СПОГАД, ЩО ГРІЄ ДУШУ

Розгублено гортаю свої зошити. Їх так багато, що часом мені здається, що я не дам собі з ними ради. Зошитів багато, а думок ще більше. Бо як ті думки у зошити втиснути? Про що думається? Та про всяке. Про швидкоплинність життя, про нестримний біг часу, що ніяк не хоче спинитися хоч на мить, про те, що якось зовсім непомітно підкралася старість, а з нею і всякі проблеми. Хіба ж я про те не знала, що людина врешті-решт старіє? Та знала, а вже ж, що знала. А що з того? Всі про те знають, та молодість не хоче про старість думати. Та й що про неї думати? І навіщо? Хіба тільки для того, щоб ощадніше тратити свій час. Ніхто про старість не хоче думати. Аж доки само не здумається. Та й тоді не дуже варто до неї дослухатися. Щоб сумно не робилося. Треба жити, допоки живеться, і гріти душу чимось добрим і світлим: зустріччю з гарними і цікавими людьми, добрим словом чи… Світлим спогадом. О, спогадів у мене вистачає. Та й в кого їх нема? А недавно життя подарувало мені ще один, світлий-світлий, як шкільна весна, як шкільний сад нашого інтернату, тільки не теперішній сад, а колишній, що так буйно поріс всякою деревиною: яблунями, грушами, сливами та вишнями, а надто каштанами. Каштанів було чомусь найбільше. Вони росли скрізь. А в так званому другому саду росли ще й буки. Ото був рай… Але зараз не про те. Зараз про… Про те, що зігріло душу. Мені розказали про спогад одного… Ні, ясна річ, не хлопця, не юнака, бо і я вже далеко не дівчина. Йдеться про спогад одного статечного чоловіка. Він згадував:

– Як я ту  Таню любив. Я дихав нею, я жив нею. Це було моє велике кохання. Ту Таню всі любили.

Таня – це я, в моїй далекій юності. Хіба ж таке не зігріє душу? Ще й як зігріє. І стає на серці щемко так і гарно. Е, то виходить, що я ще не дуже стара. Жартую, звісно. Вік – таки вік, і нічого тут не зробиш. І все-таки шкода, що ми з тим чоловіком, мабуть, більше ніколи не зустрінемося. А може й добре, що не зустрінемося. Нехай залишеться гарний і світлий спогад нашої юності. Ні, називати я його не буду. Щоб дружина не ревнувала. Хоча… Які там ревнощі? Хіба можна ревнувати до юності, котра, на жаль, вже так далеко? Лише скажу, що в цей час ми його називали Пантера, або велика Киця, або скорочено – В.К. Чому так – я не знаю. І хто таке придумав – не знаю теж.

Шкільний сад. Спекотна днина. Незабаром всі учні роз’їдуться на канікули, а я – піду зі школи на зовсім, бо я – випускниця. Але про те думати не хочеться. Сонце пече не милосердно, та ми у затінку, під каштанами. Ми – це Пантера і я. Ні, він ніколи не освідчувався мені в коханні. Нам просто було гарно і весело. Може тому, що гріє сонце, що скрізь багато зелені і ми чуємо її дихання, може тому що співає птаство. Може. Ми молоді і світлі, і ще ніщо не клопоче наші голови. Хоча мою голову могло б щось і клопотати: я незабаром вже закінчую школу. Але зараз ні про що таке не хочеться думати. Зараз я ще в школі і поруч зі мною Пантера – високий і стрункий хлопець. А я – мала і худюща, з розкішними косами. Ми йдемо по головній алеї шкільного саду. Пантера тримає мене за руку і щось мені розповідає. Ми не мовчимо ні одної хвилини. Яке то щастя, коли хлопець просто так тримає тебе за руку. Ні, більше нічого, ніяких поцілунків. Нам би таке і до голови не прийшло. Ми під пильним оком наших вихователів. Триматися за руки – і то вже майже злочин, хоча й не карається законом. Це ми, старшокласники, вже трохи перевиховали своїх вчителів та вихователів. Це ми довели їм, що йти хлопцеві і дівчині, особливо, коли вони незрячі, взявшись за руки, – це цілком нормально. І називати одне одного по імені, а не по прізвищу, – це теж нормально. І ніякої крамоли тут нема. Мусили з тим змиритися. Хіба що Поліна Василівна бунтувала, та на неї вже ніхто не зважав, її вже ніхто не слухав, тим паче, що вона тепер працювала з молодшими класами.

– Пантеро, зламай мені гіллячку.

– Гіллячку? Яку гіллячку?

– З каштана.

– А навіщо її ламати?

– А просто так.

– Не треба. Нехай  собі росте.

Я була старша від Пантери, але якась зовсім немудра і легковажна. І навіщо мені та гіллячка? Того я й сама не знала. Мені просто хотілося, щоб хлопець її зламав для мене.

– Ну зламай, – просила я.

– Не треба, – м’яко, але владно наполягав Пантера.

– Тоді… Тоді зірви кілька листочків.

– Сама зірви, – і засміявся якось так глибинно.

– Я не дістану.

– А чого ж ти така мала виросла?

– Я не мала.

– Мала.

– Ну зірви листочки.

– А ти підстрибни – і дістанеш.

Я сміюся, підстрибую.

– Бачиш, не можу.

Невинні дитячі забави. Тепер би з такого тільки посміялися. А тоді… Пантера врешті-решт зриває мені кілька каштанових листків. Я їх несу в руках, як найкоштовніший подарунок, а потім вони ще довго лежатимуть в книжці, навіть тоді, коли я піду зі школи. Бувало доторкнуся до них – і стане тепло, аж спекотно, як того дня. Може й тому народився потім, колись цей вірш…

Подаруй мені листя каштанів,

Що росли у шкільному саду.

Через роки до тебе, коханий,

Через роки до тебе прийду.

Через роки тут буду стояти

І зривати каштановий цвіт.

Бо чи вміє ще хтось так кохати,

Як кохають у розквіті літ?

Подаруй мені зоряну пісню,

Що співалась в шкільному саду.

Через роки, хоч може запізно,

Я із нею до тебе прийду.

Через роки тут буду стояти

І зривати каштановий цвіт.

Бо чи вміє ще хтось так кохати,

Як кохають у розквіті літ?

Подаруй мені, милий, фіалки,

Що росли у шкільному саду.

Я закохана в тебе ще змалку,

Та до тебе тепер лиш іду.

Не кажи мені тільки, що пізно,

Що каштани давно відцвіли.

І давай доспіваємо пісню

Ту, що слів її ми не знайшли.

 

Агов, Пантеро, де ти? Я не знаю, хто твоя дружина, чи є в тебе діти. Я нічого про тебе не знаю. Я просто пам’ятаю тебе. І тебе, і наш шкільний сад, і цей день, і ті каштанові листки. І цей спогад гріє душу, бо нема в тому спогаді нічого такого, що б його осквернило. Агов, Пантеро, товаришу мій далекий, нехай тобі таланить. Цей спогад нашої юності – це наша з тобою недоторкана таємниця, далека від людського осуду і бруду. Посміхнімося обоє – і нехай між нами проляже отой місточок, ота стежечка, що поведе нас далеко-далеко від сьогодення, від сучасного прагматичного світу – в нашу молодість. Хай буде так.

 

ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕ.  ЯК ПРОЖИТИ, ЩОБ НЕ ЛИЦЕМІРИТИ?

Якщо добре міркувати, якщо зважити всі мінуси і плюси, то легко можна дійти висновку, що, як не крути, а життя все ж прекрасне. І це не банальні слова. Цього не відчувають тільки ті, хто вимірює життя лише грішми. Їм не до красот. Для таких людей по-іншому сонце світить і по-іншому дощ іде. Таких людей нам не зрозуміти, як їм не зрозуміти нас. Звичайно, зовсім без грошей теж зле. Бо коли, скажімо, людина голодна, то для неї також всі барви світу блякнуть. Просто не можна впадати в крайнощі. Просто не можна припускатися того, щоб гроші ставали самоціллю, бо тоді… Тоді така людина духовно вмирає. Вмирає і більше вже не воскресне.

– Тетянко, перестань, – це Лайош втручається в хід моїх думок. – Ти стаєш нецікава. Якщо ти і далі так писатимеш, якщо не покинеш свої філософські роздуми, то ніхто тебе не читатиме.

– Чому не читатиме?

– Бо твоя філософія нікого зараз не цікавить.

– Не цікавить тих, хто бездумно читає детективи. Читачі моїх книжок – це назагал думаючі читачі.

– Ну-ну!

– Я ділюся з ними своїм життям, своїми міркуваннями.

– І ти думаєш, їм це цікаво?

– Думаю, що так. Бо читачі моїх книжок в більшості своїй мої однодумці.

– Ну-ну!

– Мені здається, Лойошку, що ти вже стаєш скептиком.

– З ким поведешся…

Я скрушно махнула рукою і прибрала своє писання.

– От ти, Лойошку, завжди так. Переб’єш хід моїх думок, а потім я вже не можу до купи їх зібрати.

– Нічого, зберешся.

– От тому я люблю писати вночі. Тоді мені ніхто не заваджає.

– А молодь? А бомжі? А їхні п’яні балачки і матюки?

– Ну… З тим вже нічого не зробиш.

– Так. На жаль, нічого не зробиш. А ти кажеш, що життя прекрасне. Чи не здається тобі, що ти на життя дивишся трохи однобоко. Бачиш те, що хочеш бачити, а чого не хочеш бачити, того й не помічаєш.

– Агов, хлопче, зупинися. Я не можу вимірювати життя кількістю бомжів і п’яними матюкальниками.

– Але їх не можна не брати до уваги.

– Не можна. Але погодься, коли ти ситий і в тебе нічого не болить, коли в твоїх рідних і близьких все гаразд і вони вміру здорові, коли в тебе є робота і ти спокійно можеш думати про завтрішній день, тоді ти маєш право милуватися співом пташок, шелестом лісу, позолотою осіннього листя.

– Таке знайоме. Філософія міщанина, що сприймає світ через призму своєї ситості і свого благополуччя.

– Дякую. Ти вже й міщанкою мене зробив.

– Ні, я знаю, що ти не міщанка в радянському розумінні того слова. Це просто щось таке на тебе найшло. А що ти скажеш про голодних художників, котрі творили свої безсмертні шедеври? Хіба ж вони не бачили красу світу? А поети? А композитори, котрих не визнавав світ? Слава до них вже потім прийшла. Як це часто буває, після їхньої смерті.

– Ну, це сподвижники. Про них не йдеться. Йдеться про звичайних людей. Погодься зі мною, що проста пересічна людина, якби їй трапилася така нагода, проміняла б всі красоти світу на багате, забезпечене життя.

– Не погоджуся. Не кожна. І далеко не кожна.

– Але більшість.

– Не знаю, чи більшість. Пересічна людина… І ти проміняв би?

– Ну, я про себе не кажу.

– Чому?

– Бо я не пересічна людина.

– Дуже скромно. А чим ти кращий за пересічну людину? Чому ти себе вирізняєш?

– Бо я – кобзар. А кобзарі ніколи не були пересічними людьми.

– Ну добре, Лойошку. Не втягуй мене в ту дурну дискусію. Ми однак одне одного не переконаємо. У нас з тобою різне бачення світу.

– З якого це часу? Я чомусь вважав, що ми – однодумці.

– Не у всьому. Ну добре. Іди і займися своїми справами. Бо ми зараз посваримося і це буде найдурніша сварка на світі. А я того не хочу.

– І я не хочу. Але я певен, що ситий поет, композитор чи художник не створить шедеврів.

– Тоді поезію треба ділити не поезію голодних поетів і ситих поетів. По-твоєму, так?

– Ну, може й так. Умовно.

Лайош пішов до свого піаніно творити свої маленькі шедеври, а я ще довго не могла увійти в той настрій, в якому починала писати.

– І чого це мене занесло на таку філософію? – спитала сама в себе і не могла на те питання відповісти. Справді, чому я розмірковую про ситих і голодних? Це якийсь абсурд. А хіба ж наш час – це не час абсурдів? Так… Приїхали, – як сказав би мій Лайош. А тоді хіба життя втратило свою принадність? Хіба світ втратив свої барви? Ні, бо політика не може вплинути на світ так, щоб він втратив свої принади. А коли пересічній людині стає жити зовсім зле? А голодомори? А війни? О, Господи. Чого мене і справді заносить на слизьке? Нічого я тут змінити не можу, хоч би там що. Так… Доведеться визнати, що політики таки мають вплив на наше світосприймання. А надто те, що, коли вони відпочивають на Канарах, в Швейцарії чи на свої дачах в найкращих куточках України, то вони далекі від національних питань і від пересічних людей, котрі важко працюють, а заробляють такий мізер, що не можуть собі дозволити відпочити у звичайному санаторії. Але ж хіба це політики? Це звичайні шахраї. Про тих, хто має власний бізнес не йдеться. Політиками були ті, котрих в Сибір засилали і по тюрмах морили. Ні, треба кидати те розумування, бо так я дійду до… І тут мене покликав Лайош.

– Послухай, Тетянко.

І зазвучала музика, кокетлива і легка. Це, вочевидь, хтось молодий і закоханий безжурно кружляв у танку. Напевно, це була закохана дівчина, яку любили також.

– Дуже гарно, Лойошку. Мені дуже хочеться, щоб вона була щаслива.

– Хто це «вона»? – не зрозумів мій чоловік.

– Ну… Та дівчина, що кружляє у танку.

– А-а, це ти так собі уявила? Ну що ж… Може й так. Я ще про те якось не думав. Може й так.

– А ще в дівчини в косах має бути квітка, така маленька трояндочка.

– Фантазерка ти, Тетянко.

– А хіба ж музика це не фантазія?

– Ну… Музика всяка буває. Буває, звичайно, і фантастична, як у Вангеліса, а буває зовсім реальна, взята з життя.

– Але музика, погодься,- це завжди свято.

– Ні, не завжди.

– Послухай, Лойошку, ну чого ти так любиш сперечатися?

– Бо в суперечках народжується істина.

Сміємося обоє.

– А що до музики… – Лайош раптом став дуже серйозний. – Музика буває і сумна, і вистраждана, а ще музика боротьби… І тоді вона зовсім не святкова. Як кобзарські думи.

– Добре, Лойошку. Але тобі однак треба робити свою нотну збірку.

– Нема грошей, – це Лайошева улюблена фраза, котру він завжди вимовляє напівжартома. Але я зараз не схильна до жартів. А тим часом Лайош повторює уже цілком серйозно:

– Нема грошей, Тетянко. Ще не знаю, як ми за «Казки до сніданку» розрахуємося.

– Та помаленьку розрахуємося. От розвезеш книжки та й…

– Розвезу, звичайно. Але бачиш, з машиною проблема. Стара вже. От і думай тепер…

– Ну, це життєві реалії. Однак збірку готувати треба.

– Та треба. Але це так складно, що…

– Все складно. А хіба видавати казки чи поезію не складно? Але ж видаєш.

– Це простіше. І реалізуються ті книжки скорше. А ноти…

– Звичайно, нотну збірку пересічна людина не купить. Але ж розходяться помаленьку і нотні збірки.

– Та розходяться, але все-таки дуже повільно.

– Але ти собі уявляєш, скільки людей виконує твої твори? А скільки слухає? Виходить чимала аудиторія. І всім тим людям, а ще тим, котрі тебе не знають, – всім їм потрібна наступна нотна збірка.

– Ти впевнена?

– А ти ні?

– Я… Не знаю.

– Чому раптом така зневіра? Хіба тобі нічого не сказав дзвінок тієї дівчинки з Рівненської області?

– Наталі?

– Ну так, здається, її звати Наталя.

– Так, вона сказала, що чула нас 6 років тому в санаторії «Львів». Збиралася йти в музичну школу по баяну. А коли почула нас, то вирішила йти на бандуру. Тепер вона вже музичному училищі. Бандуристка.

– От бачиш. Маєш тепер свою послідовницю. А може й не одну. Просто ти того не знаєш. Не всі ж дзвонять. Ця дитина, видно, емоційна – от і подзвонила. Такій і бандуру в руки, бо до бандури не тільки таланту, а й душі треба.

– Так, то правда. Але тут моєї заслуги нема. Просто бандура зачарувала дівчину – от вона й пішла кобзарською стежкою. Казала, що пісні мої співає.

– От бачиш. А ти вперто не хочеш видавати свою наступну нотну збірку.

– Хіба ж не хочу? Кошти, Тетянко, кошти… Без них – нікуди.

– І все-таки треба.

– Розумію, що треба було б. Але… Сама знаєш.

– То що? Ми з тобою поїдемо у Шепетівку? Там в музеї пам’ять Миколи Красюка будуть вшановувати. Кажуть, десь там в Шепетівці навіть вулицю його іменем назвали.

– А ти хочеш їхати?

– Як тобі сказати… Може б і годилося, але… Але, знаєш, не хотілося б лицемірити.

– Чому лицемірити?

– Про покійних не прийнято говорити нічого поганого.

– А твій батько як казав?

– Так, мій батько казав, що про померлого треба говорити те, що він заслужив при житті. Але ж не буду я на вечорі пам’яті говорити все, що я про Миколу думаю.

– Вже не думай. Пробач йому і забудь.

– Я давно йому простила. Хай з Богом спочиває. Але я б воліла краще нічого не говорити.

– А ти згадай шкільні роки. Було ж у вас щось світле. Ви ж товаришували. Був же він врешті-решт одним з твоїх мушкетерів.

– Так. Це був Араміс. Так, я вважала, що ми –  друзі. Аж доки… Аж доки мені в руки випадково не потрапив його вірш «Епітафія Т.І.К.».

– А до чого тут Т.І.К.?

– Не зрозумів? Кноль – моє дівоче прізвище. Уявляєш – мені – «епітафія». Це для мене був страшний удар. Шкода, що я той вірш собі не переписала.

– Так це було ще в школі?

– Так, ще в школі. В той час, коли ми ще були друзями, ділилися своїми задумами, годинами ходили шкільними коридорами і нам було про що розмовляти. Це для мене була страшна несподіванка.

– А як цей вірш потрапив до тебе?

– Микола і сам не чекав, що так вийде. Він дав зшиток зі своїми віршами почитати одному хлопцеві і застеріг, щоб ті вірші не потрапили до мене. Хлопець той був ще надто малий, щоб вникнути, чому ті вірші не можна читати мені. Він приніс мені цей зшиток. І тоді я прочитала «Епітафію». Я зараз не можу тобі розказати, що я тоді пережила. Це було дуже боляче. Адже ми з ним ділилися найсокровеннішим. Він розповідав мені про свої задуми, здійсненні і нездійсненні. Він розповідав мені сюжети своїх майбутніх творів. І тут…

– І як ти себе повела?

– Я просто написала йому відповідь на «Епітафію» і постаралася, щоб він її прочитав.

– І що?

– І нічого. Таким чином ми обмінялися віршами, як поети, може ще не зовсім справжні. І все. І більше ні слова. І жили, як і раніше.

– І продовжували ходити, взявшись за руки по шкільних коридорах?

– Спершу я якось уникала спілкування з ним. Але ж ми були в інтернаті. Тут все по-іншому. З часом все це згладилося та й… Але після того я вже була обачніша і не вважала, що ми з ним друзі.

– То Микола знав, що ти прочитала «Епітафію»?

– Звичайно, що знав. Він же прочитав мою відповідь.

– То виходить, що ти підставила того хлопця, що дав тобі Миколині вірші.

– Ну… Трохи так. Але я тут, чесно кажучи, трохи вдалася до брехні. Я намовила того хлопця сказати, що ті вірші лежали в нього на парті і я їх випадково прочитала.

– Микола повірив?

– Не знаю. Якби йшлося тільки про мене, то я б до очей сказала Миколі все, як є. А так… Я вже й тоді не любила бруду. А це, сам розумієш…

– Але Микола, наскільки я знаю, і потім робив тобі всякі пакості.

– Так. Але це вже не так вражало, як вразила «Епітафія».

– А може це просто по молодості? Ну спиши йому на його молодість.

– Ну чому в молодості можна робити всякі підлості? Адже молодість – це найчистіша і найчесніша пора.

– То все-таки ти поїдеш в Шепетівку?

– Ще не знаю. Але схиляюся до того, що їхати мені туди не треба.