СВІЧКА НЕЗРЯЧОЇ ПОЕТЕСИ НЕ ЗГАСАЄ
Микола Мушинка, «Дукля», 2005, №4
Незряча письменниця Тетяна Фролова увійшла в українську літературу порівняно пізно – в 1996 році, вже у зрілому віці – 55-річною. Одні з перших її віршів друкувалися і нас сторінках «Дуклі» (1997, ч.4., с.77-79). За неповних десять років встигла видати вісімнадцять невеличких книжок виняткової художньої та документальної вартості: вісім збірок поезій, п’ять збірок дитячих казок, три збірки прози і два випуски з трилогії автобіографічних спогадів. Майже все – власним коштом (та коштом її найближчих друзів – шанувальників поезії), що в нинішніх економічних умовах є немалим подвигом, зокрема, коли взяти до уваги, що в неї є сім’я: сини, внуки і сліпий чоловік. Хоч серед офіційної і літературної критики книжки Т.Фролової чомусь завзято замовчуються (письмениця і досі не є членом НСПУ), серед читачів та на концертах вони користуються значною популярністю. Чимало з них покладено на музику.
Остання поетична збірка Тетяна Фролової «Щоб не згасла свічка», як і попередні, відкривається «замість передмови» вступом – зверненням до читачів, в якому поетеса пояснює, чому вона так пізно взялася за перо (власне не за перо, а за тупе шило, бо пише вона азбукою Брайля). А взялася вона за цей приклад з внутрішньої потреби розповісти зрячим про те, що вона носить у своєму серці. А її життєве і головне бажання – довести людям, що вона не «каліка», а рівноправний член суспільства, здібний не лише робити все так як зрячі, але «бачити» все так як вони. А може, й краще. Бачити не очима, а серцем. І це своє бажання вона щодня доводить оточенню конкретними вчинками. Переконливо і безапеляційно.
Для тих, хто вперше взяв у руки її книжку поетеса і тут своїм простим і неповторним стилем розповіла свою автобіографію, з якої вибираємо:
«Мене часто запитують, чому у мене прізвище таке – Фролова. Ні, я не росіянка. Своє прізвище я успадкувала від першого заміжжя. Отже, це – набуте. Його тепер носять три мої сини, їхні родини і, зрештою, мої книжки: проза, казки, поезії. Я – донька простих селян, що жили в селі Білозірка на Тернопільщині. У тому селі, що найкраще у цілому світі, я і народилася. От звідси і повела мене ота стежка від батьківських воріт і привела у місто Лева, де живу й досі. Тут я закінчила школу, спеціальну школу для сліпих дітей, тут після закінчення школи працювала у цеху на підприємстві, де тоді працювали сліпі. Працювала і вчилася у Львівському державному університеті ім.Івана Франка. Отже, я – філолог. А що вірші пишу… Писала й раніше, ще з шкільних років, але якось ніхто не підтримав, не друкувалася. А потім і взагалі… Вир життя закрутив так, що не до поезії було. У 36 років я розлучилася з чоловіком. Для мене це була справжня трагедія. Та мусила жити, бо мала дітей і треба було їх виховувати. Не клену свою долю, ні на кого не нарікаю, та жилося мені дуже нелегко. Вижила. Писала вряди-годи, коли дуже допікало життя, але писалося мало. Повернулася до поезії та й до прози взялася, коли зустріла Лайоша Молнара – цікаву особистість. За національністю він угорець, але це не завадило йому стати українським кобзарем. Коли ми познайомились ближче. Лайош сказав, що треба видати збірку моїх поезій. І у квітні 1996 року книжечка таки вийшла. Це була маленька збірочка, що мала безліч недоліків і називалася «Виклик долі». Але ми дуже тішилися нею. Та й не тільки ми, а й читачі, що зустріли цю книжечку тепло і щиро. На цей час ми з Лайошем вже були одружені. Так і почалася моя творчість, чи, власне, входження в світ друкованого слова. Це був стимул, це була перемога, це був виклик моїй долі, котра подарувала мені сліпоту. Я відчула, що ще багато чого напишу, бо не писати вже не зможу. З того часу вийшло чимало моїх книжок». (с. 4-6).
Нова збірка поезій Тетяни Фролової містить 86 віршів, розподілених до десятьох тематичних розділів. Вони писані «класичним» стилем, без яких-небудь модерних (нині так модних) «викрутасів». Їх основні ознаки – простота, щирість і надзвичайна актуальність та злободенність. Що не вірш – то картина з життя. Із сучасного життя. Так і відчуваєш, що поетеса покладає на папір не лише свої власні думки і переживання, а думки і переживання переважної більшості населення – українського народу в прямому розумінні цього слова. В цьому відношенні її поезія співзвучна з поезію Шевченка, Франка, Олеся, але й Симоненка, Вінграновського, Ліни Костенко.
Мені довелось брати участь в презентації книжки спогадів Т.Фролової «Стежка від воріт» в її рідному селі Білозірка в день повторних виборів президента Л.Кучми 1999 року. Все сільське начальство було зайняте виборами, які проходили в будинку сільради. Та головною подією дня в селі були не вибори, а вечір поезії Т.Фролової, який проходив у Будинку культури. Коли Тетяна почала читати свої вірші та під супровід бандури чоловіка співати свої пісні (вона ще й прекрасна співачка), в залі не залишилося одного сухого ока. Всі – і молодь, і старі діди й бабусі плакали від зворушення, бо поетеса висловлювала думки кожного з них. Якби у село прибув сам Кучма, він би не мав такого успіху, який мала сліпа білозірчанка – донька їхнього села. В Білозірці я зрозумів значення поезії в житті народу.
Збірка Т.Фролової «Щоб не згасла свічка» нагадує виставку образотворчого мистецтва: є тут художні мініатюри, чорно-біла графіка, яскраві акварелі, але й широкі олійні полотна. Окремі цикли так і називаються: «Я малюю світ», «Акварелі душі», «Осінні мотиви», «Полотна».
Останній розділ охоплює три поеми із сучасності або недалекого минулого. Перша розповідає про молоде сільське подружжя (рудого Панька та Фесю руду), що вибралося з України шукати кращої долі в Італії, і, глибоко розчарувавшись, з голими руками повернулося додому. Тут серйозна соціальна тема майстерно одягнена у жартівливу форму. В поемі «Мати» (з підзаголовком «Записано з життя») авторка яскравими імпресіоністичними штрихами подала картину розпаду традиційної української сім’ї. Невістка змушує покірного чоловіка відвезти матір до дому перестарілих, щоб здати її квартиру в оренду «за долари» і мати змогу безтурботно їздити на море. А самітня мати між чужити людьми страждає, плаче і молиться за сина і його сім’ю. Справжньою перлиною збірки є поема «І плаче камінь» про дівчину-партизанку, яка пройшла боями УПА, і катівнями КДБ, і гулаґами Сибіру, а нарешті повернулася в Україну, вийшла заміж, родила дівчину і діждалась внучат, щоб розповісти їм про важкий шлях до самостійної України. Історія на перший погляд трафаретна і банальна. Та поетеса вміла втиснути в неї стільки теплих емоцій. Що читати її не можна без зворушення і без сліз. А такими є всі вірші поетеси.
М. Мушинка
ПРОЩАННЯ З ХАТОЮ І ВСЕЛИНИ
Коли в 1978 році я по неволі переселилася на Майорівку, то не була з того вельми рада. Одно те, що це був район віддалений від центру, а друге те, що ще віддаленіший цей район був від моєї роботи і взагалі від сліпих, від всіх моїх товаришок, за якими я сумувала. Почувалася я тут самотньо і незатишно. Не було ще тут так багато новобудов, не було студентського містечка. Мекали кози, кукурікали півні, все тут нагадувало село. Я не мала нічого проти села, проти кіз чи проти півнів. Я просто мріяла жити в центрі. Але мрія моя так і залишилася мрією, бо квартири в центрі з кожним роком дорожчали, хоча ті квартири з кожним роком все більше занепадали, впадали в аварійний стан і потребували величезних коштів на ремонт.
– І навіщо тобі той центр? – дивувалися мої знайомі. – Це ж яма. Повітря не ворухнеться. А тепер він ще й страшенно брудний. Ні, тільки не центр.
Або ще:
– Майорівка! Який район! Ліс, Погулянка, гриби, свіже повітря.
Це я визнавала, але…
– Що мені з того лісу? Мені тепер ні з ким в той ліс ходити. Доки Сашко був маленький, ходила з ним, а тепер… Сиджу все літо в хаті. Що мені той ліс?
Потім про центр я мріяти перестала. Мріяла про Замарстинівську. Там компактно жили сліпі – хотілося ближче до них. Одного разу, вже коли я була з Лайошем, з’явилася така можливість: там продавалася двокімнатна квартира. Можна було принаймні спробувати. Але не захотів Лайош. Вперся рогом: ні, – і все. Не могла ж я діяти всупереч йому: це тепер була і його квартира. Поплакала я нишком – і попрощалася зі своєю мрією. Образливо було. Хіба ж хотіла я від життя так багато? Та що вже тепер?..
А потім женився Сашко – і назовсім прив’язав мене до Майорівки чи, принаймні, до району поблизу.
Все життя я мріяла кудись переселитися зі своєї хати. Але мріяла я про те так довго, що і не помітила, як я до своєї хати вже звикла, вросла корінням, зжилася з нею. І коли стало питання, щоб переселитися у трикімнатну квартиру – звичайно, фінансував Льоня – я раптом зрозуміла, що приросла до своєї хати і доведеться різати по живому. Одна моя знайома сказала:
– Це тільки американці легкі на підйом. Вони так не вростають, не обростають пожитками. Все склали в ящички з-під бананів – і переїхали в друге місце. А ми вростаємо корінням, обростаємо пожитками, ми прив’язуємося до речей, нам всього шкода. Такі вже ми є.
– То правда, – зітхнула я. – Мій Льоня казав: «Мамо, є нагода викинути половину хламу». А що викидати? Всього шкода. А раптом пригодиться. Чи то вже наша споконвічна бідність породила в нас таку ощадливість… Та й не тільки ощадливість. Це правда, ми прив’язуємось до речей. Найчастіше нас з ними в’яжуть якісь спогади.
– Тут нічого не вдієш. Все це – наше життя. Може, молоді ставляться до того по-іншому, більш практично, по сучасному. А ми, старші… З тим вже нічого не зробиш. Молоді мусять нам прощати.
– А може се тому, що молодим легше все це дістається, ніж колись нам. Пригадаєш собі, як ту чи іншу річ тяжко було надбати – то й викидати жаль.
– Мені здається, що молоді такими не будуть, навіть, коли доживуть до нашого віку.
– А мабуть, що таки не будуть. А втім, хто знає… Щось-таки з віком приходить. Прийде й до них.
Отак розмовляючи, я готувала себе до переселення, котрого колись так хотіла і котрого тепер раптом так злякалася. Я й сама від себе такого не сподівалася. Я й не думала, що так люблю свою обшарпану хату, котра вже давно потребувала капітального ремонту.