас емоцій – не передати. А коли поїзд рушив, ми заспівали популярну в той час пісню про Васю-машиніста.

Ты лети, лети, моя машина.

Ах, как много вертиться колес.

И какая дивная картина,

Когда по рельсам мчиться паровоз.

Всі нас слухали, плескали нам, а потім ми вже безкоштовно проїхали ще раз по маршруту поїзда. Нашій радості не було меж. Ми їхали і співали, і настрій у нас був чудовий. А наша вчителька? Не знаю. Принаймні, вона, тоді ще молода і гарна, не соромилася ходити по місту з черідкою сліпих дітей. Тоді я ще про те не думала. А зараз думаю не раз.

Ми закінчували п’ятий клас. Тепер Віра Тимофіївна йшла від нас. Було трохи сумно. Вона була добра, і ми до неї вже звикли. Ми навіть на прощання їй щось подарували. Здається, якийсь письмовий набір. А що ми могли? І то… Нам підказала Оля Хомко, що була між нами найстарша. А потім Віра Тимофіївна запросила нас додому. Це було нечувано. Вона жила при театрі. Може й не мала комфортної квартири, мабуть, так і було, але для нас жити при театрі – це була романтика. Чоловік Віри Тимофіївни був артист. Це теж незвичайно. Ми сиділи у її затишній квартирі за круглими столиками, пили чай і їли цукерки. Біля кожного стояла тарілочка, а в тій тарілочці – різноманіття солодощів. Це було свято. Хоча трохи й сумне, бо наша вчителька тепер буде вчити інших учнів, а ми… А ми мусимо звикати до іншого вчителя. Та це вже буде з вересня, коли почнеться новий навчальний рік. А зараз… Зараз ми фотографуємося з нашою вчителькою на згадку. Жаль, що та фотографія загубилася десь у родинних альбомах нашої вчительки. Віри Тимофіївни вже нема, а більше нікого ця фотографія, ясна річ, не цікавить.

Відчуваю терпкий щем від того, що не можу віддати належне своїм вчителям. А вони заслуговують не тільки світлої пам’яті і доброго слова. Вони заслуговують великої нашої вдячності за те, що зробили для тих сліпих дітей, за те, скільки тепла їм віддали. Наші вчителі заслуговують поклоніння, як перед святими, хоч вони були грішні в тій мірі, в якій ми, прості люди, буваємо грішними, бо тільки Бог не згрішив. Помолімося ж за них, і нехай Бог прийме наші молитви, хай помилує їх і простить їм гріхи вільні і мимовільні. Нехай так і буде. Амінь.

 

Конопляний дух стелився над городом. Тоді заборони на коноплі ще не було, ніхто про таке й не чув, і кожна господиня на своєму городі неодмінно сіяла коноплі. З ними багато мороки, але ж полотно! Як без полотна?

Мама брала коноплі. А я? Ну як же могли коноплі братися без мене? Мене й не видно було з тих конопель. Але я вже знала, що таке матірка і що таке плоскінь. Аякже! Дівка мусила таке знати. Ну, скажімо, не дівка я ще була, а півдівки, але я вже замітала хату, застеляла постіль, давала раду з тією великою і важкою периною, з тими величезними подушками.

– Чи так я, мамо, постіль застелила?

– Так, так, дитино. Ти вже в мене справжня дівка, – хвалила мене мама і зітхала. Чого зітхала? Бо може та постіль не зовсім так була застелена, бо я була не зовсім така дівка, як було треба. Ще мала, а головне – сліпа. Та мене ще це так не гризло. Я ще того до кінця не розуміла, бо осліпла ще зовсім маленькою, то й не знала, що втратила. А мама знала. Ой, добре знала. Тому й зітхала моя бідна мама.

Та зараз я беру коноплі. Беру та й співаю. Якщо мене з тих конопель і не видно, то чути. Голосок у мене тихенький, та дзвінкий. Хоч коноплі його глушать, але ж таки чути.

Ой за гаєм зелененьким

Брала вдова льон дрібненький.

І то нічого, що та вдова брала льон, а я беру коноплі. Та вдова «тонкий голос подавала», тобто співала. І я співаю. Та пісня якось єднала мене з тією вдовою. А десь там Василько сіно косить. Може й косить той Василько сіно. Хто ж його знає? А я собі співаю та й співаю.

– Заспівай вже, дочко, щось веселіше, – просить мама. А чого ж, можна й веселіше.

Побреду, побреду

По коліна в лободу

До тієї дівчини,

Що хороша на виду.

Хорошая дівчина,

Хорошого стану,

А хто ж тебе любитиме,

Як я перестану?

Терен, терен коло хати,

Та нікому обірвати.

Треба хлопців найняти,

Щоб той терен обірвати.

Ненька віри не йняла,

За нелюба віддала

Та ще мені наказала,

Щоб я його шанувала.

А я його шаную,

Як собаку рудую:

Під лавою припинаю,

Помиями напуваю.

– Добридень вам! Помагай Біг!

– Спасибі, – це я відповідаю повагом разом з мамою. Бо це ж і мені мовлено, бо ж і я коноплі беру. Це сусідка по городу прийшла, тітка Ганка. У неї город поруч – от і прийшла. Тепер сяде у холодочку під деревом трохи відпочити.

– Поміч маєте, Катько.

Це про мене.

– Дивіться, як коноплі бере.

– Аякже! Дівка.

– І як вона знає, які коноплі треба брати?

– Та вже знає.

Тітка Ганка зітхає. Всі так. Я навіть знаю, що вона зараз скаже.

– Якби хоч трохи бачила. Хоч на одне око.

– Що зробите? Так Бог дав.

– Ой, так, так. І защо така кара?.. А вже співає, як той соловейко. От голос.

– А так, Ганко, вже є. Коли Бог щось відбирає, то щось і дає.

– Що з того? Якби хоч трохи бачила, то може з неї щось і було б. А так… Доки ви живете, то ще сяк-так, голодна не буде. А потім? Хто її догляне? Дівчата заміж повиходять, хлопці поженяться. Хто схоче її пильнувати?

– Нічого, Ганко. Бог добрий. Він про кожну квіточку, про кожну комашину дбає. То невже він мою дитину без опіки залишить? Нічого. Запишемо на неї кусок поля, а за поле її і чужий догляне.

Мама спокійна. Вона вже звикла до тих зітхань, ба, навіть до тих жіночих сліз. І я звикла. Хоч і не зовсім розуміла, чого ті жінки наді мною ахають та охають. Я ж така, як усі. А що не бачу… А що таке бачити? Того я не знаю. А коли не знаю, то й нема чого журитися. Мені і так добре.

Мені набридли ті бабські теревені. Мабуть, і мамі вони набридли. Та що вона могла зробити? Я занурилася в коноплі та й знову заспівала. Правда, вже тихенько.

Ой, будь, Ваня, орлом,

Я орлицею,

Посідаєм, Ваня,

Над криницею.

Посідаєм, Ваня,

Будем розмовлять.

Чи не прийде мати

Води набирать?

Ой, прийшла мати

Та в темненький ліс,

Не набрала води,

А набрала сліз.

– І звідки вона знає стільки пісень? – Не переставала дивуватися сусідка. Йшла б вже собі скорше.

– Такий дар має. Як почує пісню – так і перейме.

– Дивіться-но! Я таких пісень і зовсім не чула.

– А вона почула і перейняла.

Сусідка нарешті пішла, а я заспівала голосніше. Співала і брала коноплі, горда така, що і я причетна до такої дорослої роботи.

 

Як сон… Зринає спогад за спогадом. З часом у мене з’явилося відчуття особливості. Я не така, як всі, я особлива, бо сліпа. А головне те, що всі те якось зрозуміли і з тим погодилися. А спробували б не погодитися. Тільки спробували б! То Маруся Янчина тут-таки навела б порядок. Вона така. Але зі мною і без Марусі рахувалися, бо я … Бо я – що? Сліпа? Ні, було ще щось. А що? Того я й сама не знала. Тоді не знала, а тепер… І тепер не знаю. Моя сліпота була не вадою, а перевагою. Я й зараз не можу зрозуміти, чому так. В ній була наче якась магічна сила. Чомусь так. Я була серед дитячих лідерів. Мене слухалися. Слухалися навіть тоді, коли я була не зовсім права, бо візуально я ніколи не могла дорівнятися до моїх приятельок.

Перед святом Івана Купала дівчата збирались у мене і пригадували купальські пісні. А ще домовлялися, якій дівчині з яким хлопцем співати – це теж було дуже важливо. А ще… Кого приймаємо до свого гурту, щоб Купайло справляти, а кого не приймаємо. Якусь дівчину не приймали, бо сварлива. Іншу через те, що пліткувати любила. Аякже. А ще іншу не приймали, бо…

– Вона квіток не принесе. А де ж вона їх візьме? У неї вдома жодної квіточки не росте.

– Подумаєш – не росте! Зате по людських садках та городах ого, скільки квіток. Принесе.

– А як не дадуть?

– Овва! Не дадуть! Сама візьме. Минулого року у нас всю півонію хтось вирізав. І що? Нічого. Я ледве зі встиду не згоріла. Мені на Купайло йти, а я квіток не маю.

– І що?

– Та нічого. Довелося і собі по чужих садкках никати. Та ще до хресної йти. Пішла, попросила. Там у неї такі рожі, що ні в кого таких нема. А пахнуть так, що очемріти можна. Ні, Настуньку треба взяти. Нехай з нами Купайло справляє. Вона бідна. Хто її візьме?

– То нехай справляє. Хіба ми що?

– Настунька нормальна дівчина.

– І Христю можна взяти.

– Ні, Христю не треба брати. Вона в Оленки хлопця відбила.

Замовкли всі, посмутилися.

– Тоді не беремо Христю.

– А хіба Христя винна, що він Оленку покинув?

– Винна. Нема чого чужого хлопця переймати.

– Ну, співаймо вже.

Ой на городі шафраночка,

Стоїть Лідуня, як панночка.

На ню паничі зглядаються,

Привітатися встидаються.

Один Петруньо не встидався,

Взяв за рученьку, привітався.

Як привітався, щодня плаче,

Поки Лідуні не побаче.

– Ой, а я тієї пісні щось не чула.

– Певно, що не чула. Ми її недавно від Лідиної баби навчилися.

– Від якої баби?

– Від Мартошки.

– О, то, мабуть, давня пісня. Ще коли то баба Мартошка Купайло справляла.

– А пам’ятає.

– І ми колись будемо пам’ятати, як старі станемо.

– А ми ніколи старі не будемо.

– Довіку дівуватимемо.

– Е, то  зле.

– А чого зле?

– А заміж?

– А-а, заміж… Ні, весілля має бути у кожної дівчини. Це ж так гарно. Біла сукня, вельон…

– Ти давай пісню вчи. А то розмріялася про вельон.

– Буцімто ти не мрієш.

– І не мрію. А про що там мріяти? Думаєш, замужем так добре? Бачила вже. Сестра замужем. Світа божого не бачить. Чоловік, діти, корова. Ет!

– Це кому як повезе. Одній чоловік допомагає, другій – свекруха, а іншій – так ніхто. Однак кожна дівчина заміж спішить.

– І не кожна.

– Ай, чому там не кожна. Хіба ніхто не бере – тоді й не спішить.

– Досить вам сваритися. Давайте вже співати.

Ой на городі покіс поріс,

Взяв чорт Галюню, поніс, поніс.

За ним Іванко: –  гай-гай, гай-гай!

Віддай Галюню, віддай, віддай.

Віддай Галюню робітницю,

Візьми другую незгідницю.

Ой на городі лопух, лопух.

А щоб тим хлопцям живіт попух.

Ой нехай пухне, нехай знають –

Наше купайло не ламають.

– Ото хлопці не люблять тієї пісні.

– То й що з того, що не люблять? Неха купайло не ламають – от і все.

Ой на городі отава.

З ким ти, Марусю, стояла?

– Ой, з тобою, Василечку, з тобою,

Як той ясний місячок з зорею.

– Ой по чім же ж ти мене впізнала,

Що ти мене місяцем назвала?

– Ой по тобі, Василечку, по тобі,

Ще й по твоїй шапочці бібровій.

– А на мені шапочка біброва,

А на тобі хусточка шовкова.

Сиділа майка на ясені.

Чекай, Надюню, до осені.

Бо ми за тебе ручаємо,

Тебе з Петрунем звінчаємо.

Ой на городі купайлиця,

Там зозуленька купалася.

На бережечку сушилася,

Дівка Наталя журилася.

Ще на рушнички не напряла,

А вже Миколку сподобала.

А ще рушнички на верстаті,

А вже Миколка сидить в хаті.

– А який то Микола?

– А Федотів.

– О, а я й не знала.

– Та перстаньте. То видумки. Ми з ним тільки раз до клубу пішли.

– Ну чого ти? Нехай буде Микола. Треба ж з кимось співати. А він хлопець гарний.

– Що з того, що гарний, коли не мій…

Дівчині до плачу бралося.

– От заспіваємо на Купайло – і твій буде.

– Так, так. Моя мама таке казала. Якщо дівці з парубком на Купайло заспівали –  то вони вже й разом будуть.

– Не правда. От Зіна з Романом ходили, ходили і розійшлися.

– А їм хіба на Купайло разом співали?

– Не знаю.

– Отож-бо й воно, що не співали. Бо Зіна ніколи Купайло не справляла. У неї мама комуністка, то й не дозволяла.

– Та давайте вже співати, бо мені скоро  додому йти. Моя черга сьогодні гнати пасти.

Ой на городі біла глина,

Тамто Віруню мама била.

Ой, била, била –  не каїться –

Таки з Іванком кохається.

Ой била, била – не чується,

Таки з Іванком цілується.

У Москалівці і тепер дощі ідуть, а в Білозірці річки течуть. Тільки купальських пісень у Білозірці тепер не співають. Та й купайло не вбирають. І всі ми від того щось втратили. А що знайшли? Либонь, нічого. Бо надбане з віками не можна втрачати. Від того ми бідніємо потрохи.