Та поки що спільних концертів у нас з Лайошем було мало. Все більше Лайош виступав сам або з Богданом Жеплинським. Брав участь у різних фестивалях, концертах. А ще ми вдвох виступали разом з «Струмочком», Юліан Вовк – керівник ансамблю – давав нам на двох скількись часу, і його не обходило, що ми будемо робити: чи будемо співати разом, чи поодинці, чи щось компонувати з віршами. Певно-таки, він довіряв нам, знав, що все буде гаразд. Хтось хвалив нас, хтось заздрив, хтось шукав, до чого б прискіпатися. Та ми вчилися. Нам ще багато чого треба було навчитися. І найголовніше – не боятися сцени, не боятися всяких несподіваних ситуацій, що могли виникнути. Нам ще дуже бракувало розкованості, уміння контактувати з глядачем. Але я вірила, що це прийде, тільки треба більше виступати. Я навіть трохи заздрила Лайошу, бо він вже виступав у Домініканському соборі і в театрі ім. М.Заньковецької. А спільних концертів у нас поки що було вкрай мало. Та люди вже нас знали і чекали.
Найцікавіше було те, що про Лайоша підготувала радіопередачу Марта Кінасевич. Оце вже і справді можна було позаздрити. Була тоді така радіопередача «Овації». Отам і прозвучав Лайош Молнар, його голос, пісні у його виконанні, записані на плівку. І Богдан Жеплинський говорив щиро і тепло про кобзаря Лайоша Молнара – мого чоловіка, котрим я гордилася, котрий впевнено, ніби йому ледве не щодня доводилося виступати по радіо, підтримував бесіду з тією розумною жінкою – Мартою Кінасевич. Чи було це визнання, не знаю, але стимул це був великий, – і це було очевидно. Лайош мав мету і впевнено йшов до неї.
«ВИКЛИК ДОЛІ»
Час від часу, облишивши реальність, я повертаюся до своїх спогадів, бо таки зроблено за короткий час нашого з Лайошем співжиття дуже багато. І тому здається, що ми живемо в парі вже довго-довго. Спогади виринають, немов з далекої далини, а було це так недавно, ну, зовсім щойно. Спершу мені здавалося, що Лайош зайнятий тільки собою, своєю бандурою, репертуаром, виступами, – словом, кобзарським мистецтвом. Ні, він з зацікавленням читав дещо з моїх віршів, написав кілька пісень на мої вірші, та, здавалося, на тому і все. Але якось несподівано навіть для мене він сказав:
– Чому це у тебе твої вірші так валяються, розкидані, не скаталожені?
Я засміялася трохи гірко:
– А кому вони потрібні, ті вірші? Нехай там валяються. А колись закрию очі – діти все гамузом викинуть на смітник, бо вони ж по Брайлю не читають. А якби й читали… Правда, тепер є ти… Але й тобі ті вірші ні до чого. Колись я Олі своїй так сказала, то вона жахнулася і взялася ті вірші хоч трохи переписувати. Не сама, звичайно, а десь там когось знаходить, дівчаток підключає, своїх і чужих, щоб хоч якось переписати, аби хтось зміг колись прочитати. Та це не дуже легко – всім зараз часу бракує.
– Ти сказала – своїй Олі. Твоя – це котра?
– Мої обидві. Але зараз маю на увазі Олю Николин.
– Симпатична жіночка. А Оля Буренко?
– Ну, це моя кума – тим сказано все.
– Вона така… Романтична і розумна.
– У неї, між іншим, чоловік є. Ти про це знаєш?
– Та знаю, знаю.
– Ти гляди мені, в дівчат моїх не позакохуйся.
– А що?
Сміємося разом. Сміх відлунює бандура. Здається, що вона сміється разом з нами. Цікаво. Я майже переконана, що бандура реагує абсолютно на все, навіть на всі порухи нашої душі. Мені і справді здається, що вона – жива істота.
Нарешті ми сяк-так позаштовхували речі на якісь місця. Але до справжнього ладу ще далеко. Та й не буде його, мабуть, ніколи: нам все ніколи – робота, концерти. Та про це потім. Зараз про вірші. Про мою найпершу збірку «Виклик долі».
– Треба видавати збірку твоїх віршів, – сказав якось Лайош.
– Не сміши.
– Я не смішу. Це серйозно. І навіть дуже серйозно. Давай збирати вірші.
– Лайоше, хто їх видасть? Я не раз посилала в газети та журнали – даремна справа.
– Це колись було. Зараз не так. Зараз можна видати, тільки кошти треба знайти.
– І де ж ти їх знайдеш?
– Побачимо.
– Перестань. Не створюй собі зайвих проблем. З того і так нічого не вийде.
– Тетянко, припини. Не говори мені під гарячу руку, – Лайош сердився. – У тебе стільки скептицизму, що жах! Не можна так говорити, коли людина щось затіває – а то й справді не вийде. Без проблем, Тетянко, жити не цікаво було б, так що… Будемо пробувати.
І почалося. Лайош ішов кудись у будь-яку погоду, у незнайомі райони міста. Сам один (Сашко вчився в училищі). Сліпий, натхненний, що увірував у мій талант, маючи одне лише бажання: знайти кошти для видання моєї поетичної збірки. Приходив натомлений, хвалився здобутками, журився невдачами. Мені було жаль його. Я була далека від того і не вірила у Лайошеву затію. Як на мене, то дуже вже велику суму треба було зібрати.
Вірші відбирав він сам. Я була поряд, але кожен вірш мені здавався слабким, недосконалим. Вірші писалися давно. Нових було мало. Відбирали те, що подобалось Лайошу. Отак і формувалася моя перша поетична збірка «Виклик долі». Було і лячно, і лоскітно, і щемко, коли Лайош відніс її у видавництво «Червона калина». Невже вона таки вийде? Радів Лайош: зібрав-таки потрібні кошти. А я не знала, чи радіти: мені все ще якось не вірилося. Аж тоді, коли 1-го квітня 1996 року мені зателефонували з видавництва, що зараз привезуть мою книжку, я повірила в її вихід. Правда, спершу подумала, що це першоквітневий жарт, що мене просто хтось захотів надурити. Та це не був жарт – мені і справді привезли книжку, мою першу поетичну збірочку «Виклик долі». Вона була вже реальністю, така маленька і непоказна, ніхто у книгарні не звернув би на неї уваги. Пахла фарбою і надихала на нові вірші. Це була перемога не моя, а Лайошева. Це він здолав стільки труднощів, аби переконати людей, щоб таки виділили вони кошти на видання збірки невідомої незрячої поетеси Тетяни Фролової. Ми раділи всі: ми з Лайошем, Сашко, а ще два хлопці, котрі пригрілися в нашій хаті і були вже ніби нашими дітьми – палкий і невгамовний Мишко Класин і Саша, ще один Саша, окрім мого, котрого прозивали Пача, бо прізвище мав Пачковський. Спершу він сердився на таке прізвисько, але, коли вже і ми, старші, почали його так називати, змирився, і сприймав його як друге своє ім’я. Отже, раділи всі. Мене вітали, я була наче іменинниця, хоча вітати треба було Лайоша. Це була його заслуга, його здобуток.