ЗІРКОВИЙ ЧАС (продовження)

В жовтні ми таки вирішили поїхати на Лановеччину. Там є такі школи, в котрих ми вже давно не виступали. А особливо ж хотілося, щоб в тих школах почули нашу ліру. А ще в нас були цілком прагматичні інтереси: привезти на зиму картоплі. Трохи неодмінно кинуть сестри, а трохи чи заробимо, чи купимо. Для такої справи беремо машину з причепом. Машина, звісно, наймана. Свого причепа не маємо, та й, щоб їздити з ним, треба мати трохи більше досвіду, ніж у Сашка. Отак і їдемо: чи то артисти, чи то цигани. А що робити? Життя…

Транспортні затрати великі. Бензин дорогий, шоферу заплатити треба. А школи тут невеличкі – багато не заробиш. Та й не можу я на Лановеччині якісь ціни встановлювати за наші виступи. Це ж мій край. Зате глядачі тут вдячні: що діти, що вчителі. Тут слухають не з примусу, а з цікавості.

Виїжджаємо раненько: десь о пів на сьому. Сергій – шофер добрий, машина у нього впорядку, та й досвіду вистачає. Господи, на яких ми тільки машинах не їздили. Бувало, що й ламалися серед дороги. Всяко було. Ні, Сергій – сам майстер, біля машини ходити знає. Та й сам він дуже порядний і щирий. З таким приємно спілкуватися чи в дорозі, чи просто за столом. Таких, як Сергій, зараз небагато. Ми цінуємо його. Він якийсь такий… Світлий чи що.

На десяту годину запланували на Падівку, що біля Лановець. Кусок дороги чималий, далеко не найкращої дороги. Встигаємо. Але дуже в притик. А ще ж підлаштуватися треба та й переодягнутися.

В залі тиша. Всі нас уважно слухають, хоч і називають тутешніх жителів чомусь галаї. Добре, що не холодно, бо колись ми тут виступали… Бр-бр! Аж згадувати лячно, як намерзлися. Після концерту добре продаються книжки. Спішимо, бо, звичайно, спізнюємось в Іванківці. Та вони розуміють – дорога далека. Тут вже нам треба сідати за стіл. І це неодмінно. Люди на Лановеччині щирі, гостинні. Воно б таки треба, бо хлопці голодні, але ж нема часу – нас чекають в Молоткові.

– Нічого, почекають, – спокійно каже директор Іванківської школи – славний чоловік і зовсім не схожий на керівну особу. Сідаємо за стіл, і я маю насолоду розмовляти з тими цікавими людьми, що добре пам’ятають і нас, і мою Білозірку. Добре сидіти, та пора вже їхати, тим паче, що дорогу ми не дуже добре знаємо.

У машині на колінах дописую вірш про Молотків. Нічого не зробиш, треба писати, коли пишеться.

– Що ти там дзьобаєш? – це Лайош питає.

– Та от… Вірш про Молотків пишу.

– І ти його зараз хочеш прочитати?

– Якщо допишу, то прочитаю. Але не знаю, чи встигну. Писати дуже незручно.

Лайош зітхає. Він вже звик до моїх причуд. А я таки встигаю дописати того вірша. Він ще не дуже дошліфований, але я таки його прочитаю. Він написаний щиро, і мені хочеться, щоб його почули і прийняли так щиро, як він був написаний.

– Ніяк в толк не візьму, – кажу до Лайоша. – Всі кажуть Молотьків. І я з дитинства так запам’ятала. Чому ж тоді пишеться Молотків?

– А ти запитай – тобі й розкажуть.

– Питала вже. Ніхто не знає.

Вірш прийняли добре. Просили видрук. Який видрук? Нехай колись. А поки що він написаний лише крапками. Вірш про село, яке дощенту спалили німці…

Ще не було когось тоді на світі.

Шугала смерть. Точилася війна.

Горів Молотьків. Лементіли діти.

У розпачі ридали матері.

Горів Молотьків. Що людина може?..

На кого пожалієшся? Кому?..

І плакала стражденна Матір Божа,

Завихрена у чорному диму.

«Ой, помню, помню я той час,

Як нам село горіло.

Вогонь той досі не погас,

А серце почорніло.

Горів Молотьків ніч і день,

Його не загасили.

Там було чути плач дітей

І матерів та сиріт».

……………………………………………………………………………….

Тут ми знову сідаємо за стіл. Аякже! Інакше не можна, люди можуть образитися. Це ж у мене, на моїй Лановеччині.

Нарешті їдемо в Білозірку. Зовсім потомлені. Веземо трохи грошей, трохи продуктів і море квітів: жоржини, хризантеми, чорнобривці, а решту не знаю, як вони називаються. Сумні квіти осені. Але як вони пахнуть! Наче хочуть, аби люди натішилися ними досхочу перед тим, як випаде сніг.

– Складай у причеп, – сміюся до Сергія.

– Давай заїдемо на цвинтар, – каже Сашко. І це добра думка. Минулого разу, як були з Льонею, ми на цвинтар не заїжджали. Їдемо на цвинтар. Лайош залишається в машині, а ми з Сашком йдемо поміж могил. Заходимо до моїх батьків, потім кладемо квіти Сянькові і Ніні. На могилі у Ніни вже стоїть скромний пам’ятничок, і я вже спокійна, що могила не розсунеться, не щезне.

І вже таки їдемо до Марусі. Десь по п’ятій. Я зовсім без сил. Дорога і концерт. Спати. Але ні, нічого з того не вийде. Бо приходить Гольопиха, а ще пізніше внуки привозять мою сестру Надю. В хаті стає гамірно. Знову треба щось пити і їсти, а вже на таке не маю сил. Надина невістка пече на весілля короваї. Просто так, безкоштовно пече. А це ж така праця. Короваї ж на селі не такі, як у місті – величезні, двом хлопцям є що нести. Цього разу і нам перепало: ми до Львова повеземо маленького коровайчика, гарного і смачного. І згадалося мені, як мама колись у моєму дитинстві, коли пекла хліб, то й для мене випікала або маленьку хлібину, або коровайчик з звичайного житнього тіста, з якого пікся хліб. Але ж скільки то втіхи було для мене малої…

Нарешті всі розходяться – і ми лягаємо спати. Нарешті. Я засинаю відразу. Раненько  маємо вставати. Завтра ще один важкий день. Ні, не важкий – це я не так сказала. Втома – це втома. А зате яке щастя доторкнутися до села, до чистих людських душ, а особливо до дитячих, ще не знівечених міським побутом, а особливо тим наносним мулом, що так відчувається в місті і на щастя ще не дуже відчувається по наших селах.

 

Повставали рано. Лайош навіть не захотів снідати. Таке з ним буває вкрай рідко. Прощаємося з Марусею і їдемо в Москалівку. Тут нас вже давно чекають. Тут не чули ще нашої ліри. У Москалівці нас люблять.

Виступати зранку важкувато. Поступово розколисуємося. Після концерту сідаємо за стіл – у Москалівці це обов’язково. І не пробуй відмовитися. А ми й не пробуємо. Спілкування просте і не вимушене. Тут працює багато вчителів, що родом з Білозірки. Ось підходить донька Мані, котра довгий час в Білозірці керувала поштою.

– Мій син Роман, – каже Маня, – питає: «Мамо, а може в нас ще ростуть ті квітки, що любить Тетяна Фролова?»

Ні, ці квітки вже перецвіли. Але і справді від Мані мені приносили їх цілий оберемок, коли я бувала в Білозірці. У нас їх називають розтріпанці, з ромашкових – квіти, які я любила в своєму дитинстві. Прості і невибагливі.

Не можемо додзвонитися до Лопушної. З Білозірки пробували, і ось вже з Москалівки директор дзвонить – нема зв’язку. Ми не знаємо, чи їхати, чи ні. Не знаємо, чи нас там чекають.

– А може не їдьте, ще побудете у нас, – це каже Поплавський, директор москалівецької школи. Нам з ним є про що говорити. Доки ми тут сидимо, подзвонили з Білозірки. Вони не знали, що ми тут, їм прикро, що ми цього разу не виступили в Білозірці. Нічого, виступимо в наступний свій приїзд. Не можна набридати.

Ми прощаємось з гостинною Москалівкою. Треба їхати. А що, коли нас у Лопушній все-таки чекають? Ми не можемо підводити людей. Тим паче Дарію Мифодіївну, котру ми пам’ятаємо ще з нашого попереднього виступу кілька років тому.

Їдемо. Вибираємо дорогу довшу, але кращу. Хоч трохи кращу. Бо дороги тут, як і скрізь, нікудишні.

А нас таки тут чекали. І це було дуже гарно. Просто у них щось там з телефоном. Дарія Мифодіївна з того часу, як ми з нею зустрічалися, багато чого пережила. І чоловіка поховала, і сама в аварію потрапила – ледве вижила. Словом, директори –  найперше люди, а директриси – ще й жінки. Концерт проходить тріумфально. Потім купуються книжки.

– Тут все таке гарне, – каже одна із вчительок. І мені це радісно чути, бо я ж таки автор. І каже вона зовсім не для мене, а так собі.

– А тепер обідати, – гостинно запрошує Дарія Мифодіївна.

– Так ми ж від Поплавського, з Москалівки,  – посміхаємося.

– Знаю, знаю Поплавського. Хороший чоловік. А що вже голодними не відпустить, – то правда. Та однак і в нас мусите присісти і хоч символічно що-небудь перекусити.

Сідаємо за стіл. Спілкування тепле і щире, однак саме на таке спілкування й не залишається часу. У нас ще попереду дуже відповідальний концерт. Це вже не на Лановеччині, а в Збаразькому районі, в селі Чернихівці. Тут ми ще не виступали. Це нібито реклама. Звісно, жартую. Яка там реклама! Як виявилося, про нас в Чернихівцях чули, дивилися по телебаченню про нас відеофільми. Це приємно, що ми в їхніх очах не такі вже заброди. Як виник задум виступити у Чернихівцях? Просто у нас у Львові працює чоловік родом з того села. Він теж незрячий, в інституті викладає. От якось той чоловік нам і запропонував:

– Чи не могли б ви якось принагідно виступити в Чернихівцях, в селі чи в школі? Ви ж там проїджаєте.

– Та чому б не могли? Ми з радістю.

І от тепер така нагода випала, і ми їдемо в Чернихівці.

Село велике, якраз по нашій трасі, недалеко від Збаража. Заїжджаємо до школи. Певно, ми не дуже скидалися на артистів зі своїм завантаженим продуктами причепом. Та то вже таке, це вже реалії.

Зал гарний. Зібралися в основному школярі. Тихо, всі уважно слухають. Це для них, очевидно, дивина. А потім оплески, не знехотя, а щирі. О, оплески багато про що можуть сказати, тільки треба вміти їх слухати і аналізувати. Ми потомлені: за два дні це вже шостий виступ. А ще дорога. Але це нікого, окрім нас, не стосується. Наш глядач не має того відчувати. А тим паче, коли він ще й платить гроші. Хто знає, може це буде початок наших виступів у Збаразькому районі.

Нам дякують. Дякують і своєму односельцю, що таке придумав. Потім у Львові він нам зателефонує і скаже про гарне враження від нашого концерту. Це буде потім. А зараз нам стелилася дорога на Львів. Добра дорога, бо погода стояла, як на замовлення. Приїхали, розвантажилися. Тепер можна підсумки підбити. Поїздка вдалася. І картоплі на зиму маємо достатньо, і грошей трохи заробили: з шофером розрахувалися, ще й собі щось залишилося. А ще… Залишили, я вірю, в людських серцях слід від нашого мистецтва і поетичного слова. Вірю в те, бо інакше навіщо було б і виступати?..

Стеляться наші дороги. Тепер вони поведуть нас по Львівщині. Поведуть до людських сердець, котрі ще здатні відгукнутися на українську пісню, на українське слово.

 

«СІК ДИКОЇ ГРУШІ»

У вересні 2005 року побачила світ моя поетична збірка «Сік дикої груші». «Побачила світ» – гарний вираз. Мені сподобався. Я світа не бачу, то добре, що хоч моя книжка його побачила. Ми тішилися, що «Сік дикої груші» буде вже на Форумі видавців.

Скажіть, а ви пили сік дикої груші? Ні, не з грушок, а з дерева, з дички. Щоб так, як ото весною ласують березовим соком… Щоб з дикої груші! Не пили, кажете? І я не пила. Отакої! А чому ж тоді книжку так назвала – «Сік дикої груші»? Бо уявила собі смак того соку, що нікому і ніколи не прийшло б в голову ним поласувати. Терпкий, мабуть, і кислий – аж щелепи зводить. Як життя. І прохолодний. Та мені чомусь здається, що я пила б і пила б його, не відриваючись, нахильці, з якогось слоїка чи кухля… Ні, краще з глиняного кухля, такого ж жорсткого, як той сік, сік дикої груші, первозданний, як само життя. Скажете: не пила того соку ніколи, а фантазує. Може й так, маєте рацію. Але ж на те я й поетеса, щоб бачити світ не зовсім так, як його бачать інші, або бачити й те, чого інші не бачать. От я й назвала так збірку своїх поезій – «Сік дикої груші». А що? Як на мене, то назва цілком пристойна, хоча може й трохи дивна. А спробуй-но того соку! І таки мушу колись я його спробувати, того соку з дикої груші з простого глиняного кухля. І вже потім, коли книжка вийшла, і я читала вірші з неї на одному з концертів, я раптом почула – хтось сказав, – що цей сік дуже корисний. От бачите! А я й не знала.

Бачити світ… Це не для мене. Власне, не зовсім для мене. Бо я сліпа. Очима я не можу побачити сонце, небо, квіти і дику грушу. Очима – ні. Я світ бачу серцем, всім своїм єством, вбираю його, причащаюся від його краси і за все дякую Богу: і за квітку, і за травину, за пташиний спів і за те, що я здатна все це відчути, немов і справді побачити.

«Сік дикої груші» – це моя дев’ята поетична збірка. Ще є казки, проза. Що найбільше люблю? Не знаю. Це, як для матері, кожна дитина однаково дорога. Коли пишеться книжка, то хочеться її якнайскорше донести до читача. А вже потім, як пройде час, починаю шукати в цій книжці недоліки. І головне – знаходжу! І картаю себе за них. Та досконалим є тільки Бог, а ми, люди, завжди маємо прагнути до досконалості. А що з того виходить… Та про те колись, іншим разом. Спершу почитайте вірші. Адже вірші – це сповідь поета: що тішить і що болить, каяття чи відчай безнадії, – все у віршах. Спогад і любов, гріх і… Все те, що властиве людині. Тільки не кожна людина вміє про те сказати віршами. Та якщо людина вміє вірші сприймати, пропускати крізь своє серце, тоді така людина теж поет. Отже… «Сік дикої груші».

Чим же ця збірка відрізняється від попередніх? А хіба вона неодмінно мусить чимось відрізнятися? Якщо болить щось, то воно і болітиме, аж доки не перестане. Якщо тішить щось, то дав би Бог, аби довго тішило. Роздуми про людину, про її велич і про її ницість, материнський біль за дітей, своїх і чужих, дорослим про дітей, бомжі, добро, хоча б маленьке, і велика любов, до коханого, до світу. Любов інколи теж болить. Ще й як болить… Може не всім болить, а лише тим, кому може боліти. А ще… Це була остання робота Івана Василенького, остання обкладинка, яку він ілюстрував. Іван Василенький, архітектор, художник за покликанням, дуже рано раптом пішов з життя. Сумуватимуть за ним мої наступні книжки, особливо казки. Сумуватиму і я, бо він якось вмів вловити мій задум: що саме я хотіла б бачити на обкладинці своєї книжки. Кухоль терпкого соку дикої груші я вип’ю за спокій вашої душі, Іване Василенький, скромний художнику. Ваша душа може й розкрилася до деякої міри в ілюстрації моїх книжок.

Поезія не пишеться просто так. Вона завжди вистраждана, вона проходить крізь поетове серце. Бо інакше це вже буде не поезія.

«Сік дикої груші»… Ця книжка добре розходилася між людьми – продавалася і дарувалася. Але на неї чомусь немає відгуків. Люди не раз відгукувалися про неї добрими словами, але письмових відгуків не було. Та я тим не журюся. Добре, що книжка є і що люди її сприйняли, а все решта несуттєво. На одному з наших виступів у школі вчителька з таким захопленням прочитала вірш «Десерт», що я і справді була рада, що його написала.

Я посміхаюся і смакую сік дикої груші з глиняного кухля. Смачно і терпко. А ще я тепер знаю, що це і корисно.

Чомусь не хочеться нічого про себе писати, особливо сухих біографічних даних. Ні, це зовсім не таємниця. Але хіба це так важливо, коли я народилася і скільки мені років, коли і який вуз я закінчила?.. От де саме я народилася – це дуже важливо. То скажу, що народилася я на Тернопіллі, у селі Білозірка, де найсмачніша в світі вода, найлагідніші вітри і найсолодші грушки… Росла і вчилася у Львові. Тут живу і зараз. У Львові народилися три мої сини і всі мої книжки. А де росте ота дика груша з терпким і прохолодним соком? А мабуть-таки десь між Львівською і Тернопільською областями. Бо на Тернопіллі мій дім і у Львові мій дім. От і груша та мусить мати розгалуження… Як моя доля.

Я не знаю, скільки ще мені судилося написати віршів і видати книжок, але ця збірка має в моєму житті якесь особливе значення, є знаковою віхою в моїй творчості.