Осінь, 1997 рік. Львів.

 

Записала думки, що висловила колись. А тепер? А зараз я не подорослішала, і думки тіж чи подібні гнітять душу. А коли я вже взялася малювати світ, то треба намалювати й оту дівчину, з котрою я познайомилася і повела розмову. Дівчина гарна, з вже окресленими формами, що вже цілком могла претендувати на гарну панянку, в голові котрої вирував якийсь затуманений сумбур і невизначеність. Вона, здається, чітко знала, чого вона хоче і чого не хоче. Але те, чого вона хотіла, ще треба було якось досягнути. А от як саме – того дівчина, либонь, не знала. А ще вона, здається, не знала, що таке добре, а що таке зле, що таке порядно, а що не дуже. Отака мішанка. Треба було навести лад у її свідомості. А хто це мав робити? Школа? Батьки? Не знаю. Знаю лише те, що їй самій з тим не впоратися. І все ж… Мені хотілося з нею поговорити. Спершу вона непорозуміло і насторожено дивилася на мене, а потім все ж зважилася на спілкування зі мною. Мабуть врешті-решт подумала, що це їй нічим не загрожує. Я була без диктофона і без відеокамери. А може щось в мені було таке, що пробивало на відвертість.

– Скажи… Ти любиш поезію?

– Вірші? Ні, не люблю. Я їх не читаю.

– А як же ж ти можеш не любюти те, чого ти не читаєш?

– Ну…Це нудно. Вистачає того, що в школі вчимо.

– А взагалі ти щось читаєш?

– Ні, а навіщо? Є інтернет, коли щось треба.

– А книжки?.. Тобі не хочеться просто погортати книжку?

– Ні. Не хочеться. Це нецікаво і застаріло.

– Ти хочеш сказати, що теперішня молодь не читає книжок?

– Ну… Може хтось щось і читає, але це малосольні.

– Як це «малосольні»?

– Це ті, що не мають комп’ютера, словом, несучасні. Над такими підсміюються. Таких ніхто не любить.

– А таких, як ти, люблять?

– Ну… Знітилася. – Думаю, що так.

У мене тут-таки промайнула думка: «для кого ж я пишу?»

Та треба було продовжувати, якщо вже почала.

– Скажи, а в казки ти віриш?

Ах, як вона посміхнулася. Ця усмішка сказала все, що вона думає про мене. А в очах скепсис і насмішка.

– Чи вірю я в казки? Ні, не вірю. У моєму віці це було б смішно. Якщо і живуть десь казки, то не  в нашому селі.

– А чому ти так думаєш?

– Бо в нашому селі нема нічого цікавого. Скукота!

На мене скептично дивилася дівчина-підліток, що вже малювала губи і підводила очі.

– Ну, звичайно, я розумію : малим дітям треба щось розказувати. Виплітати щось. Нехай вірять. І в святого Миколая, і в Діда Мороза, і ще там у всякі дурниці. А ми, старшокласники… Ми вже дорослі. Що нам локшину на вуха вішати?

– І ти ніколи не вірила в Святого Миколая? І не чекала його?

– Ну чому ж? Вірила і чекала. Коли була мала. А зараз… Це смішно.

– А я ще й зараз вірю в Святого Миколая. І мені зовсім не смішно.

– От я й кажу, що ви, старші, просто диваки. Я не хочу вживати образливішого слова.

Та дівчина, мабуть, навіть не підозрювала, як мене зачепили її слова. Не те найобразливіше слово, которого вона так і не вимовила, а взагалі… І слова, і хід її думок. І я сказала:

– А знаєш… Я тобі не заздрю. Навіть твоїй молодості. Ти молода і гарна – то правда. Та я однак тобі не заздрю. В тебе життя, я бачу, геть-таки нецікаве. Нецікаве і порожнє.

– От я й кажу: скукота!

– А ти не пробувала його якось змінити? Урізноманітнити чи що…

– А я к ти його зміниш? Школа, уроки, домашнє завдання хоч якось треба виконувати. От якби гроші – то ще якось щось можна було б думати. А в батьків зайвої гривні не випросиш.

– Нема, – кажуть. Я розумію, що нема. Мій батько – агроном. То звідки у нього гроші візьмуться? Мама – шевкиня. Теж з грішми не густо. Такщо… Не до казок.

– А ти ж ким хочеш бути у своєму дорослому житті?

– Не знаю. Ще не думала.

– Ой-ой-ой! А пора вже б і думати.

– Я знаю лише одне: працювати зрану до ночі і нічого з того не мати я не збираюся.

– То виходить, ти хочеш здобути якусь дуже престижну професію. Престижну і прибуткову. От тільки  треба визначитись, яку саме.

– Не знаю. Поїхати б за кордон…

– І ти думаєш, що за кордоном затак гроші дають?

– Ні, я так не думаю. Але… Там з заробітками якось легше.

– Це тобі так здається.

– Не здається. От Тамара. Поїхала. І тепер приїжджає, як пава.

– І що ж та пава там робить?

– Не знаю.

– А знати треба. От і спитала б у неї.

– Питала. А Ви думаєте, вона скаже?

– А чому б не сказати, якщо робота достойна?

– Та де вже там достойна, – аж тепер скрушо зітхнула. – Вона ж не має ніякої спеціальності. Як і я…

– У тебе ще все попереду. Тільки треба зважити, ким ти хочеш бути. Ти вже цілком доросла, щоб про те подумати.

Щось хотіла сказати, та ніяк не зважувалась. Потім таки зважилась. А що, власне, їй?

– По-моєму, для дівчини головне – вдало вийти заміж.

– Вдало – це як?

– Ну… Щоб чоловік добре заробляв.

– А може таке бути, що чоловік буде сподіватися, що його жінка буде добре заробляти?

– Ну, такий чоловік не для мене.

– Он як! А скажи, любов при заміжжі зовім нічого не значить?

– Ну чому ж? Значить.

– Але так ніколи не буває, щоб любов і добра зарплата співпадали. І тоді… Що б ти вибрала?

– Добру зарплату чоловіка. Бо з любові що? Любов швидко минеться та й залишишся, як та баба з розбитими ночвами.

«О, розумна старшокланиця мені трапилася. Чи розумна, чи практична, чи…»

– А не образливо буде зостатися без любові?

– Ну чому без любові?

Дівчина неприємно засмілася. Щось в її сміху було таке, від чого мені захотілося помити руки.

«Боже мій! І це говорить дівчина, школярка. Нехай навіть старшокласниця. Божен мій! Для кого ж я пишу?»

А дівчина тим часом продовжувала, не почуваючи ніякої незручності. Ніяковіла я.

– Любов і попри чоловіка можна знайти.

– Ну… Тепер я не заздрю не тільки тобі, але й твоєму чоловікові.

– А можна відверто?

– Навіть треба.

– Бо ви, старі, ханжі і зануди.

– Ого!

– У вас застарілі поняття про любов і про все інше. Тепер ніхто з молоді не думає так, як ви.

– Невже ніхто? А може хтось-таки думає так, як я? І вірить в любов, чисту, правдиву, а не крадену, а не таку, що на грошах, на багатстві…

– Ніхто так не думає і в таке не вірить.

– Просто… Ти з такими спілкуєшся. Як сама.

– То, по-вашому, це погано?

– Не знаю. Думаю, що не всі дівчата і хлопці такі. Бо інакше… Страшно стало б жити.

Дівчина пішла собі, а я ще довго думала:

«Невже все так сумно і безнадійно? Невже вся наша молодь живе так порожньо і бездумно, прагнучи лише грошей і ситого багатого жтиття? Ні, такого просто не може бути. Це мені просто поталанило зустріти таку дівчину. Невже навіть любов не може зрушити молоде серце, заставити душу затріпотіти, засвітитися ясно і чисто?»

І тут до мене підійшла дівчина чи жінка і торкнула мене за плече.

– Пробачте, пані… А-а, ви не бачите…

– Це нічого. Ви щось хотіли?

– Так. Власне… Ми – волонтери. Ми збираємо на АТО. Хто щоможе. Гроші, одяг, продукти, медикаменти, книжки…

– І книжки?

– Так. Книжки також.

– Прекрасно. Я дам гроші і книжки. Свої. Власні. А скажіть… Невже там потрібні книжки?

– Дуже потрібні. Хлопці читають, коли тільки можуть.

– І поезію читають?

– Так. І поезію також. А декотрі самі пишуть чудові вистраждані вірші. Я знаю, бо я сама там була. Супроводжувала вантаж.

– Ви? Були на АТО? І Вам не страшно було?

– Страшно. Але ж хлопці там воюють. І гинуть. Це найстрашніше. Я поїхала, щоб подивитися тим хлопцям в очі, щиро і чесно. Щоб потім не було соромно, що ми все на них, а самі нічого не робили, щоб полегшити їхнє життя і хоть чимось допомогти.

– А скільки Вам років?

– 22.

– Ще не заміжня?

– Ні. Ще встигну. Почекаю, доки війна закінчиться.

– Я так думаю, що ваш обранець буде один з учасників АТО.

– Може й так. Кожен з них вартий любові.

– Скажіть… Може зараз те й недоречне запитання… Ви вірите в любов?

Очі засяяли молодим блиском.

– Вірю. Любов – це велика сила. Заради любові можна здолати все, навіть найтяжче, найстрашніше.

– Скажіть, якщо я вам ще не набридла. А якщо ваш обранець був би, ну скажімо так, не дуже багатий. Як тоді з любов’ю?

– Коли любиш, то хіба ж думаєш про багатство? Це прийде згодом. А може бути, що й не прийде. Щож, треба жити по своїх можливостях. Я так думаю.

Дівчина явно поспішала, і я її більше не затримувала. Та зустріч і наша з нею розмова була для мене, як ковток свіжого повітря.

«Так от, виявляється, як. Світ різнобарвний. Білий, чистий, веселковий, а інколи й безбарвний. Як у тієї дівчини, що мріяла вдало вийти заміж. За багатого. Жити ситоо і і врозкоші, не докладаючи до того своїх рук. Та нехай собі».

Як же добре, що я зустріла ту волонтерку. А ще я тепер знаю, що книжки потрібні навіть воїнам. А може їм ті книжки потрібні найбільше. Щоб читати їх може навіть у перервах між обстрілами. Світ не обмілів, не знебарвився. Я люблю його і буду його малювати. Неодмінно буду. А зараз я напишу вірш… Який він буде – я ще не знаю, але хочу, щоб він був добрийі світлий. Зараз покличу музу і…

На Україні гримають гармати,

І ходить слава поміж козаків.

І виряджає сина стара мати,

Як було здавна, із покон віків.

У матерів завжди солоні сльози,

В які часи не плакали б вони.

Затерпли їх серця в німій тривозі:

Десь з ворогом воюють їх сини.

Для смерті все придумала людина.

Людське життя – то немала ціна.

Іде війна. Воює Україна.

Заплаче мати, може й не одна.

У нас ще поки малувато зброї.

А тут ще ворог, як осатанів.

Зате у нас всі воїни – герої,

І з орденами, і без орденів.

І будуть сльози, й неодна ще жертва,

Допоки не скінчиться боротьба.

Героям слава, нації – безсмерття!

А ворогам прокляття та ганьба.

В окопах кожен свій поміж чужими.

Пліч-о-пліч від зорі і до зорі.

Сини, ви повертайтеся живими,

Бо вас чекають ваші матері.

Затихне бій – короткий відпочинок.

Моліться, хлопці, Бог почує всіх,

За матерів, за славних українок,

Хай Бог обереже і вас, і їх.